— Ага, героїзм — за рахунок людського життя. Ти знаєш,
чому твій дід пропав безвісти? Тому що під Оршею, наприклад, червоноармійців
відправляли на вірну смерть — із однією гвинтівкою на десятьох!
Про війну батьки розповідали зовсім не так, як у книгах
і фільмах.
— 23 червня 1941(!) в Іркутському авіаційному училищі вже
висів плакат «Родина-мать зовет» (праві, напевно, ті хто вважає, що Сталін
готувався першим напасти на Німеччину), — це батько.
— Влітку 1942 року сотні тисяч червоноармійців потрапили
в оточення під Харковом, їх змушували копати собі могилу й розстрілювали,
а я зашила комсомольський квиток у чобіт, поміняла обмундирування на ситцеве
плаття й попрямувала пішки на Чернігівщину, — це мама.
Після війни, коли вона вступала до інституту, врятованого
такою ціною квитка в неї не виявилося, й її не зарахували.
Героїзму, за їхніми словами, ніякого не було. Хіба рятувати
поранених під бомбардуванням або, якщо підбивали літак, а парашут лише
один (така норма), то льотчик гинув разом із механіком і стрільцем- радистом,
намагаючись посадити машину — це героїзм?
Вражало їх інше:
— Коли ми прилетіли з Чехословаччини, де на обличчях і
одязі абсолютно всіх лежав відбиток пристойної бідності, солідно одягнуті
добродії крадькома збирали недопалки, при цьому пригощали тютюном нас,
визволителів (а не окупантів, як 68-го року). А в Москві вразив контраст
між відгодованими фізіономіями «упакованих» начальників і виснаженими обличчями
бідно одягнутого народу.
Як потім виявилося, перемогу в її справжніх авторів украли.
Так само, як віру в краще життя й надію на перевлаштування суспільства.
А на тих, хто волею долі вийшов через «залізну завісу», подивився на чуже
життя й зробив «не ті» висновки, чекали Колима й Мордовія...
Правда про війну з'явилася пізніше, в книгах Віктора Некрасова,
Василя Бикова, фільмах Лариси Шепітько.
Якщо вам скажуть, що справжні учасники війни — це лише
ті, хто постійно засідає в радах ветеранів, ходить на мітинги компартії,
з ностальгією згадує Сталіна й з розчуленням аплодує нинішньому керівництву
країни, дякуючи за 20 гривень до Дня перемоги, — не вірте.
ДОВІДКА «Дня»
Напередодні війни внесок України в економіку СРСР виглядав
таким чином (у %): 50,5 вугілля, 64,7 чавуну, 48,8 сталі, 67,6 залізної
руди, 25,7 електроенергії, 73,0 цукру, 20,0 м'яса, 20,0 товарного хліба.
Евакуйовано до східних районів СРСР 3,5 млн. осіб населення,
550 заводів (30%), сотні колгоспів, радгоспів і МТС, Академію наук України,
дві кіностудії, на базі яких виникли «Ташкентфільм» і «Казахфільм», театри,
вузи. Майно з-за Уралу повернуте не було.
1941 року на фронт мобілізовано понад 2 млн. осіб, 200
тисяч із них — добровольці. У 1943 — 1945 роках — ще 2 млн. осіб. А вся
чисельність Червоної Армії становила в 1944 році 6,2 млн. осіб, тобто 30%
становили українці. У партизанських загонах воювали 48 тис. чоловік.
На території України в 1944 — 1945 роках вироблено: 4748
тонн залізної руди, 47348 тис. тонн вугілля, 1869 тис. тонн сталі, 1332
тис. тонн прокату, 4395 млн. кВт/год електроенергії, 825 млн. пудів хліба.
Населенням добровільно перераховано у фонд оборони 859 млн. крб.
В Україні було зруйновано 720 міст і містечок, 28 тисяч
сіл (42% від загальної кількості зруйнованих населених пунктів у СРСР).
Матеріальні втрати оцінюються від 550 млрд. до 1,2 трлн.
крб., тобто 30% усього національного багатства України.
Знищено і розгромлено 16 тисяч підприємств, близько 33
тисяч колгоспів і радгоспів, 18 тисяч лікарень. На окупованій території
залишалось 174 музеї, всі вони постраждали. Наприклад, у Харківському історичному
музеї зі 100 тисяч експонатів залишилось лише 7 тисяч, тобто 10 відсотків.
Під час війни загинуло 2,5 млн. військових і 4,5 млн. цивільних.
Україна втратила 16,7% від усього довоєнного населення.
На території України були розміщені майже 60 концтаборів,
а 2,2 млн. осіб вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Сергій КОТ, кандидат історичних наук, спеціально для «Дня»
Продовження теми на сторінках номера
