Слово «геноцид» перетворилося сьогодні на поширений — і від того дещо знівельований — медіа-термін; занадто часто ним послуговуються для досягнення скороминущих політичних гараздів. Тим ціннішими є твори актуального кіно, які нагадують нам про жах геноциду з усією переконливістю авторського таланту. Картина канадського режисера Роджера Споттісвуда «Рукостискання з дияволом» — саме з їхнього числа.
Сюжет фільму грунтується на автобіографічній книзі земляка Споттісвуда, генерала Ромео Дальєра, який очолював миротворчу місію ООН у Руанді 1994 року, коли там сталася різанина між народами тутсі й хутту, пізніше визнана міжнародною спільнотою як геноцид. Для максимальної достовірності фільмували не просто в Руанді, а прямо у місцях, де коїлося те, свідком чого був Дальєр. А втім, важить тут не тільки достовірність. Бо фільм насправді не так про геноцид, як про особисту трагедію однієї порядної людини, котра виявилася безсилою те зупинити. Тільки через призму особистісного сприйняття можливо показати жахи, котрі просто не вміщаються у нормальній свідомості.
«Рукостискання» робилося явно невеликим коштом. Помічаєш одних і тих самих людей з масовки, озброєних одними й тими самими палицями й мачете, однаково розкидані жертви погромів, у вічі впадає нечисленність машин та амуніції, серед акторів нема зірок. Однак малобюджетність не дратує. Інакше було б, може, й гірше; зірка обов’язково (свідомо чи ні) тягла б ковдру на себе, а більші фінанси потребували б іншого, більш розважального сценарію, що в цьому разі є неприпустиме. Актор Рой Дюпуї, відомий хіба що серіалом «Нікіта», грає генерала без емоційних вибухів, без психологічних надломів, у надзвичайно стриманій манері, на межі беземоційності; цей Дальєр — непафосний, спокійний, здатний бути не лише учасником, але й свідком подій.
Від Дальєра та від Споттісвуда добряче перепало ООН. У «Рукостисканні» Об’єднані Нації постають як абсолютно нікчемна організація, котра не виконує завдань, на неї покладених. Голова обертом іде, коли бачиш, як керівництво миротворців послідовно відмовляється від будь- яких дій, що запобігли б катастрофі — мовляв, не за правилами. Руанда потопала у крові, натомість розвинені держави вдавали, що конфлікт їх не обходить: хоча вистачило б якихось кількох сотень морських піхотинців, аби зупинити кровопролиття. Генералові вдалося порятувати тисячі мирних мешканців лише завдяки прямій непокорі наказам командування — і тій- таки угоді з дияволом, тобто з ватажками банд, що контролювали столицю країни. Однак жодного пафосу, навіть викривального, тут нема. Підтримуючи безпристрасну режисерську інтонацію, Споттісвуд сам виступає як об’єктивний свідок: так усе й діялося, так поводилися сильні світу цього, а ось так — ті, хто хотів когось порятувати. Виходить дуже проста й саме тому вражаюча історія. Тож і фінал картини, при всій його нехитрості, вражає: Дальєр іде рікою, в якій трупи закатованих пливуть повз нього. Він так і лишився там, у Руанді, в країні, де йому довелося потиснути руку самому дияволу, аби врятувати бодай кілька невинних душ.
І тут виникає цілком резонно запитання: а що нам заважає зробити подібний фільм про наш геноцид? Адже якраз таке кіно — просте, без зайвого фінансового та політичного пафосу, без посипання голови попелом, з добротною режисурою, — могло б набагато більше посприяти визнанню Голодомору геноцидом, аніж ні до чого не зобов’язуючі заяви можновладців. Показати катастрофу очима свідка — не жертви, а того, хто мав можливість бачити лихо день у день, лишаючись попри все живим. Буденність оповіді у поєднанні з масовістю нищення нікого б не лишила байдужим. І потрібна інтонація вже знайдена: багато десятиліть тому, в ранньому вірші Павла Тичини про голод 1921 року; я прочитав його раз, але назавше врізалися в пам’ять останні рядки:
А писар все пише, все пише, —
Та сльози писать заважають...
