Свободи не буває багато

Тенденція останнього часу до централізації влади на
пострадянському просторі змусила пригадати назавжди, здавалося б, зниклі
поняття «тоталітаризм», «сильна рука». Вибори в Росії оголили бажання громадян
підкориться волі жорсткого лідера, віддаливши тим самим себе від дезорієнтаційного
виру багатопартійності, політичних непорозумінь, міжкланових і міжвладних
конфліктів. У той же час минулий український референдум показав масову
прихильність до єдиновладдя. Що насправді стоїть за спалахом пристрасті
колишніх громадян «великого і могутнього» до централізації влади в одних
руках — у бліц-інтерв’ю з нашими експертами.

Сергій ТЕЛЕШУН, політолог:

— Я б не став проводити пряму аналогію України з Росією
в цьому сенсі. Я впевнений, що свободи забагато не буває. Як не буває і
забагато демократії. Але коли реформи підміняють гучними фразами і скидають
свою професійну невправність на народ, опонентів, ворожі сили, з’являється
ілюзія неспроможності демократії реалізуватися в тій чи іншій державі.

Відверто кажучи, я не вважаю, що в Росії втомилися від
демократії. В Росії втомилися від відсутності динамічних результатів. А
так чи інакше на пострадянському просторі динамічні результати пов’язують
з людьми, які мають сильні риси характеру, або ілюзію сильних рис, або
легенду чи міф про них, і можуть реалізувати демократію в євразійському
розумінні цього слова. Одним із найбільш динамічних президентів, до речі,
називають Франкліна Рузвельта, який не міг рухатися, але він був динамічний
у прийнятті політичних рішень і в отриманих результатах. Від президента
Путіна росіяни очікують не лише рішучих дій, а ще й результатів. Відсутність
в Росії не тільки звичайної економічної стабільності, яка характерна для
країн пострадянського періоду, але й особистої та державної безпеки, створила
у громадян ілюзію, що одна сильна персона біля керма вирішить всі питання.
Це називається «царистські ілюзії», тобто ілюзії про доброго царя.

Але проблема полягає не в лідерові держави, і навіть не
в олігархах. До речі, є певний позитив в тому, що олігархи сьогодні, як
в Україні, так і в Росії достатньо легалізовані. Ми в більшості своїй знаємо
їх політичні, економічні, інформаційні можливості і деякою мірою можемо
відслідковувати їх поведінку. Але є ще бюрократично-кланова система, тобто
чиновник, який виконує і трактує біля монаршого вуха свою позицію. Традиційний
підкилимовий чиновник ніколи не хоче легалізувати свою позицію. Він характерний
для «сильної руки» автократичного стилю, тоді коли все вирішується за спиною.
Як у Райкіна: «Хлопці, хто шив костюм?» — «Ми».

Те, що народ ніби-то не хоче демократії — ілюзія. Громадянам
здається, що демократія не працює. Тому що і вибори, і референдуми не є
самі собою кінцевою метою демократії. Опитування, референдуми, плебісцити,
вибори — це механізми волевиявлення з метою реорганізації суспільного життя
тієї чи іншої держави. І якщо ці механізми не дають результатів (я маю
на увазі не підсумковий виступ глави центрвиборчкому, і не ряд нових законопроектів),
то громадянин розчаровується не тільки в механізмах демократії, а взагалі,
у всій сурогатній демократії. Демократія — це якщо громадяни можуть бачити
все, що відбувається у вищих органах влади, брати участь у прийнятті рішень,
контролювати їх виконання, висловлювати свою позицію і відчувати від цього
результат.

— Якою мірою загрожує демократії існуюча зараз в пострадянських
країнах тенденція до формування моделі управління «без противаг» до сильної
президентської влади?

— Сильна президентська влада — це не так погано. Проблема
не в президентові. Як говорив Ден Сяо Пін: «Все одно, якого кольору кішка.
Головне, щоб вона мишей ловила». Головне, щоб ми мали результат, а не процес
творення. І якщо це президентська влада, і вона сформує не тільки атрибутику
держави, не тільки державу, але й стабільну соціально-економічну і політичну
системи, соціальну державу, тоді, я впевнений, ще на тисячі референдумів
народ підтримає президентську форму правління.

Інше питання, що народ не має досвіду ні президентської
форми правління, ні парламентської. А те, що відбувається конкуренція між
Президентом і виконавчою владою з iншого боку, і законодавчою владою з
iншого боку — це закономірне явище, тендер політичних ідей і технологій.
Хто краще запропонує, хто краще спрацює, за того народ і проголосує. Це
політичний ринок, коли вибирають краще і динамічніше. На моє переконання,
в кризових ситуаціях краще спрацьовує механізм президентської моделі.

Крім того, проблема в тому, що не сформувався, як у Росії,
так і в Україні, стабільний політичний істеблішмент, який би чітко вирішив,
куди буде рухатися країна, узгодив би свої економічні і політичні інтереси.
Це так чи інакше призводить до дестабілізації в державі. В Росії, враховуючи
чеченську, фінансово-економічну і політичну кризи, прийшли до висновку,
що той істеблішмент, що існував, не виконав свою функцію. Коли істеблішмент
сформується, тоді не буде виникати необхідності сильної руки заради сильної
руки, а буде виникати прагнення до демократії, до повної легалізації, визначення
правил гри всім суспільством.

— Схоже, в Росії намітилася тенденція «втоми від свободи».
Люди, як свідчать опитування, хочуть сильного лідера, а олігархи, здається,
втомилися від гри без правил і прагнуть мати над собою якогось «третейського
суддю». Чи можна в цьому сенсі провести аналогію Росії з Україною?

— Мені здається, йдеться не стільки про втому від свободи.
Аналогічній події в Європі в середині століття дав визначення Ерік Фромм,
котрий назвав свою книгу «Втеча від свободи» і котрий вважав, що саме тягар
свободи настільки тисне на індивіда, що він тягнеться до сильної руки й
сильної влади. Я думаю, що ця втома в даному випадку пов’язана з тим, що
свобода перейшла у свою крайність — якусь уседозволеність, безнормовість.
Саме в такій атмосфері, яку соціологи називають «атмосферою аномії», якраз
і характерне прагнення людей до централізації влади в надії на те, що вона
зуміє встановити певні норми і правила. Це, до речі, не суперечить самій
природі соціального устрою. Відомо, що коли в стабільних умовах у будь-якому
трудовому чи працюючому колективі демократичний стиль управління дає більш
успішний результат, ніж авторитарний, то в екстремальній ситуації успіх
частіше приносить єдиноначальність, концентрація влади в одних руках.

Усі дослідження останніх років у соціологічному моніторингу
Інституту соціології показували, що люди хотіли б, щоб в Україні встановився
президентський тип правління. Не випадкові, отже, і результати референдуму.
Я думаю, що люди дуже погано усвідомлювали суть питань, винесених на голосування,
і їхній вплив на державне управління. Вони реагували, швидше, на можливість
зосередження влади в одних руках. Я не прибічник зосередження влади, де
зловживання можуть мати ще тяжчий характер, ніж за тієї ж відносної охлократії
та анархії, яку ми мали досі. Але, слід визнати, це багато в чому відповідає
масовим очікуванням в Україні.

Що ж до ступеня жорсткості зосередження влади, то, я думаю,
Україна тут має певні переваги порівняно з Росією. Тут не буде встановлено
такого жорсткого типу управління, який може бути встановлено в Росії. Це
пов’язано з тим, що Росія пережила не тільки економічну, але й політичну
анархію, і громадянські конфлікти. А саме громадянські війни, кровопролиття
сприяють встановленню найжорстокіших авторитарних режимів. Тож загроза
авторитаризму в Росії досі залишається актуальною. Тепер все залежатиме
від особистості самого російського президента, від шляхів, які він обиратиме.
А російське суспільство вже готове прийняти жорстку авторитарну владу.

В Україні, оскільки вона пережила лише економічну анархію,
навіть якщо і реалізується авторитарна модель влади, вона не матиме таких
жорстких форм. Хоча загальна тенденція для України буде такою ж, як і для
Росії. Це пов’язано з потребою виходу із соціальної аномії. Стан загальної
соціопатії, який супроводжує процеси різких соціальних трансформацій, не
може тривати нескінченно довго. Існує два виходи — або він виливається
в громадянський конфлікт, або — в централізацію чи авторитаризацію влади.
Якщо, звичайно, не вдається досягти серйозних успіхів у виведенні з такого
стану демократичним шляхом.

Я наведу дуже показові в цьому сенсі дані нашого щорічного
дослідження. Це запитання ми ставимо щороку, починаючи із 1994 року: «Чи
згодні ви з думкою, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої
країни більше, ніж усі закони й дискусії?». Це класичне запитання на авторитаризм.
1994 року тільки 40% були з цим твердженням згодні, зараз — вже близько
50%. І кількість тих, хто не згодний, також поступово зменшується. Тобто,
психологічна настанова на «російський» сценарій загалом зростає.

— Існує точка зору, що відносини між Україною та Росією
будуються на домовленостях «олігархів». З приходом до влади Путіна, схоже,
ситуація змінюється. Що тепер є визначальним чинником російсько- українських
відносин?

— Вплив олігархів — це досить туманна формула. Їхній вплив
здійснюється тільки за допомогою інтриг, спрямованих на верхні ешелони
влади. Рішення все одно приймають не олігархи. Інше питання, коли сили,
спонсорами яких вони є, перемагають у будь-якому разі. Та враховуючи, що
сьогодні в Росії з приходом Путіна намітилася жорстка централізація влади,
і що влада досить жорстко налаштована на обмеження впливу своїх власних
олігархів, звичайно, їхню роль буде певною мірою знижено.

Щодо відносин з Україною, то я вважаю, що такою ж мірою
це стосуватиметься і зовнішньої політики Росії. Якщо раніше економічні
інтереси окремих економічних кланів були визначальними у розв’язанні тих
чи інших питань, то тепер вони вирішуватимуться більш централізовано. Менше
буде джерел економічного впливу на нову російську владу, і рішення прийматимуться
цією владою більш цілеспрямовано, без урахування чиїхось конкретних інтересів.
Тобто, все залежатиме від того, які рішення буде вироблено Росією, а саме
вищою законодавчою владою (вже очевидно, що в Росії законодавча влада втратила
функцію опозиції щодо виконавчої). Якщо, скажімо, президент і його адміністрація
вважатимуть, що їм вигідно йти на якісь економічні поступки для України,
вони це робитимуть. А якщо вони вирішать, що для них це не вигідно, то,
незважаючи навіть на тиск колишніх впливових олігархів, проводитимуть свою
лінію.

Я думаю, що за цих умов знизиться можливість для маневру
України. І другий момент — якщо раніше Україна ще могла впливати на російську
президентську владу методами, пов’язаними з ностальгією за великою дружбою
народів, то нове покоління буде значно прагматичнішим. Принаймні, в Росії.

— Які наслідки може мати таке обмеження маневру для
України?

— Зараз важко передбачити, чим це все для України обернеться.
Очевидно лише те, що в Україні відбуватиметься такий же процес, як і в
Росії. Я вважаю, що перетворення законодавчої влади в декоративну (а референдум
дає такі можливості), з одного боку, може розв’язати руки виконавчій владі
у виконанні якихось економічних програм, забезпеченні реформ. Але це може
статися тільки в тому випадку, якщо влада дійсно має такі програми і є
воля їх виконувати. Якщо ж цього немає, і рада з народом мала на меті більш
вільну маніпуляцію владою, то це може привести до дуже сумних наслідків.
Тому що безконтрольна виконавча влада іноді дуже страшна. Історія ХХ століття
це показала.

Я б хотів застерегти від ейфорії з приводу результатів
референдуму. Річ у тім, що для виконавчої влади, яка опинилася в ситуації
провалу економіки, відсутність можливості розділити відповідальність із
законодавчою владою дуже небезпечна. Адже при всьому критичному ставленні
до президентської влади, до Верховної Ради ставлення було завжди набагато
гіршим. І досвід показує, що провали в економіці здебільшого приписувалися
недостатній активності й недостатній компетентності парламентаріїв. А у
випадку остаточного зосередження влади все це буде спрямовано на адресу
Президента.