День Києва — свято, можна сказати, майже сімейне. Воно чимось схоже на день народження, на який гостей не кличуть, вони приходять самі. Так сталося і в столиці: число приїжзжих було значним, і не тільки за рахунок донецьких вболівальників. Хоча в цьому році Київ, переритий і одягнений цілком у будівельні риштування, здавалося, зовсім не готовий був до прийому гостей. Проте, як показало опитування «Дня» (читайте на стор. 6), незручності, пов’язані з масовим будівництвом, найменш допікають киянам: хто ж стане заперечувати благоустрою столиці. Можна погодитися й з Іваном Плющем, який учора на зустрічі з нинішнім бургомістром Берліна Ебергардом Діпгеном заявив, що «сьогодні Київ розритий, але для того, щоб він став ще більш красивим і зручним» — цитує голову Верховної Ради Інтерфакс-Україна. До того ж, зазначає спікер, більшість нових об’єктів будується на кошти інвесторів на приватній основі. Загалом, «ми виходимо на європейські стандарти». Нам би побільше європейської впорядкованості, плановості, публічності в обговоренні найважливіших об’єктів, прозорості в їх фінансуванні, поменше стихійності та авральності, й ми справді вийдемо на «європейський рівень i за темпами, і за якістю, і за змістом» (полеміку на цю тему читайте на стор. 4).
Але свято все ж відбулося. Як це було, читайте в репортажах журналістів «Дня». ***
Почав я з другом свій вояж святковою столицею з Михайлівської площі. Там був активний розпродаж батончика «NATS». Весела, по- клоунському одягнута дівчина запрошувала до творчості — малювання картин на тему батончика. І з кожних п’яти малюнків визначався переможець. Для творчого поштовху висіла картина-переможниця минулого разу: там було зображено общипану синю курку поруч із кліткою, де лежав батончик. Під нею великими літерами було написано: «Курочки також люблять». Враження було таке: невтішна панорама після нашестя півня — сексуального маніяка...
На Володимирській колихалося море художників. Привабила до себе лавка з нецке — японськими фігурками.
— А чому у вас хлопчик із заячим хвостом? — поцікавився у продавщиці мій приятель.
— Це не хвіст, — відповіла вона. — Це горобець щастя.
Ми з повагою подивилися на зад хлопчика. Також уразила нас велика кількість усіляких пацюків.
— А чому у вас так багато цих досить несимпатичних гризунів? — спитали ми.
Пацюк, згідно зі східною мудрістю, — символ достатку. Він не заводиться в домі, де немає нічого, пояснили нам.
— Імовірно, другий подібний символ — тарган...
Далі був ряд натюрмортів. Досить апетитно було зображено розсип полуниці та черешні. Між ними розмістилися відмінно сервіровані столики зі спиртним. Один натюрморт — вино «К’янті» з половинкою персика. Другий — пляшка «Перваку», нарізане сало, чорний хліб та солоний огірок. Біля цього полотна чоловіки довго затримувалися.
— Почім продукти? — спитали ми автора — двометрового художника з русявою скандинавською бородою.
— Полуниці та черешня — триста, — по-діловому відгукнувся він, — вино та горілка — сто.
Дорого. На Лісовому ринку дешевше.
Поруч лисий майстер, оспівуючи свій пейзаж якійсь пані, напирав не на його мальовничість, а на якість фарби: «Беріть, вам кажу. Гарантія на 15 поколінь». — «А що потім?» — спитала вона. «Запросіть реставратора», — порадив художник. Судячи з усього, пані володіла зарядом бадьорості на 15 поколінь. Майже безсмертя!
Далі були представлені полотна старовинного Києва. Тут же були і панорами Парижа ХIХ століття. Відрізнити один від другого практично неможливо. Ми звернулися до червонощокого художника в веселих кольорових шортах:
— Вибачте, а де тут Париж, де Київ?
Він задоволено засміявся:
— Дійсно. Багато хто плутає. Французи, наприклад, упізнають цей квартал. Але, кажуть, там цієї вежі немає — її знесли років зі 100 тому. А кияни думають, що це вежа профспілок із годинником на Будинку профспілок.
— А ось це точно Ярославів Вал, — проявили ми ерудицію.
— Точно, — зрадів художник.
— І скільки коштує шматок Ярославого Валу?
— 300 у. о., — відповів автор.
Чомусь ми втрьох одразу засмутилися.
— Усе-таки фешенебельна вулиця, — виправдовувався художник. — У центрі міста.
— Так, це тобі не які-небудь Теремки-2, — погодилися ми.
Підіймаємося сходами до Історичного музею. Там обіцяли влаштувати рицарські турніри, змагання стрільців з арбалетів тощо. Однак на майданчику перед музеєм просто неприкаяними бродили феї, пірати, козаки, мушкетери, татаро-монголи.
— Коли турніри почнуться? — поцікавилися ми в хлопця, одягнутого пажем.
— Не знаю. Організатори ніяк не домовляться між собою. Вештаємося вже тут три години. І все даремно. Мало того, я ще і сесію завалюю, — незадоволено сказав паж. — Відчуваю, у мене цей турнір плавно перейде у академвідпустку. Та і їсти хочеться.
Подякувавши голодному пажеві, ми подалися далі.
Навпроти Андріївської церкви на картині було зображено битву.
— Що за побоїще? — спитав я автора.
— Льодове, — стисло відповів він.
— А чому немає снігу?
— Дуже запекла битва — все розтало.
— Навпаки, вони у вас якісь мляві. Видовище нагадує кіношну масовку. Режисер крикнув: «Стоп!» — і всі тимчасово завмерли. Особливо вражає Олександр Невський. Мало того, що він сидить на коні задом наперед, у нього ще абсолютно перелякане обличчя. Добрячий герой! Головна думка в нього: «Господи, коли все це закінчиться?»
— Узагалі, я робив копію, — почухавши потилицю сказав художник. — Але з вашим трактуванням я згодний: якій нормальній людині сподобається бути в центрі бійні.
Резонно.
Натовп біля Замку Річарда став густішати. З боків стали немилосердно тиснути. У цей момент під ногами трапилася виліплена фігурка миші, яка вскочила в мишоловку. З її рота випав сир, що був недоїдений. Позаду золотими літерами було виведено заповідь, яку миша знехтувала: «Не вкради».
— Ця скульптурна композиція називається «Злочин і кара»? — поцікавився я.
— На зразок того, — беріть. — відгукнулася з усмішкою кароока художниця.
— Дуже вже видовище несамовите...
— А ви купіть — і випустите мишу на волю.
— Вона вже мертва.
— Ні, очка в неї поки що не закрилися, — відповіла вона із привабливою посмішкою ката.
Насилу протиснувшись далі, ми виявили плитки iз єгипетськими зображеннями. Один персонаж з обличчям вовка мав намір робити фараонові масаж.
Однак вусатий загорілий продавець нам пояснив, що це припущення неправильне. Це єгипетський бог смерті Анубіс з’явився по фараонівську душу як провідник на той світ. Уразив і один із богів Сонця — Гор. Якби кандидат на посаду президента Америки використав цей факт для додаткового розкручування свого прізвища — дивись і виграв би в Буша. Однак найбільше нам сподобався грецький бог, який був серед єгиптян, Кайрос. Він був схожий на атлетичного козака. З оселедцем на голеній голові. У греків він був богом успіху. Треба було постаратися вхопити його за чуприну. Звідси вислів: «Піймати успіх».
У самому низу Андріївського узвозу, біля рожевої вицвілої кулі, проходили бої на дерев’яних мечах між хлопчаками. (Один меч було перехоплено синьою ізострічкою). Але билися вони без ентузіазму. На кшталт тих воїнів Олександра Невського на картині...
До вечора ми з товаришем опинилися в Річпорту. Тут було одне з найбільш вражаючих видовищ у Дні Києва — гігантська черга в туалет. Метрів зі сто. Що дивно: в неї ставали навіть чоловіки. Сумно відстоявши якийсь час у натовпі, ми раптом почули гучний голос перекисно- водневої блондинки — працівниці цієї установи: «Чоловікам можна без черги». Давно я не пам’ятав у себе такої легкої, повітряної ходи! Але як на нас дивилися дами! Як у найжорстокіші часи дискримінації за статевою ознакою. На цьому справа не закінчилася. Через півгодини у свій туалет чоловіки увійти не могли — через жіноче засилля. Ситуація нагадала сцену із «Джентльменів удачі».
Шляхом неймовірних пригод, обростаючи друзями та знайомими, ми знову опинилися біля Історичного музею. Коло замкнулося! І найдивніше, що тепер там відбувалося якесь дійство.
На тлі західного сонця боролися у загороді хлопці, які роздяглися до пояса. Вони впиралися ногами в землю і, сопучи, штовхалися. Хто кого повалив — переможець.
Один довгогривий «кентавр», відхлебнув мого коньяку, запросив узяти участь. Я з почуттям скорботного жалю відмовився — розтягнув недавно зв’язки біля коліна. Але нічого, треба ж і на наступний рік залишити щось. Зустрінемося на тому ж місці в ту ж годину. У Дні Києва 2002-го року.
Костянтин РИЛЬОВ, «День»
І НА ШОСЕ — ПЕРШI ДОНЕЧЧАНИ
Стало вже традицією, що під час святкування Дня Києва мальовничі околиці Голосіївського парку стають своєрідним місцем паломництва для любителів велоспорту. Ось і цього разу на вулиці Героїв оборони стартували спортсмени-шосейники. У рамках міжнародних змагань, присвячених святу української столиці, перед майже вісьмома десятками велосипедистів, що представляли Україну, Росію, Молдову та Білорусь, стояло нелегке завдання — якнайшвидше подолати стоп’ятидесятикілометрову трасу із перепадом висот у півтора кілометра. Уже зі старту визначилось кілька лідерів, яким одразу вдалось відірватися від основної групи. Практично, протягом усієї гонки їм вдавалось зберегти лідируючі позиції, водночас ведучи напружену тактичну боротьбу один з одним. Зберегти найбільше сил на 25-круговій трасі вдалося донеччанам Роману Польовому та Олексію Дикому, які й завоювали, відповідно, перше і друге місця. Третім став представник Кременчуга Леонід Тимченко. Вони й отримали призи з рук відомого у минулому велогонщика, президента Національної федерації велоспорту Бориса Іванова. До речі, приємною деталлю гонки стала участь у ній (зрозуміло, поза конкурсом) кількох уславлених ветеранів українського спорту.
А В ПОВIТРI — ХАРКIВ’ЯНИ
У спортивному комплексі 410 заводу цивільної авіації, а також спорткомплексі «Чайка» відбулися міжнародні змагання з авіамодельного спорту на Кубок світу «Київське небо-2001», організовані Федерацією авіамодельного спорту України, асоціацією підприємств авіапромислового комплексу «Укравіапром», 410 заводом ЦА за підтримки Київської міськадміністрації, Управління з фізичної культури й спорту та адміністрації Залізничного району столиці. Продемонструвати свою майстерність у створенні літальних апаратів зібралися учасники з Росії, України, Польщі, Узбекистану, Молдови. За словами президента Київської федерації авіамодельного спорту Сергія Скалька, українські змагання є частиною міжнародних, а наша команда вважається однією з найсильніших у світі. Лише за минулий рік вітчизняні авіатори привезли з різних змагань близько 22 золотих медалей, а також стали золотими призерами серед 36 країн-учасниць на Чемпіонаті світу, що відбувся минулого року у Франції.
Змагання з авіамодельного спорту відбулися в декількох класах. Перший — це повітряний бій. У повітря здіймають півтораметрову стрічку, прив’язану до хвоста супротивника. Також змагалися гоночні, пілотажні й швидкісні моделі, що за своїми технічними характеристиками максимально наближені до справжніх літаків і мають виконувати певний набір маневрених вправ, властивих «оригіналу». Переможцем у змаганні пілотажних моделей став харків’янин Юрій Яценко. Гоночні змагання також виграла команда з Харкова — Владислав Журавльов і Володимир Сосновський. Найсильнішим у класі повітряного бою було визнано Ігоря Дементьєва з Молдови, срібним призером став киянин Станіслав Чорний, який є чемпіоном світу минулого року.
ПIД КАШТАНАМИ БIГАЮТЬ ВСI, КОМУ НЕ ЛIНЬ
Цього року традиційний «Пробіг під каштанами» — вже дев’ятий за рахунком — змінив свій маршрут: через будівництво на вулиці Великiй Василькiвській учасники бігли в протилежний бік — елітним Печерськом — до Аскольдової могили. Щоправда, маршрут був не зовсім точно вивірений: у ньому було явно більше ніж заявлені п’ять тисяч метрів. Про це «Дню» сказали учасники київського клубу шанувальників перегонів «Кентавр», посилаючись на те, що кожному з них відомий свій час на цій дистанції, а тут вони всі не вклалися в нього. При цьому Мила Жадан, учасниця марафонів у Греції та Іспанії, все-таки дiйшла висновку, що маршрут бiльш вдалий уже тому, що останній етап проходив «із гірки», коли зазвичай утомленим марафонцям доводилося долати його «вгору».
Цього разу офіційно зареєструвалося 1450 учасників, причому кожний із них вніс по 20 гривень на користь Охмадиту. Рівно о десятій під бій курантів за традицією стартують учасники на колясках, через п’ять хвилин звучить команда для всіх інших. І от уже починає танути на прямій Хрещатику натовп у білих футболках, неначе його підганяла машина «швидкої допомоги». В очікуванні бігунів групи підтримки їли морозиво і займали місця чимближче до фінішної стрічки. Приблизно через чверть години з’явилися перші спортсмени. Ті, для кого біг «на час» був принциповий, стартували поодинці, стрімко влітаючи під арку «Фінішу». Ті ж, для кого важливий не результат, а участь, бігли із задоволенням — сім’ями, класами, компаніями, на ходу коментуючи те, що відбувається, як, наприклад, це робив ді-джей Паша з «Гала-радіо». Усіх дуже розсмішило його зауваження дорогою до Аскольдової могили: мовляв, образливо, що деякі бігуни вже повертаються назад. Мені запам’яталося, як фінішувала одна сім’я, де тато, мати і старший син років із дванадцять, бігли по-справжньому, тобто їхні футболки було пронумеровано, четвертий же член цієї команди, якому на вигляд було не більше року, провів усю дистанцію на руках у батька, здивованими очима розглядаючи картини, що пропливали повз.
Для нагородження організатори заснували 30 номінацій: абсолютні (за результатами секундоміра) переможці окремо серед чоловіків та серед жінок, серед дітей (відповідно — хлопчиків та дівчаток), наймужнішому учаснику, найстаршому, наймолодшому, найкмітливішому тощо. Поруч зі мною весело коментував те, що відбувалося, десятикласник Вишгородського технічного ліцею при КПІ — Максим. У пробігу він брав участь під номером 940, не одержав призів, та, власне, і не для цього він приїхав. Іще минулого року він хотів узяти участь у «Пробігу під каштанами», але мама не дозволила: тоді напередодні — в суботу — він їздив у Київ на футбол, а в понеділок у нього був екзамен. Цього року екзаменів немає, футболу, вважай, також («Ми вболіваємо за «Динамо», а сьогодні грає ЦСКА», — пояснив його друг Роман), і все дуже вдало склалося для пробігу. Адже це задоволення — пробігтися старовинною частиною міста під «мигалку» і під каштанами, які нехай і відцвіли, та все ж таки... І отримати це задоволення може кожен, щоправда, раз на рік.
АБИ БУТИ НА РІВНИХ
Наступна акція на тому ж майданчику перед Київською міськадміністрацією вже відбувалася без призів, але виразніше і, можливо, урочистіше. Навіть «шахтарі», які до того часу ходили сюди- туди Хрещатиком iз дудками, всіляко нагадуючи Києву про існування Донецька, впершись в імпровізаційний майданчик, де відбувалося дійство «Дивись на мене, як на рівного», притихли. Ця акція була не стільки для тих людей, які через обставини відчувають себе ізольованими від суспільства, скільки для тих, котрі можуть допомогти, — і не обов’язково грошима. Близько сорока учасників цього руху, що з’їхалися з усієї країни, продемонстрували, як можна допомогти людині на колясці подолати перешкоду — чи будуть то трамвайні колії, чи то сходинки. Крім того, вони показали нову конструкцію коляски «активного» типу, яка допомагає значно розширити можливості її володаря. Така коляска, виготовлена заводами в Києві та Запоріжжі, коштує 1200 гривень і, в принципі, Центр реабілітації інвалідів-спинальників «Відродження АРС» прагне знайти ці гроші для всіх, хто звертається до нього. «Треба бачити, як обнімаються ті люди, які спонсорують купівлю коляски конкретній людині, з людьми, які завдяки цьому знаходять нові можливості!» — розповідає керівник центру Іван Марусевич.
Потім розпочалося власне видовище: бальні танці — і не багато не мало — запальний «пасадобль»! Не побачивши це своїми очима, важко повірити, що рухи людини на колясці можуть бути не менш виразними, як у танцюриста. Тим, які не були цього ранку на Хрещатику, підтверджую — може. А хто продовжує сумніватися — прохання прийти на заняття клубу спортивного танцю «Березіль» і пересвідчитися самим.
Під кінець акції її учасники демонстрували своє вміння в заняттях спортом — в настільному тенісі, в гонках, у фехтуванні. Ну, а баскетбольна битва команд «червоних» та «зелених» дала нарешті можливість присутнім уболівальникам «Шахтаря» випустити «пару»: учасник із Донецька дуже добре вправлявся з м’ячем на майданчику. Доставили учасників акції спеціальні автобуси. Поки що їхня наявність у Києві видається мрією. Але, може, вона здійсниться в найближчому майбутньому (принаймні успішна співпраця організаторів акції з нинішньою міськадміністрацією дає на це надію) — і парк столичного транспорту поповниться автобусами також для тих, які вимушені поки що обмежувати себе в пересуванні по місту.
