Дякую пану Миколі Несенюку і газеті «День» за тему неймовірної актуальності. Дуже важливо для ствердження нашої державності, щоб у першу чергу люди відомі, популярні в народі говорили рідною мовою й не соромились, якщо навіть будуть помилки. При використанні російської їх не менше, але чомусь не соромно. Інша справа, коли люди повинні бездоганно володіти українською мовою вже в силу обраного фаху (журналіста, наприклад) чи посади (політик, насамперед).
Окремо про О. Гливінського. Азартний футбольний журналіст. Футбол любить і розуміється на ньому. Інтелігентний... Чому така негативна реакція деяких авторів на нього?
По-перше, це незвична яскрава індивідуальність, а ми звикли до сірості й подібності до чогось, чи до когось. А це вже проблема загальнодержавна... По-друге, практично всі без винятку спортивні журналісти «столичного гарту» банально програють йому як у динамізмі (а в спорті — як інакше?), так і у володінні мовою. Тому тут проглядається типовий український випадок професійної заздрості.
Треба віддати належне Першому Національному: Сашко Гливінський продовжує свої чудові футбольні коментарі й відчувається впевненість, що вони будуть кращими.
