Спектакль «СтарухЫ» (за оповіданням Даніїла Хармса «Старуха») мені випало подивитися на цьогорічному «Гогольфесті». В моїй практиці театрального критика траплялися різні видива, це — з найдивніших.
Незрозуміло навіть, як його класифікувати. Моновистава? Але виконавців двоє. Дует? Проте один із акторів, він же режисер Федір Павлов-Андреєвич, на сцені не з’явився, подавав голос із-за спин глядачів. Ба більше, виконавиця головної ролі була майже цілковито нерухома.
Звати її Степанида Борисова, вона всесвітньо відома майстриня якутського автентичного співу, зірка фольк-року і новітньої музики, як кажуть, є прямим нащадком шаманського роду.
Роль їй дісталася дуже незвична. Борисова, вбрана в біле, з білим подібним до давньогрецької театральної маски обличчям, сидить примотана простирадлами на триметровому білому ж постаменті (художник — Катя Бочавар). Загалом нагадує древнє моторошне божество та мумію водночас. Але ось це створіння розплющує очі й починає говорити.
Текст Хармса режисер Павлов-Андреєвич і Борисова виконують, не ділячи на ролі оповідача, моторошної старої, що його переслідує, або сусідів героя. Головним завданням режисера було відтворення сюрреалістичної атмосфери оповідання. І це йому вдалося саме завдяки Борисовій, котрій довелося працювати у настільки незвичний спосіб. Вільні в неї лише руки, обличчя та голос: вона співає, декламує, квилить, шепоче, кричить — структурує звуковий простір вистави й тому цілком заслужено вважається її композитором.
Знерухомлені персонажі — не новина для сучасного театру, зокрема, до такого прийому вдавався Семюел Беккет. Однак Борисова у «СтарухЫ» — це, радше, людина-знак, та й не зовсім людина. Вже самою своєю присутністю вона перетворює кін на царство абсурду.
Ця істота, що заклинає нас на всілякі голоси, — не жива й не мертва, подібна до людини і до Бога, непроникна і надто помітна, оповідач і об’єкт оповіді. Модуляції голосу Борисової, її незвичний акцент, маскова жорстка міміка, скульптуроподібні рухи рук ще більше підсилюють враження цього постійного перебування на межі, двоїстості, що заворожує. Ми ніби справді опиняємося на порозі того світу, де вашою оселею може вештатись мертва стара, де називають точний час, подивившись на настінний годинник без стрілок, де валізу з трупом можуть поцупити у вас з-під носа і де, зрештою, сама постать автора не менш химерна, аніж створені ним персонажі.
Хармсова реальність важкодоступна для візуального втілення. Павлов-Андреєвич не ретранслював її на кін — але зробив доволі переконливу фотографію одного з її фрагментів.
