Тепер неможливо собі це уявити, але свято Різдва Христового,
на відміну від Воскресіння, не відзначалося ранніми християнами, воно не
входило до церковних календарів. Тільки в IV столітті Римська церква почала
святкувати Різдво. Невдовзі ця традиція була запозичена іншими церквами
Вселенської християнської церкви, тоді єдиної. Як день ушанування Різдва
було визначено 25 грудня — дата народження Ісуса стала назавжди пов’язаною
з днем повороту сонця на літо, коли починає збільшуватися день, коли в
душах людей острах перед прийдешньою зимою і темрявою поступається місцем
сподіванню близької весни, світла. Так Ісус Христос набув образу духовного
Сонця — джерела світла й правди для кожної людини.
Попередній режим доклав багато зусиль для того, щоб люди
забули про Різдво. Аби його витіснити, радянська влада пішла на те, щоб
відновити попередньо заборонене — цією самою владою — свято «міщанського»
Нового року, який, зауважимо, в багатьох християнських країнах Заходу ледве
згадують: його повністю заступає собою Різдво. Усіляко обмежувалась участь
християн у різдвяних богослужіннях, заборонялося концертне виконання колядок,
не кажучи вже про колядування.
Однак наші колядки є, безумовно, одними з найбільш яскравих
ознак цього свята. (До речі, старовинні українські колядки співають не
тільки православні: цього року вони лунали під час свят також у католицькому
соборі св. Олександра.) Колись Тургенєв написав, що в часи тяжких роздумів
про долю свого народу єдиною втіхою для нього залишається російська мова.
Для мене такою втіхою є стародавні українські колядки. Важко сказати, що
в них первісне. Чи надзвичайна краса, що спричиняє магічний вплив на душу
слухача, чи, навпаки, містика наївної віри наших предків робить колядки
таким дивом. Проте коли їх слухаєш, зникають сумніви, народжується надія.
Насамкінець перекажу одну благочестиву різдвяну легенду.
Колись у давнину глухої ночі проходив біля Віфлеєма бродячий циркач. Чоловік
був стомлений, похмурий, адже був він чужинцем і не мав ані притулку, ані
надії на якийсь заробіток, бо виявилося, що в правовірній Іудеї мистецтво
акробата зовсім не цінувалося; доходило й до того, що артистів побивали
камінням.
Обходячи темні околиці Віфлеєма, він раптом побачив світло
й одночасно почув співи, такі ніжні й радісні, ніби їх співали вищі істоти.
Чужинець обережно, непомітно підійшов ближче. Виявилося, що світло випромінювалося
з отвору печери, в якій на духмяному сіні лежала Мати із щойно народженим
Немовлям. Циркач нічого не знав ні про пророцтва Старого Заповіту, ні про
Благовіщення, ні про поклоніння волхвів.
Однак душа його вмить сповнилася радістю й надією, а чому
— він сам собі не міг пояснити. Йому дуже захотілося чимось ушанувати Матір
із Дитям. Але, що він міг зробити для них? У нього не було східних скарбів,
як у трьох королів, він не вмів співати гімнів, як це робили ангели, не
знав молитов, звичаїв, навіть мови цього народу.
Тоді втомлений, голодний циркач поставив на великий камінь
ящик, в якому носив свої речі, скинув старий плащ з овечої вовни й переодягнувся
в яскраві шати вуличного акробата. І, розстеливши при вході печери килимок
із витертим східним орнаментом, почав натхненно виконувати найскладніші,
найнебезпечніші акробатичні трюки. Артист довго показував своє мистецтво,
не звертаючи уваги на ворожу похмурість присутніх тут місцевих пастухів.
Він не помітив навіть, що обличчя Дитини, яка уважно спостерігала за ним,
осяяла весела усмішка. А потім, знесилений, упав додолу. І ось Мати легко
піднялася з ясел, підійшла до чужинця, який лежав горілиць, нахилилася
над ним і своїм блакитним омофором лагідно витерла піт із його чола.
