Нинішню українську політику адекватно можуть відобразити лише збірники анекдотів або тексти Леся Подерв’янського. До такого висновку неминуче доходиш після кільканадцяти хвилин перегляду телевізійного ток-шоу (будь-якого) чи після прочитання газетного інтерв’ю із якимось знаковим депутатом або міністром. Ні, звичайно, невеличке число притомних політиків в Україні наявне, але саме вони з якихось дивовижних причин останнім часом не цікавлять вітчизняні ЗМІ. Винятки в буквальному сенсі слова одиничні й тільки підтверджують загальну тенденцію.
От і зараз: відкриваєш «Киевскій телеграфъ» №43, читаєш розлоге інтерв’ю народного депутата Олени Бондаренко (представленої тижневиком як «один з провідних медіа-експертів Партії регіонів») — і не знаєш, сміятися чи плакати.
Втім, винесімо емоції за дужки. Слово голові підкомітету з питань телебачення та радіомовлення комітету ВР з питань свободи слова та інформації пані Бондаренко.
«Почти утрачен истинный смысл — что есть свобода слова. Так затаскали, замылили, девальвировали это понятие, что людям теперь сложно разобраться, где правда, а где просто подмена, фальшь, манипуляция, а то и диверсия...
У нас оппозиция пытается установить цензуру. Яркий тому пример — постоянное давление на телеканал «Интер» со стороны оппозиции, которая считает, что только одной ее жажды видеть себя на экране достаточно для того, чтобы телеканал приглашал ее в студию. При этом ничего нового эта самая оппозиция не произносит. Выборы давно прошли, а «пластинка» все та же. Никаких событий и новостей, кроме сексуальных скандалов да аудиторских разоблачений...
Когда какое-то государство открывает в Украине фонды, организации, движения, начинает раздачу грантов, то оно, прежде всего, преследует свои цели. Поэтому все эти душещипательные декларации о якобы бескорыстной помощи в развитии украинской демократии со стороны многочисленных грантоедов и их покровителей — лишь маскировка истинного желания контролировать Украину. Они пытаются профинансировать такие модели развития событий, которые выгодны их государствам. Мы должны самостоятельно пройти путь демократизации, без посторонней помощи, иначе эти внешне срежиссированные эксперименты по экспорту демократии для нас плохо закончатся. Назовите мне хотя бы один по-настоящему удачный пример насильственной «демократизации». Подобному вмешательству должна противостоять госмашина с сильной профессиональной службой безопасности...
Если наши факультеты журналистики, курсы и журналистские программы обучения и дальше будут финансироваться соросоподобными, то мы и дальше будет проигрывать информационные войны. Потому что обучать журналистов за чужие деньги равносильно взращиванию иностранной армии в собственном государстве. Это все равно что «чикагские мальчики» и теория Милтона Фридмана в действии. Помните, была такая программа по отбору и обучению самых талантливых студентов-экономистов из Чили? Их зомбировали в необходимом направлении, а затем, вернувшись на родину, эти наивные умники провели все те экономические реформы, которые позволили корпоратократии взять Чили под свой контроль. То же самое произошло и с Индонезией. Сегодня же «прогресс» дошел до того, что уже даже не надо никого вывозить на тренинги в США. Искусству манипуляций учат прямо в Украине. Как говорится, не отходя от кассы. То же касается и института экспертов. Большая часть их «заточена» под реализацию сценариев, вредящих развитию Украины...».
Я перепрошую за таки величеньку цитату, але ж не всі читають «Киевскій телеграфъ», чи не так? Утім, всі мають право на інформацію. Навіть тоді, коли це інформація такого ѓатунку — про начебто існуючу необхідність закрити країну від інформації. Я не жартую — наприкінці інтерв’ю Олена Бондаренко на запитання-твердження — можливо, варто огородити інформаційний простір країни від зовнішнього втручання на законодавчому рівні? — відповідає: «Я вам так скажу: защита — это первый этап.
А второй — интервенция. В данном случае мы можем защищать и укреплять свою безопасность только за счет производства собственного информационного продукта... Вспоминается старая банальная фраза: не хочешь кормить свою армию — будешь кормить чужую». А якщо врахувати, скільки перед цим сказано слів про необхідність зміцнювати Службу безпеки та будувати силами держави (разом із «грошовими мішками») систему інформаційного забезпечення країни, то методика «захисту» та «інтервенції» стає зрозуміла...
А тепер повернімося до змісту щойно процитованих фрагментів.
Невже ж це саме «тепер» дискредитували поняття свободи слова? Невже в СРСР чи в кучмівській Україні вона була на вищому, ніж зараз, рівні?
І хто саме чинить диверсії з використанням свободи слова: ті, хто вказує на недоліки влади, на існуючі проблеми, чи ті, хто проблеми замовчує у щиро радянському стилі?
Тепер про пасаж щодо «Інтеру» і відсутності в опозиції суспільно значущих месиджів, які були б варті ефірного часу. Взагалі-то цензура за визначенням є певним обмеженням поширення інформації, а яким чином вимога опозиції (яку підтримують мільйони українських громадян) надати її представникам слово у прямому ефірі обмежує право людей на поінформованість — збагнути важко. А стосовно месиджів опозиції... Досить увійти в інтернет, щоб наочно пересвідчитися: не лише передвиборна гонитва, яка є суцільним порушенням демократичних норм (починаючи із нового виборчого закону, який дає змогу трьом правлячим партіям цілком легально контролювати всі виборчі комісії країни), а й такі «дрібниці», як введення квот на вивезення зерна заднім числом, що загрожує втратою довіри до України як одного із провідних світових зернотрейдерів, — усе це потенційні теми десятків і сотень месиджів.
Що ж стосується хижих і підступних західних держав, які сплять і бачать, як би їм поставити під контроль Україну, роздаючи тут гранти, то весь цей пасаж міг би органічно звучати на вустах секретарки провінційного райкому комсомолу десь у 1970-х; сьогодні ж він виглядає просто анекдотичним. Ба більше: далеко не всі західні фонди є державними. І не всі вони ведуть політику, узгоджену зі своїми урядами. Скажімо, Джордж Сорос — зовсім не державний діяч США, більше того — вісім років він був нещадним критиком політики адміністрації Джорджа Буша-молодшого. Громадянське суспільство — воно на Заході не фікція, не словесні викрутаси, а реальність, і його діячами можуть бути і небагаті пенсіонери, і заможні мільярдери... Але тут є ще пікантніша річ: 15 жовтня голова Партії регіонів прем’єр України Микола Азаров зустрівся у Брюсселі з головою Партії європейських соціалістів Полом Нюрупом Расмуссеном й уклав із ним домовленості про співпрацю. А до Партії європейських соціалістів входить, поміж інших, Соціал-демократична партія Німеччини. А остання має тісні стосунки із Фондом Фрідріха Еберта, який давно й успішно — за логікою Олени Бондаренко — своїми діями «маскує бажання контролювати Україну» і якому «повинна протистояти держмашина з сильною службою безпеки». Цирк, та й годі!
І, до речі, чому б не припустити, що існують справді універсальні цінності, принаймні у межах євроатлантичних обширів, у ствердженні яких щиро зацікавлені розвинені демократії? Зрештою, невже всі оті документи ООН та ОБСЄ та інших міжнародних організацій, які стали вже частиною українського законодавства після ратифікації їх Верховною Радою, для «одного з провідних медіа-експертів Партії регіонів» — порожній звук і символ підступів західних імперіалістів? Саме західних, тому що про дії численних російських структур, які вчать українців не демократії, а зовсім інших речей, у Бондаренко ані слова. Чи для неї Росія — не закордон?
Порівняння журналістів з армією — знову з арсеналу 1970-х: пам’ятаєте, були тоді всі «бійцями ідеологічного фронту». І з тих самих часів — ставлення до співгромадян: усі до одного (крім, звісно, партноменклатури) є потенційними зрадниками. Досить тільки відвернутися, тільки послабити виховну роботу — і капець, ворог опанував душі та серця випущених з поля уваги. А то ще й змусив їх підписати клятви на вірність світовому імперіалізму. Кров’ю. Ну, а нещасна Республіка Чилі під п’ятою економістів Чиказької школи — це страх і жах. Далі нікуди. Правда, чогось населення там стабільно зростає — за останні 20 років на 2,5 мільйона люду, середня тривалість життя жінок — 78 років, чоловіків — 72, перше місце з конкурентоспроможності серед держав Латинської Америки, класове розшарування менше, ніж в Україні, бідних теж істотно менший відсоток — ну і так далі. А головне, недавно всі ми бачили здатність чилійської нації — і верхів, і низів — на консолідовані та ефективні дії, коли відбувалася рятувальна операція з підйому шахтарів із 700-метрової глибини. Отака «корпоратократія»...
Логіка ж пані Бондаренко знову потрясає: Чилі з максимально ліберальним ринком — це погано, а українські «грошові мішки» — це добре. Ба більше: саме ці «мішки» плюс Партія регіонів і збудують в Україні демократію, захистять свободу слова і навчать журналістів та експертів любити Батьківщину. От тільки з якого дива «грошові мішки» фінансуватимуть ті ЗМІ, які їх нещадно критикуватимуть (як це робиться в усьому світі, де великі корпорації завжди під пильним прицілом мас-медіа)? І з якого дива нинішня влада готуватиме за свої кошти своє ж усунення, якщо вона вже проголосила, що прийшла мінімум на десять, якщо не на 15 років?
Насправді ж саме ліберальна чилійська економіка (яка будувалася справді під наглядом кваліфікованих експертів) унеможливила диктатуру у цій країні, і генерал Піночет спершу посунувся, а потім узагалі був усунутий від влади. Саме ліберальна економіка з чіткими правилами гри і достатньо масовим платоспроможним споживачем дає можливість існування плюралістичного ринку мас-медіа, чого в Україні, на жаль, немає. Як і багато чого іншого, що наявне вже не тільки у Чилі, а й у Румунії, Албанії, Грузії та Гондурасі.
І на закінчення те, про що ледь не забув. Ось вони, приклади успішної «насильницької демократизації»: Західна Німеччина, Японія, Італія, трохи згодом — Південна Корея. Не дай Боже, звісно, якійсь країні потрапити в таку ситуацію, коли «держмашина із сильною службою безпеки» стає настільки ефективною, що її доводиться приборкувати силою міжнародної спільноти. І не дай Боже відновиться у нас відома практика, суть якої в тому, щоби, за словами депутатки, «дать по рукам за неправомерные и аморальные действия в отношении своей родины». Бо ж критерії моральності у таких випадках завжди встановлює влада, котра аморально ототожнює себе з Батьківщиною.
До речі, це слово українці пишуть з великої літери — на відміну від депутатки Бондаренко і «київських телеграфістів».
