На що країна витратила п’ять років після Майдану? Чи набуло українське суспільство нової якості (адже, здається, саме в ім’я цієї нової якості виходили на Майдан)? Якщо ні, то хто в цьому винен? Хто відповідальний за втрачений час? Поруч зі звичкою в усьому звинувачувати політиків, варто замислитися: можливо, певною мірою, відповідальність за втрачені «шанси свободи» лежить і на нас?
Павло КАЛЕНИЧ, президент агрофірми «Ольгопіль»:
— Те, що дав Майдан 2004-го, то був великий шанс для України. Просто ним не скористались. При безвідповідальності та безконтрольності Віктора Андрійовича отриманими «свободами» користались «як попало». Будь-яка демократія і будь-яка свобода повинні бути під елементарним контролем, тим паче — під контролем тієї людини, яка проголосила її й у чиїх руках «віжки» держави.
Хай що б там казали, але події 2004-го були переломним моментом в житті кожної людини. Тому я певен: кожний наш політик тоді мав би задуматись, що за його спиною є люди. І хоч як би їх «гнуздали», вони можуть повстати духом. Отже, в ярмо під якимось пресом українця вже не заженеш. Навіть якщо до державного керма стане Янукович, то «загнуздати» себе українці вже не дозволять.
У цілому люди тим, що є сьогодні й демократія, й оці здобуті Майданом свободи, задоволені. Але водночас вони розчаровані керівниками, які під впливом тих подій прийшли до влади на величезній хвилі віри та надії тисячі, мільйонів людей і не виправдали сподівань народу. Сам Майдан не розчарував, бо то —поштовх до життя і приклад для майбутнього покоління. Швидше неприємний осад від невиправданих сподівань та віри в лідера, в людей, які підняли цей Майдан.
Я керівник невеликого сільськогосподарського підприємства, але знаю дуже добре, що люди — то дуже велика сила. І отримавши вотум довіри від народу, треба докладати всіх зусиль, аби його виправдати. І у всіх своїх діях і рішеннях керівнику потрібно прислухатись до думки людей, яких від об’єднав. На превеликий жаль, Віктор Андрійович не прислухався до голосу народу, який у нього повірив. Я впевнений — можливість була у нашого Президента радитись не з тими «нахлібниками», яких він пригрів у своєму Секретаріаті та в інших владних кріслах, а мати в кожній області два-три радники з народу. Такі собі незаангажовані експерти людського життя, які жили б чи в місті, чи в селі, працювали чи в полі, а чи на заводі, але знали, чим живе і дихає український люд.
Тоді б не було такої прикрої ситуації, яку сьогодні ми отримали. Мені як керівникові, який у 2004 році збирав людей для перемоги Майдану, дуже болять 5,5% Віктора Андрійовича в першому турі президентських виборів 2010 року.
Петро МОРОЗ, генеральний директор «Укрінтерм» — компанії-виробника енергоефективного опалювального обладнання:
— Користались отриманими свободами 2004 року хто хотів і як хотів. А от економічних свобод як не було, так і немає, і, мабуть, не буде. У бізнесі все важче, важче і важче. Якщо після цих президентських виборів умови не зміняться, то треба «закриватись». Вітчизняному товаровиробникові уваги з боку держави — повний нуль. Починаючи з облдержадміністрацій, райдержадміністрацій, влада підприємця, який її «годує», не підтримує. А здобутками Майдану-2004 стали віра лише в себе і розчарування у своїх лідерів.
Григорій ГУРТОВИЙ, почесний громадянин Волині, лауреат премії «Людина року-2009» на Волині, засновник і директор Торчинського народного історичного музею:
— Я пригадую, яким безмежним було прагнення людей до свободи! Адже в 2004-му Майдан був не лише в Києві. Такі Майдани були в усіх містах і селах України. Як не один день вирував наш Торчин! І ті люди, які ніколи не брали привселюдно слова, виходили на імпровізовану трибуну й говорили про нову долю для України. У 2004-му вперше за багато десятиліть ми усі відчули, що є українцями, що є нацією, що у нас є держава і що наш голос у ній має свою вагу. Надії були великими. Ми просто обожнювали Ющенка. І він багато з того, що обіцяв, все таки виконав. Тому, на мою думку, нині топтати цю особу, яка вже увійшла в історію держави й державності, не треба. І козацтво, і Крути, і Батурин, і голодомори — усі ці сторінки української історії, цілі пласти, Ющенком підняті. Проте далеко не всі шанси, отримані в 2004-му, використані. Практично всі не використані.
З чиєї вини? Безперечно, що найперше з вини тих, хто очолив державу, хто підняв прекрасні гасла Майдану, але не втілив їх у життя, не використав народне піднесення для здійснення кардинальних і повноцінних реформ. Розкол між лідерами дезорганізував людей. І нам нині вже треба рятувати Україну. Проте з ким? З розчарованими людьми? Зустрічаю недавно свого колишнього учня. Запитую: «І за кого ти, Колюню, голосував?» Каже, що за Тягнибока. Але в другому турі віддасть голос за... Януковича, бо йому вже не треба вільної України, за яку ратує Тягнибок, а при Януковичу ніби непогано особисто цьому Колюні й жилося. Я запитав його: «Чоловіче любий! Та як ти й ходиш по цій українській землі, називаєш себе її сином, якщо навіть у думках здійснюєш такі круті віражі?!» Проте у людей тепер перемагає не піднесення, пережите в 2004-му, а ковбасні настрої.
Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, перший ректор Волинського національного університету імені Лесі Українки, професор, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки й техніки України:
— Треба сказати, що в багатьох людей в Україні переважає думка, що в нас все вельми незадовільно, що за 18 років незалежності ми мало чого досягли й змарнували час. Це стандартна думка, яка теж має підстави для існування. Вона пояснюється тим, що в Україні існує вельми велике розшарування суспільства. На касту, яка існує над законом і може собі дозволити практично усе. І на решту людей, яку каста вважає біомасою, котра не має гідного заробітку й не захищена законом. Це основне, що визначає песимістичні погляди щодо шансів, які українці отримали в 2004 році. Утім, гадаю, що ця картинка не буде надто чорною, якщо вдатися до порівнянь. Адже все пізнається у порівнянні. Торік я мав зустрічі з росіянами, і мене вразили обмеження, які виникали в розмовах. Того не чіпай, про те не згадуй... Чітко відчувалося, що у нас, українців, значно більша свобода думки й свобода дії. І це вже незворотний процес, ми вже пройшли бодай частину дороги до європейських цінностей і європейського мислення. А їм ще треба робити цей крок...
Ющенку дорікають, що він не виконав обіцянок 2004 року, і не поборов корупцію. Але якщо роздумати, то таке грандіозне завдання не могло бути виконане навіть Президентом, бо тут потрібні зусилля цілої нації. Але щодо пробудження національної свідомості, то він зробив надзвичайно багато. Значні зміни відбулися і в економіці. Так, по зерну ми маємо гідні позиції у світі. Перший тур президентських виборів показав, що за час із 2004-го відбувся і явний значний зсув у свідомості та політичних переконаннях українців. Де тепер комуністична партія? На маргінесі історії. Проглядається явний інтерес до молодих і прагматичних політиків, це ще тенденція, але зацікавленість чітка й виразна. Нам нагально потрібне єднання народу й утворення того, що називається громадянським суспільством.
Михайло КРУПІЄВСЬКИЙ, режисер:
— На мою думку, наше суспільство мінімально скористалося свободою за часів президентства Віктора Ющенка. Маючи державу лише дев’ятнадцятий рік, не всі українці повністю усвідомлюють, що таке свобода. Свобода як повітря, — її відчуваєш тільки тоді, коли вона зникає і стає нічим дихати. Пригадую, колись правозахисник та громадський діяч Євген Сверстюк нагадав мені притчу про пташку, яка довго сиділа в клітці, а вилетівши з неї, покружляла, і повернулася назад у клітку...
Або біблейська історія виходу народу Ізраїль з Єгипту. Євреї були готові повернутися у рабство — там мали гарантовані хліб і м’ясо, ніж іти пустелею до обіцяної землі...
Ми живемо в суспільстві, тому наша свобода буде завжди обмежена, але сьогодні треба розуміти й корисно пам’ятати дві речі:
— свобода не може бути дарована;
— ніхто, крім нас самих, не може обмежити свободу нашого духу.
Володимир ПАНЧЕНКО, директор Інституту суспільних досліджень, Дніпропетровськ—Київ:
— Фактично 2004 рік розкрив українців. Вони повірили, що живуть у демократичному суспільстві. Як свідчить статистика, саме в наступні роки була створена велика кількість потужних громадських організацій. Багато людей стали активними, відчувши, як і в 1991-му, себе українцями. Їм хотілося бути подібними до людей з Майдану. Та в 2006-му почалися розчарування, спровоковані альянсом Ющенко — Янукович. А бізнес, який є консервативним і тому завжди відстає від загального суспільного процесу, вже в 2007-му почав розвивати професійні асоціації — тоді й сама влада цього хотіла. Здавалося, що можна сформувати стосунки влада-бізнес західного зразка. Очевидно, за президентства Леоніда Кучми такого в принципі не було. Але це спілкування бізнесу з владою при президентові Вікторові Ющенку не закінчувалося результатом. Коли стало зрозуміло, що громадського впливу на владу не може бути, це породило створення протестних рухів і громадських організацій. У 2008 році почала наступати апатія, яка торік поглибилася. Напередодні й у переддень першого туру-2010, приїхавши із Києва у Дніпропетровськ, я із задоволенням спілкувався із багатьма своїми колегами й товаришами, котрі в попередні роки завжди були активними учасниками подій у дні виборів. Вони були вільними в ці дні, просто проголосували, і все. Дивно було це бачити, це і є апогей апатії... На мою думку, деморалізація шкідливіша за репресії. Зазнаючи репресій, люди все одно тримаються, живуть надією і боротьбою.
Підсумовуючи, можу зазначити, що останні п’ять років були потужними з огляду на розкриття потенціалу українців. Але сказати, що досягнута нова якість суспільства, не можна. На початку цей період був підйомом. А потім — спад. Як буде надалі? Залежить від того, яке ставлення влади буде до суспільства, адже вона потребує творчого розкриття — це потрібно для підйому економіки. Також наскільки суспільство зможе на владу впливати. Зараз найнебезпечнішим є те, що російські та деякі вітчизняні ЗМІ намагаються нав’язати думку, що українська національна ідея не спрацювала: ось відходить Віктор Ющенко, а з ним назавжди зникає національна ідея.
Сергій АРХИПЧУК, режисер:
— Зараз, коли оглядаємось на останні п’ять років, які прожили, ми не можемо сприймати їх як щось цільне. Тому що це був час великих надій, особливо на початках, які методично, послідовно й цинічно руйнувалися. Вони руйнувалися і «згори», і «знизу». Звичайно, у першу чергу —«згори», де не хотіли бути мудрими, мужніми, відповідальними, врешті, — державниками. Ніхто їм не міг так нашкодити, як вони самі. І далі вітчизняний політикум продовжує себе поводити так, ніби живе в країні ліліпутів. Може, через те, що там немає велетнів...
Щодо журналістів, то вони чітко себе проявили напередодні помаранчевої революції. Були люди, які справді нехтували кар’єрами, сім’ями, здоров’ям. І це дуже сильно відчувалося. А потім, звісно, копійка задавила все. Тобто на вітчизняну журналістику були великі сподівання. Мені здавалося, що у масі своїй цієї свободи й відповідальності за неї буде значно більше. Але вона просто мімікрувала. Відбулося таке хамелеонське переродження — у проплачені матеріали, компанійщину... Тому я, як і багато інших українців, чекаю оновлення з різних боків. Воно може настати в сфері освіти, журналістики, правових органах, політикумі. Воно може настати. Але воно не настає. Ті, чиє слово важить, чиє слово тверде, говорять суспільству. Але вони — поодинокі голоси. Зараз час поодиноких голосів, як сказала Оксана Пахльовська.
А Майдан залишиться Майданом. Коли на Майдані ми кричали: «Ющенко!» — то було волання про справедливість, цінності, написані Великим Шевченком. Мені здалося, що Майдан, як ніколи, об’єднав і об’єднує Україну, як би цього комусь не хотілося.
Рефат ЧУБАРОВ, народний депутат України:
— Якщо відповідати одним словом — то «погано», оскільки сказати «бездарно» було б жорстоко.
На мій погляд, не відбулося головного — рівного діалогу влади з суспільством у пошуках способів взаємного зцілення. Натомість був безперервний монолог із кожного боку і лише на своїй «хвилі». У результаті багато суспільних хвороб виявилися просто загнаними вглиб, відповідно, вони продовжують свою згубну дію.
Я не відношу себе до наївних людей, які чекають на радикальні зміни в суспільстві за помахом руки однієї людини, яка нехай навіть і має високий рівень довіри. Але знаю точно, що така людина, якщо вже вона виявилася піднесеною суспільством, просто зобов’язана запропонувати цьому суспільству зрозумілий для всіх алгоритм вирішення існуючих проблем.
Щоб бути конкретнішим, звернуся до Криму. Клубок проблем, багато з яких беруть початок ще з часів радянської влади та її репресивної політики стосовно корінного народу півострова. Зрозуміло, що й підходи українських та місцевих політиків до вирішення кримсько-татарської проблеми настільки суперечливі, що одним помахом цей клубок не розв’язати. Але ж не було навіть реакції нової влади на наші пропозиції про проведення системного і грунтовного діалогу — діалогу, підкріпленого авторитетом держави, за участю представників кримських татар, відомих учених і авторитетних громадських та політичних діячів, які користуються довірою в українському та кримському суспільстві. Впевнений, що за такого підходу ми змогли б істотно понизити напруженість протиріч, що зберігаються в Криму.
Разом із тим, було б неправильним покладати всю відповідальність за невикористання суспільством шансів на свободу на одного або кількох осіб. Як мені здається, основною проблемою українського суспільства, що не дозволяє йому скористатися шансами на кардинальну зміну свого становища, які повною мірою надаються, залишаються стійкі уявлення про патерналістське ставлення держави до своїх громадян. Чим швидше ми звільнимося від таких ілюзій, тим краще ми підготуємо себе до свободи.
Володимир ПРИТУЛА, керівник Комітету з моніторингу свободи слова в Криму:
— Насправді шанси і можливості, відкриті 2004 роком, не були визначальними, адже більш важливими для суспільства є існуючі в ньому традиції, і оскільки паростки свободи були закладені, але традиції свободи і демократії в суспільстві ще не були сформовані в період після отримання незалежності, то суспільство і не змогло в повній мірі скористатися плюралізмом впливів політичних сил. Адже очевидно також, що свобода, яка відкрилась після помаранчевої революції була не стільки заслугою громадянського суспільства, яке намагалося впливати на політиків, а більше результатом політичних протистоянь, результатом того, що в Україні виникло кілька центрів влади, які конкурували один з одним і не могли взяти всю повноту влади в свої руки. Тому і зародки свободи слова не переросли в реальну якість і відповідальність засобів масової інформації — так і не було створене громадське радіо і громадське телебачення, не були створені впливові та відповідальні друковані засоби масової інформації, або новітні інтернет-ЗМІ, за невеликим винятком. Зразків громадянської журналістики дуже мало — та ж сама газета «День», «Українська правда», «Телекритика», можливо, окремі програми на телеканалах, кілька інших, але їх дуже мало. Насправді перемогла й почала домінувати банальна джинса, прихована й оплачена реклама, які у великій кількості сьогодні перевищили всі можливі допущення. ЗМІ стали зброєю тільки політиків. Вільні й відповідальні ЗМІ не становлять критичної маси свободи слова в суспільстві. Це є свідченням несформованості громадянського суспільства.
Те ж стосується свободи розвитку підприємництва. Корупція пронизала всі організми нашого суспільства й найбільше шкодить вільному розвиткові бізнесу. Це ж саме можна сказати й про розвиток третього сектора, який би мав контролювати владу, але ми теж маємо поки-що тільки зародки громадянського суспільства.
Шанси свободи 2004 року не були використані через несформованість політичної еліти. Насправді не все суспільство несе відповідальність за втрачені шанси, а насамперед політична еліта. Адже історію, розвиток держав і суспільств рухають саме еліти. Українська еліта, на жаль, поки що не сформувалась, і п’ять років Ющенка це були роками, які давали можливість для такого формування і самовизначення. Вже далі еліта — бізнесова, культурна, політична — має формувати основи громадянського суспільства й розвивати початки свободи, але цього не сталося. Чим це завершилось? Це буде видно тільки зараз, коли Ющенко пішов, і коли буде нова влада, чи це буде Янукович, чи це буде Тимошенко.І тільки зараз ми побачимо справжній стан громадянського суспільства, а поки-що ми можемо тільки теоретично говорити про наше майбутнє...
Едуард МИТНИЦЬКИЙ, художній керівник Київського театру драми й комедії на Лівому березі Дніпра:
— Це дуже багатошарове питання. Щодо мистецтва й театру зокрема, то свобода в нас була ще до приходу до влади В. Ющенка. Нам ніхто не вказує, що включати до свого репертуару. Якщо знайдуться гроші, то можна ставити все, що колектив бажає. Тому в театральному питанні нічого нового не відбулося. Були зміни в іншій площині — нашому суспільному житті, і вони викликають у мене подвійні відчуття. З одного боку, Президент підтримував народне мистецтво та фольклор — це правильно і добре. Адже це наші витоки. Але, з іншого боку, ціла лавина абсолютно необґрунтованих присуджень звань, і це викликає масу запитань. Вийшло, що звання народного артиста мають Лесь Курбас і Андрій Данилко. Це що — неуцтво? Я вважаю, що це підривання іміджу країни й заохочення примітивного. І якщо кажуть, що це свобода, то це не свобода! А смаковий волюнтаризм. І якщо продовжувати в тому ж дусі, то нам час звання скасовувати!
Складні відчуття викликає і той факт, що одним з останніх президентських указів є указ про присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я вважаю, що історичну тематику потрібно ширше освітлювати, вести велику інформаційну компанію в ЗМІ, розповідаючи про секретні, суперечливі й маловідомі широкій громадськості матеріали. Може, ще не настав час, і ми мало знаємо про ті події та людей, які віддали життя за незалежність України. Інакше подібні укази дуже велика кількість українців не сприймає. На мій погляд, нині є важливіші та актуальніші питання, які необхідно вирішити в нашій країні. Сьогодні в нас розгромлене суспільство й держава, безліч проблем соціальних, правових, виробничих і культурних. На нас чекають нелегкі часи, але хай хто стане новим президентом, його першочергове завдання — підняти імідж України, зайнятися питаннями моралі, моральності та культури, які сьогодні, на мій погляд, навіть важливіші за економіку та підвищення зарплат, пенсій.
