12 грудня 2009 року в конференц-залі Московської бібліотеки української літератури відбулася зустріч українських і російських учених, які досліджують голод 1932—1933 рр. в СРСР. Організував її Центр україністики і білорусистики, створений на історичному факультеті Московського університету ім. Ломоносова професором Михайлом Дмитрієвим. Центр не має державного фінансування, але підтримує активну діяльність завдяки грантам. За останні два роки однією з провідних у його роботі стала тема голоду 1932—1933 рр. Українську сторону на колоквіумі представляли ми з Валерієм Васильєвим. Професори Василь Марочко і Юрій Шаповал погодилися взяти участь, але прибути в Москву не змогли через об’єктивні причини. Російську сторону представляли співробітники провідних архівів, Центру україністики й білорусистики, дослідницького центру «Україна та Росія» Інституту слов’янознавства РАН.
Михайло Дмитрієв сформулював для колоквіуму три питання: зв’язок між національною політикою Кремля щодо України і голодом 1932—1933 рр.; голод в Україні, Росії і Казахстані: спільне та відмінне; український голод як геноцид: аргументи pro i contra. Особливо цікавими для нас виявилися судження професора Пензенського університету Віктора Кондрашина, який по праву вважається найбільш авторитетним дослідником цієї проблеми в Російській Федерації, не менш авторитетного фахівця з історії колективізації в СРСР професора Миколи Івницького, який до виходу на пенсію працював в Інституті російської історії РАН, а також знаного в світі своїми книгами з історії сталінізму Олега Хлевнюка.
Московський колоквіум виявився корисним, хоча зближення позицій не відбулося. Визначаючи перспективи наукової і просвітницької роботи на 2010—2013 рр., нам треба вибудовувати аргументацію з урахуванням заперечень, які висуваються опонентами. Українсько-російський діалог вже перебуває на такій стадії, коли вражаючі факти голодування і смерті мільйонів людей в СРСР визнаються обома сторонами. Заперечується лише специфіка голодування в УРСР, яка породила Голодомор, а також її політична оцінка, визначена законом, — геноцид. Звертаючись напередодні 1980-х роковин цієї трагедії до міжнародної спільноти з проханням дати правову оцінку Голодомору, українське керівництво повинне мати за собою узгоджене судження власних громадян і підтримку авторитетних істориків Заходу.
Політики обох сторін вкрай заполітизували тему Голодомору. Дійшло до того, що в Російській Федерації поминальні заходи у зв’язку з 75-ми роковинами трагедії було заборонено. Тому повинен гучніше залунати голос істориків, які досліджують проблему.
До 75-річчя трагедії з’явилося немало праць, з яких треба виділити багатотомне видання «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» і чотиритомник «Великий голод в Україні» — передрук матеріалів Конгресово-президентської комісії США з розслідування українського голоду. Працює над темою талановита американська журналістка Енн Епплбом, автор перекладеної багатьма мовами, у тому числі українською, «Історії ГУЛАГу». Збирає матеріали для книги про голод французький вчений Нікола Верт — один з авторів відомої в світі «Чорної книги комунізму», яку теж перекладено на українську мову. У видавництві РОССПЭН (Москва) в серії «Історія сталінізму» вийшла в світ фундаментальна праця Віктора Кондрашина «Голод 1932—1933 років: трагедія російського села».
Пов’язані з Голодомором факти і судження відбилися в 12,4 тис. публікаціях, зареєстрованих співробітницями Одеської національної бібліотеки ім. М. Горького Ларисою Бур’ян та Інною Рікун і опублікованих окремими книгами в 2001 та в 2008 рр. Зараз вони працюють над третім випуском бібліографічного покажчика, який зареєструє публікації 2008—2010 рр.
Суспільство ХХІ століття не випадково називають інформаційним. Завдяки Інтернету праці про голод негайно стають загальновідомими. Згадані тут бібліографічні покажчики незабаром з’являться на Інтернет-порталі Інституту історії України. Проте введена в обіг інформація про Голодомор породжує більше запитань, ніж дає відповідей. Виявилося, що історики, як і політики, здебільшого використовують факти для створення такої картини голоду, яка вже склалася в їхніх головах. Це аж ніяк не сприяє розкриттю таємниць 33-го року. Не дивно, що на московському колоквіумі було представлено дві картини, які не збігалися одна з одною. Громадськість повинна зіставити їх, щоб винести власне судження.
1. НАЦІОНАЛЬНИЙ І РЕГІОНАЛЬНИЙ ЗРІЗИ ПРОБЛЕМИ
Винесені М. Дмитрієвим на колоквіум питання спеціально формулювалися у зазначеній вище послідовності. Спочатку нам треба було документально довести зв’язок між національною політикою Кремля в Україні і Голодомором. Далі вимагалося знайти спільні та відмінні риси у голодуванні населення в трьох країнах, які утворилися після розпаду Радянського Союзу — Україні, Росії і Казахстані. На завершальному етапі слід було розглянути питання про те, чи був український Голодомор геноцидом. Така послідовність обумовлювала, як здавалося організатору колоквіуму, негативну відповідь на останнє запитання.
Чи можна довести зв’язок між національною політикою Кремля і Голодомором? Факти свідчать, що Сталін був «батьком рідним» для найбільшої національної республіки, коли боровся за владу в Кремлі. 1925 року, коли боротьба досягла вищої точки, він надіслав в Україну свою довірену особу — Лазаря Кагановича, щоб той очолив КП(б)У — одну з найбільш потужних в СРСР партійних організацій. У здійсненні політики коренізації влади, яка набула форми українізації, не було більш активного і винахідливого чиновника, ніж цей республіканський генсек. Коли ж почалася суцільна колективізація, Україна опинилася в епіцентрі превентивних репресій. Як лібералізований, так і терористичний варіанти політики Кремля однаковою мірою спрямовувалися на подолання сепаратизму у розташованій на кордоні з Європою республіці, яка мала конституційне право виходу з Союзу. У фундаментальній монографії Террі Мартіна про нації і націоналізм в СРСР (2001 рік) нюанси політики Кремля щодо України в 1923—1939 рр. обгрунтовані великою кількістю одиничних фактів. Але ні цей гарвардський професор, ні пострадянські вчені, які тільки тепер взялися за дослідження національної політики Кремля, не знайшли її прямого документального поєднання з репресіями, які викликали Голодомор. Керівники ВКП(б) маскували репресії за національною ознакою, класовою боротьбою, яка вважалася головною рушійною силою суспільного прогресу. Навіть у листуванні з найближчим оточенням, яке не призначалося для опублікування, Сталін одягався в тогу переконаного інтернаціоналіста.
Заперечуючи національні відмінності в загальносоюзному голоді 1932—1933 рр., російська сторона визнає відмінності регіональні. На колоквіумі практично не обговорювався голод в Казахстані, який, за судженням казахських дослідників і вчених Заходу, не мав у собі ознак геноциду, хоч за коефіцієнтами смертності істотно перевищував українські показники. Не обговорювався й голод в Кубанському окрузі Північно-Кавказького краю, який ми вважаємо частиною українського Голодомору. Наші опоненти розуміли, що скасування в грудні 1932 року здобутків українізації в майже половині районів Північно-Кавказького краю робить для них безперспективною полеміку з цього приводу. Після Голодомору всі розмови про возз’єднання українізованої Кубані з УСРР припинилися. Тому В. Кондрашин зробив наголос на інших регіонах Російської Федерації і представив на розгляд учасників колоквіуму цифри зменшення чисельності сільських жителів в 1933 і 1934 рр. по Україні, Нижньо-Волзькому і Середньо-Волзькому краях. Розрахунок вченого був одержаний на підставі аналізу двох незалежних джерел — матеріалів податкового обліку і природного та механічного рухів населення. По двох Волзьких краях чисельність сільського населення скоротилася за два роки на 21% (дані обох джерел збіглися). По Україні скорочення складало за даними податкового обліку — 24%, а за даними про рух населення — 22%. В обох Волзьких краях, разом узятих, чисельність сільського населення скоротилася в абсолютних цифрах з 10 805 до 8555 тис. осіб, тобто на 2251 тис. Стан джерел, які використовував Кондрашин, не дозволив йому визначити складові елементи скорочення. Воно, як це зрозуміло, складалося з чотирьох компонентів — природної смертності, смертності від голоду, скорочення народжуваності під впливом голоду і втеч селян в інші регіони або міста. Як абсолютна, так і відносна величина втрат за два роки показує, що демографічна ситуація в сільській місцевості була однаково жахливою в Україні і на Волзі.
Завершуючи розгляд на колоквіумі цього сюжету, слід зробити один важливий висновок: поглиблене вивчення історії голоду 1932—1933 рр. в Україні змусило російських вчених розпочати власні дослідження. Керівники СРСР і сучасної Російської Федерації від часів Микити Хрущова сприяли вивченню політичних репресій, які найбільше позначилися на державній партії, але гальмували дослідження голоду 1932—1933 рр. Тепер доводиться надолужувати згаяний час, щоб виробити свою позицію в темі, яка набула міжнародного резонансу.
2. ЕТНІЧНИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗРІЗИ ПРОБЛЕМИ
27 листопада 1932 року Йосип Сталін скликав об’єднане засідання політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б), на якому поставив питання про опозиційну групу на чолі з колишнім секретарем ЦК ВКП(б) Олександром Смирновим. Останній звинуватив генерального секретаря ЦК в провалі хлібозаготівель, який призвів до голоду. Сталін пояснив провал заготівель саботажем антирадянських елементів в колгоспах і ліберальним ставленням місцевої влади до саботажників. «Було б нерозумно, — підкреслив генсек, — якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом». Примірник стенограми потрапив у вивезений на Захід Смоленський партійний архів, і Роберт Конквест використав цитату в своїй книзі «Жнива скорботи», не без підстав вважаючи її запальною свічкою в українському Голодоморі. Перевидаючи свій твір «Економічна історія СРСР» 1989 року, англійський економіст Алек Ноув так відреагував на цю погрозу («сокрушительный удар»): «Сталінський удар був спрямований скоріше на селян, серед яких опинилося багато українців, ніж на українців, серед яких опинилося багато селян». Фраза Ноува стала класичною. Вона використовується й досі.
Замислимося, однак навіщо було Сталіну винищувати або селян, або українців? Це нищення не походило на Голокост. Відтоді, як Адольф Гітлер прийняв так зване остаточне рішення, євреїв на контрольованій нацистами території винищували послідовно й безперервно. Але ніхто в СРСР не нищив так селян або українців. Голодомор в Україні являв собою усвідомлене нищення сільського населення, серед якого переважали українські селяни, але його причиною були конкретні обставини місця і часу.
Мають рацію ті, хто стверджує, що політичні репресії, яких зазнавав український народ під час чвертьвікової сталінської диктатури, спрямовувалися на утримування Української радянської держави в силовому полі Кремля. Але праві й ті, хто стверджує, що сталінський терор був спрямований проти українців як етносу. Таке твердження особливо обурює тих росіян, серед них і громадян України, які не вбачають істотної різниці між росіянами й українцями — аж до цілковитого ототожнення великоросів і малоросів в єдиному руському народі. В наших головах залишилося немало реліктових уявлень від радянської епохи.
У звіті з наукової конференції «Національна історія й історична пам’ять. Погляди з Росії, України, Франції», опублікованому газетою «День» 5 грудня 2009 року, Юрій Райхель писав, що Голодомор був геноцидом проти українського народу як політичної нації, незалежно від етнічного походження конкретної людини. Однак політична нація (civic nation) і громадянське суспільство в комуністичну епоху не могли існувати за означенням. Радянська держава не ставила себе над суспільством, а увійшла в нього по всій його товщі і утворила небачений раніше структурний конгломерат — своєрідне державосуспільство. Одночасно засновники цієї багатонаціональної держави здійснили політизацію етнічності, тобто побудували підлеглі централізованій компартійній вертикалі радянські органи влади на фундаменті «титульних націй». Етнічна спільнота, яка чисельно переважала в певному регіоні, повинна була здійснити коренізацію органів влади, навчальних закладів і засобів масової інформації. Це збігалося з прагненням пригноблених народів колишньої Російської імперії, але одночасно зміцнювало комуністичну диктатуру, яка поширювалася «передавальними пасами» (багатомільйонною партією, комсомолом, профспілками тощо) від Кремля на всю периферію. Після запровадження (з 1933 року) внутрішніх паспортів громадяни повинні були в графі «національність» вказувати реальне походження своїх батьків. Тому ми звикли ототожнювати національність з етнічним походженням. Ми й досі користуємося поняттям «титульна нація», хоч воно властиве тільки країні, побудованій на етнократичних засадах, а такою в історії людства був лише СРСР. Деякі шкодують, що в паспортах вже відсутня графа «національність». Вони не беруть до уваги того, що відомості про соціальне походження, національність і місце проживання були потрібні державі, щоб тримати у зашморгу громадян.
Отже, не треба обурюватися на тих, хто стверджує, що сталінський терор спрямовувався проти етнічних українців. Мені вже доводилося писати в статті «Повторний штурм» («День», 20 листопада 2009 року), що для керівників держави, побудованої на етнократичних засадах, етнічні українці виступали одночасно у трьох іпостасях: як «титульна нація» в союзній республіці з вагомими конституційними правами і великими традиціями визвольної боротьби; як етнічні спільноти, які претендували, в рамках державної політики коренізації, на утворення національних адміністративно-територіальних районів за межами УСРР; як національна меншина без особливих прав у місці проживання.
Я не ревізую висновку Джеймса Мейса про те, що сталінський терор в Україні націлювався не проти людей певного етнічного походження або роду занять, а проти громадян Української держави, яка виникла під час розпаду Російської імперії і пережила свою власну загибель, відродившись у вигляді радянської держави. Формула про нищення голодом українців як нації-держави, а не етнічної груп (to destroy them as political factor and as social organism) містилася у доповіді Мейса на першій у світі науковій конференції з Голоду 1932—1933 рр., яка відбулася в Монреалі (Канада) 1983 року. Я лише хочу підкреслити, що в умовах політизації етнічності масові репресії певного народу могли набувати в Радянському Союзі трансформований вигляд. Не розуміючи цього, ми кружлятимемо навколо примарної альтернативи, висуваючи на передній план або етнічне, або соціальне походження репресованих.
3. БАР’ЄР НЕНАВИСТІ
Викладені вище судження не зустріли на колоквіумі зауважень. Це підкреслювало ступінь заполітизованості проблеми: наших опонентів цікавило лише визначення природи українського Голодомору: геноцид чи не геноцид? Такі судження здавалися мені необхідними, щоб розібратися у природі бар’єру, який постав між людьми, у тому числі одного громадянства, в дискусіях про Голодомор.
В радянські часи ми жили у незвичайному суспільстві. Воно було в усьому схоже на нормальне, але не мало в собі стрижня, на якому трималася вся п’ятитисячолітня історія цивілізації — приватної власності. Проте комуністичні перетворення не призвели до появи того пропагандистського міфу, яким завжди була загальнонародна власність на засоби виробництва. Приватна власність справді зникла, але тільки у відносинах між людьми, тобто в суспільстві. Разом із тим вона залишалася як об’єктивно існуюча даність, але зосередилася на вершині піраміди влади. Як наслідок постав лад, в якому політична диктатура над суспільством об’єдналася з економічною диктатурою. Загрози, які випромінював цей лад для власних громадян, зокрема загроза геноциду, були цілком реальні. Це не суперечить тому, що радянська держава тисячами ниток пов’язувалася із суспільством, а точніше — взагалі не відділялася від нього.
Істотна частка громадян старшого віку не може скласти об’єктивної оцінки радянського минулого. Одні вбачають в сучасній національній державності найвищу цінність, не розуміючи того, що вона вийшла з радянської державності й успадкувала немало її потворних рис. Інші готові викинути національну державність на смітник історії й вітати поглинення України багатою на природні ресурси Росією. Вони не розуміють ні того, що не матимуть спокійного життя у середовищі тих, хто цінує незалежність, ні того, що імперські амбіції деяких керівників сучасної Росії виштовхують якраз цю небайдужу для нас країну на манівці історичного процесу.
На жаль, мало хто досі збагнув, що ленінсько-сталінський експеримент сформував небачену в історії державу, яка заповнила собою кожну клітинку суспільного організму. Хоч ця держава завжди випромінювала загрози для суспільства і на етапі свого становлення винищувала власних громадян мільйонами, вона одночасно «вела» по життю кожного члена суспільства, забезпечуючи його мінімальні потреби в усьому — працевлаштуванні, освіті, охороні здоров’я, розвагах. Ті, хто увійшли у доросле життя після ХХ з’їзду КПРС, вже не знали масових репресій. Немало з них із ностальгією згадують державний патерналізм і добре пам’ятають, як потужно впливали «трудящі маси» на компартійно-радянський апарат. Ностальгія за минулим постійно підживлюється існуючою тепер абсолютною свободою і такою ж абсолютною безпорадністю людини перед чиновницькою сваволею. Майдан тільки погіршив становище тих, кого почали називати «маленькими українцями». На цьому тлі дискусії в суспільстві про оцінку недавнього минулого набувають невластивої у нормальних умовах гостроти.
Роз’єднаність сучасного суспільства у питанні про Голодомор є наслідком незнання ладу, підступно названого соціалізмом. У свідомості одних — мільйони загиблих залишаються абстрактною статистичною величиною навіть тоді, коли вони знають, що від голоду сконали батьки їхніх батьків. Вони не можуть собі уявити, щоб радянська влада здійснювала геноцид власних громадян. У свідомості інших — мільйони загиблих українців викликають емоційний стрес і породжують ненависть, але не до неіснуючих вже державних структур, а до реально існуючого сусіднього народу.
Потрібні приклади? Ось відгук на статтю «Повторний штурм», яка стала основою мого виступу на московському колоквіумі. Відгукнувся Федір Архипенко з села Чабани Києво-Святошинського району («День», 27 листопада 2009 року): «На відміну від інших «товаріщей», які не визнають Голодомору 1932—1933 рр. принципово — «це вигадки націоналістів», товариш Кульчицький як-не-як науковець і знає, що проти фактів «не попреш» — Голодомор таки був! Але... це був не геноцид, адже голод, виявляється, «свирепствовал» і в Росії».
Ті, хто стоїть по обидва боки бар’єру ненависті, завжди звинувачують мене в тому, що раніше я був іншим. Справді, радянська влада виховала мене за своїми критеріями, дала освіту, докторський і професорський дипломи. Ще й подякувати їй треба, бо я був «членом семьи изменника родины» (ЧСИР), а таких нерідко репресували разом із «изменником родины». Але з 1986 року, коли почав займатися темою Голодомору, я переписую вітчизняну історію — не знаючи відпочинку, без вихідних. Були в радянську добу й інші люди, з мисленням, не обтяженим нормативними стереотипами. Під час масових репресій вони ізолювалися або знищувалися, а пізніше їм дозволяли жити вільно, але під суворим контролем. Таких умовно вільних, які не приховували своїх поглядів, радянська держава назвала дисидентами. Як ви думаєте, пане Архипенко, скільки таких дисидентів налічувалося в УРСР за весь період від 1954 по 1985 рр.? Трохи більше ніж тисяча... Не думаю, що хтось із моїх правих або лівих опонентів входив в цю тисячу, всі ми були тоді нормальними радянськими людьми. За правом народження хтось може назвати нас презирливо — совками. Коли-небудь закінчиться цей тяжкий трансформаційний період, який триває уже два десятиліття, і останні з «совків» відійдуть у вічність. Переконаний, що нащадки належним чином поставляться до «товаріщей», які у нелюдських умовах залишалися людьми. Ці люди побудували «Криворіжсталь», яку ми тепер тільки вміємо продавати. Побудували й той Дніпрогес, у греблі якого ми не можемо своєчасно відремонтувати шпарини.
Лист Федора Архипенка має й національний зріз: «А професор Кульчицький, хоч би що писав, хоч би як писав, а все зводиться до того, що голод був по всій «есе серії», а українці постраждали якщо не менше за всіх, то нарівні зі всіма». Тобто ми, українці, білі й пухнасті тільки тому, що українці, а в наших стражданнях винні інші, не названі, але легко пізнавані народи. Процитую ще один уривок, яким закінчується лист: «І виявляється, важко розібратися — хто ж були кати, а хто жертви. А розібратися дуже легко. Треба навести дані про національний склад керівних органів України. Професор його знає. Так от: у 1926 р. у складі ЦК КП(б)У українців було 26%, у колегіях наркоматів — аж 12%. А в НКВС УРСР (1935 р.) українців було... аж 6%. Оце вони, ці 6%, й організували Голодомор!..».
Давайте все-таки без іронії поставимося до національної політики керівників державної партії. Одного разу вони припустилися помилки, яку й помилкою слід вважати умовно: так склалося. 1919 року українська Червона армія була сформована з місцевих повстанських загонів. Незадоволені аграрною політикою центру, селяни збунтувалися, армія втратила боєздатність і радянська влада була повалена за допомогою денікінських багнетів. Але 1920 року Лев Троцький вже мав в Україні мільйонну армію, яка не складалася з українців, бо вони воювали або служили в інших регіонах.
Більш гнучко Кремль підійшов до формування національного складу компартійно-радянського апарату в союзних республіках. Нижчі ланки апарату мали складатися з представників «титульної нації», а в більш високих ланках переважали прийшлі. Хто тільки не очолював ЦК КП(б)У — росіянин, німець, єврей, поляк, а перший українець з’явився тільки 1953 року — Олексій Кириченко. До речі, не треба його зображати білим і пухнастим тільки через те, що він був українцем... Так само в репресивних органах переважали прийшлі. Українців в ДПУ-НКВС було немало, але вони здебільшого служили в інших регіонах.
І нарешті останнє: як розуміє мій опонент термін «геноцид»? Невже український Голодомор не може бути геноцидом, якщо визнати існування загальносоюзного голоду 1932—1933 рр.? І як можна не визнавати цієї реальності? Звинувачуючи мене, Архипенко навіть не звернув увагу на підзаголовок моєї статті: «Чому нас не розуміють? Про український Голодомор як геноцид». Чому не звернув, теж зрозуміло: він не відділяє режим від народу. Як на таку позицію реагують ті, хто стоїть з іншого боку бар’єру ненависті?
Популярний в Україні політичний оглядач Олександр Чаленко розповідав про себе: «Мою маленькую маму, которая родилась в начале войны и сама чудом выжила во время другого голода — 1947 года, еще в детстве приводили в ужас рассказы родственников о том, как в голод 1933 года умирало их село, как в одном из соседних сел сестра съела сестру, мать — малолетнего сына, а в другом — все вымерли вообще, потому что из-за бунта против отбора зерна власти позабирали у крестьян все съестные припасы». Далі, однак Чаленко не оцінює дій влади, хоч цілком точно передає те, що сталося («власти позабирали все съестные припасы»), а говорить про зовсім інше. Він цитує відповідь свого знайомого, з якою цілком погоджується: «Понимаешь, не могу и не хочу я этим заниматься, потому что эту нашу трагедию националисты под свои мифы и идеологию «освоїли». Они отобрали у нас и присвоили себе нашу память, нашу беду. Это теперь как бы их «тема». Их же, на самом деле, не трагедия моих умерших тогда родственников интересует, им нужен еще один повод, чтобы «москалів» клеймить» («Сегодня», 3 листопада 2007 р.).
Я не вперше цитую ці слова, вони вражають своєю щирістю й водночас — неможливістю погодитися з ними. Чи зможуть коли-небудь два українці — Архипенко і Чаленко подати один одному руки? Чи навчимося ми бути націоналістами, одночасно поважаючи людей іншого етнічного походження, які живуть серед нас або в сусідній країні? Чи зможемо ми зрозуміти, як позначилася на нашій свідомості політизація етнічності, на якій грунтувалася вся ленінсько-сталінська національна політика?
На превеликий жаль, можна помітити тільки те, що люди по різні боки бар’єру ненависті одностайні лише в одному: вони однаково помилково розуміють природу геноциду. Популярний у нас політолог Кость Бондаренко у статті «Памяти Голодомора», опублікованій газетою «Грани плюс» у листопаді 2007 року, теж почав з особистого: «Моя семья потеряла как минимум шестерых человек — и это тех, о которых мне известно, — во время голода. Трое братьев и сестер моего отца умерли в Голод. В моем селе до сих пор — не только на кладбищах, но и рядом с домами стоят могилки умерших в 1932—1933 годах. Об ужасах той поры мне рассказывали старшие родственники. У меня есть основания ненавидеть тех, кто организовал Голодомор. У меня есть свои счета с советской властью. Но!». І далі К. Бондаренко формулює висновок, на якому будується все його ставлення до проблеми Голодомору: «Геноцид — это когда один народ массово, под корень, истребляет народ другой». Його свідомість не може витримати цього висновку, адже мова йде про українців і росіян, яких він вважає братніми народами. Зашорений тією ж політизацією етнічності, він знаходить для трагедії українського народу таке пояснення: «Голод стал следствием желания местных властей выслужиться перед высоким московским начальством. И голод организовали сами украинцы, сидящие в Харькове и спускающие инструкции относительно сбора зерна».
У цьому висновку все є помилковим. Це не місцеве начальство здійснювало хлібозаготівлі, тому що функціонувала сплетена з трьох структур (партійної, чекістської та радянської) владна вертикаль, доповнена тоді відрядженими Сталіним довіреними особами — Кагановичем, Молотовим, Постишевим, Балицьким і Євдокимовим. Власне, не тільки і не стільки хлібозаготівлі викликали Голодомор. Мав рацію О. Чаленко, коли говорив, що «власти позабирали у крестьян все съестные припасы». Помилкова гіпотеза К. Бондаренка грунтується на твердженні, яке він вважає аксіомою: «Геноцид — это когда один народ массово, под корень, истребляет народ другой». Невже не зрозуміло, хто утвердив його в такому погляді на геноцид?
Треба відроджувати в народі пам’ять про Голодомор, яка має згуртувати націю. Та чи можна згуртувати націю, поливаючи гасом пожежу?
