Сьогодні — Міжнародний день боротьби за ліквідацію расової дискримінації.
21 березня 1960 року у Південноафриканській Республіці сталися події, котрі дістали назву Шарпвілльська різанина. Їй передувало введення дискримінаційних законів, згідно з якими, жодний чорношкірий південноафриканець не мав права вийти за межі гетто без спеціальної перепустки. Відсутність такого папірця каралася арештом. При тому вимагати перепустку у чорношкірого південноафриканця могла будь-яка біла людина, навіть дитина (!).
Того дня біля поліційної дільниці у селищі Шарпвіль зібралося від 5000 до 7000 чоловік, котрі пропонували поліції спробувати заарештувати їх за відсутність перепусток. Протягом дня кількість демонстрантів потроїлася, настрій став агресивнішим: маніфестанти почали закидати правоохоронців камінням, однак у цілому нічого навіть ледь-ледь схожого на серйозні, насильницькі безлади не відбувалося. Проте поліція відповіла пострілами прямо у натовп. Загинуло 69 чоловік (включаючи 10 жінок і 8 дітей), причому більшість із них дістали постріли у спину.
Можна сказати, що в будь-якій цивілізованій країні демонстрацію розігнали б за допомогою водометів, сльозогінного газу та гумових куль; однак у цивілізованій країні не було б і такого приводу, як поділ громадян на першій та другий сорти.
Шарпвілльська різанина позбавила режим апартеїду решток легітимності. А 1966 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 21 березня день боротьби за ліквідацію расової дискримінації.
Вже і апартеїду давно немає, і расистські погляди у більшості країн автоматично виносять будь-якого політичного діяча за межі суспільного життя, а Україні доводиться проходити всю цю школу з початкових класів. Складається надзвичайно прикре враження, що для багатьох співвітчизників неприязнь, зневага, а то й ненависть до представників інших націй є мало не ознакою гарного тону. Ну ладно старше покоління: багато з них щиро підтримували СРСР, а зараз, через нудьгу за сильною рукою, з правовірних комуністів стало так само правовірними націоналістами; але ж молодь, з її інтернетом та вільними подорожами, повинна ж хоч інколи думати своєю головою?
Парадокс ксенофобського менталітету у тому, що расист, охоче порівнюючи представників інших націй з тваринами, сам психологічно ближчий до тварини: тільки у тваринному світі є природним винищувати подібних собі тільки через те, що в них трохи інакший колір шкіри (шерсті, хітіну) або інакший запах. Расист бачить світ як дикі джунглі, в яких праві не розумні, добрі або чесні, а ті, хто тупо, грубо сильніші. Сперечатися з такою людиною безглуздо: вона заздалегідь впевнена, що права вже тому, що має певний колір шкіри або певне місце народження. Якщо ж факти суперечать расистській параної, то тим гірше для фактів: чи не першим кроком Національної партії після приходу до влади в ПАР було знищення процвітаючого району Софія — адже тамтешня успішна чорношкіра громада суперечила маячні «націоналів» про лінивих африканців.
Так само цікаво, наскільки професійні борці за Україну для українців збігаються у своїх поглядах з начебто їхніми опонентами з Партії регіонів на найважливішу, насправді, для нашої держави річ: і для перших, і для других демократія — порожній звук. Недарма на місцевих виборах 2010 року корумповані суди охоче задовольняли позови лише регіоналів і свободівців, а будь-яка ліберальна опозиція не мала жодного шансу. Зрозумілу й чітку програму виходу з кризи наші професійні українці підмінюють тріскотнею про «п’яті колони», боротьбою за етнічну чистоту і шаманськими камланнями на одні й ті самі, дуже специфічно інтерпретовані історичні теми.
Всі насправді розвинені й вільні нації вирішують свої проблеми самостійно і є людьми світу, бо розуміють, що відкритість світові збагачує їх. В цьому їхня сила, тому вони зараз є лідерами економічно і культурно, а ми, з успадкованою ще від радянських часів звичкою бачити причину наших негараздів у кому завгодно, тільки не у самих собі, є там, де ми є.
Хоча, можливо, одного дня більшість співгромадян нарешті почує і зрозуміє слова Шевченка: «Учитесь, читайте, чужого навчайтесь і свого не цурайтесь».
