У Тараса Стецьківа, який, незважаючи на його молодий
вік, уже втретє поспіль обраний депутатом українського парламенту, журналісти
часто беруть коментарі. Він уміє формулювати думку і часто говорить відверто
про те, про що інші воліють обмежитися натяками. Минулого року після відомого
скандалу він вийшов із тоді ще урядової НДП і приєднався до партії «Реформи
та порядок». Сьогодні ПРП та інші націонал- демократичні партії опинилися
між молотом та ковадлом «битви гігантів». Погляд на події останніх днів,
звичайно, специфічний, однак без його врахування неможливо об'єктивно оцінити
ті процеси, що нині відбуваються в країні. Кореспондент «Дня» взяв інтерв'ю
в Тараса Стецьківа в середу. Звичайно, ситуація нині стрімко змінюється,
але принципові положення, викладені в розмові, залишаться актуальними ще
на тривалий час.
— Які перспективи парламентської більшості?
— Я думаю, що більшість все-таки остаточно ще не відбулася,
бо мало заявити про її створення. Будь-яка більшість конституюється, коли
вона отримує владу і формує керівництво ВР та комітетів. Оскільки цього
на сьогоднішній день немає, можна говорити про більшість як про потенційну
можливість.
На більшість зараз чатує кілька серйозних небезпек, і вони
вже проявилися при обговоренні питання, хто буде спікером. Вже є дві кандидатури,
за яких частина готова сказати мертво «за», так само як інша частина готова
за жодних обставин не підтримати обох кандидатів. І зараз із цієї ситуації
виходу не видно. Ще одна небезпека — вплив зовнішніх факторів, з-поза меж
Верховної Ради, конкретно з адміністрації Президента. Я думаю, що там достатньо
зацікавлених осіб, які можуть за певних обставин уповільнити процес вироблення
рішення або відкласти процес обрання спікера. І третя небезпека, на мою
думку, — в керівництві самого парламенту. Певною мірою дивно, коли, наприклад,
дві фракції, які найбільше доклалися до дискредитації цієї Верховної Ради
і до того, щоб у країні був оголошений референдум, так активно наполягають
на деяких кандидатурах. Постає запитання: з якою метою вони мають очолити
Верховну Раду? Напевно, щоб довести її до суїциду?
— У парламенті зараз обговорюються дві кандидатури:
Медведчука і Плюща..
— Цілком ймовірно, що загальне неприйняття двох кандидатур
доведе ситуацію до такої позначки, що доведеться шукати третю. Хоча мої
симпатії, однозначно, на боці Плюща. Але я розумію, що більшість (якщо
вважати, що це 261 голос) складена таким чином, що для того, аби вона перестала
існувати, достатньо протесту двох фракцій. Я думаю, що і в одному, і в
другому випадку такі фракції можуть знайтися. Власне, обрання чи необрання
спікера буде тестом на політичну зрілість як лідерів фракцій, так і парламентаріїв.
Бо насправді вихід знайти можна. Я, наприклад, можу зараз запропонувати
версію, яка, на мою думку, може бути виходом із ситуації. Наприклад, Плющ
— спікер, перший заступник — Медведчук, заступник — Гавриш. Тобто посада
голови Верховної Ради, яка пропонується п'ятьма фракціями, «розмінюється»
на посаду першого заступника і заступника, які йдуть з того табору, що
пропонував Медведчука на лідера.
— Але, здається, з самого початку, прогнозуючи жорстке
тертя «переможців», пропонувалася кандидатура Кравчука як компромісна.
Вона знята з обговорення?
— Я думаю, що це визначається реальними впливами того чи
іншого політика в Соціал-демократичній партії України (об'єднаній). На
сьогодні у Медведчука там більший вплив, і, зрозуміло, він домігся того,
що партія його висунула. Що стосується Леоніда Макаровича, то, я думаю,
він досвідчений боєць і розуміє: першим туром усе може не закінчитися.
Колись хтось із мудріших політиків сказав, що цінність мистецтва політика
полягає у вмінні витримати паузу.
— Ви вже ветеран кількох Верховних Рад. Скажіть, що
відбувається з щирою людиною, безсрібником, в міру гарним популістом, коли
вона приходить у коридори Верховної Ради... А потім стає людиною безпринципною,
кон'юнктурником. Дуже часто проходить антирозвиток, і цьому є багато прикладів.
Чим викликаний «броунівський рух» у фракціях? Що саме в механізмах законодавчої
влади ламає людей?
— На мою думку, основна метаморфоза, яка відбувається поза
волею парламентаріїв 1998 року, викликана тим, що вони прийшли до ВР, маючи
фантазії та ілюзії про функціонування цього парламенту в 90-му і навіть
94- му роках. Тобто вони мали ілюзії парламентаризму як публічної боротьби
навіть з романтично-революційним відтінком. А потрапили в ситуацію, коли
країна рухається до авторитаризму, і реально (на дві-третіх взагалі) напрямок
розвитку цієї країни визначають фінансово-економічні інтереси кланів. Зіткнувшись
же з жорстокою реальністю, вони страшенно розчаровуються, і пізніше лише
одиниці знаходять у собі сили залишитися політиками і не розмінятися дешево.
Основна ж маса приймає правила гри. Іде на компроміс із совістю й отримує
навзамін недобрий внутрішній «клімат», але все ж іде на це, самовиправдовуючись:
«Всі так роблять, ну, хто я, маленький... Нормально, можна пожити, а там
буде видно...»
— Як би ви прокоментували відхід Михайла Сироти, колишнього
героя «Конституційної ночі», з лідера фракції Трудової партії?
— На мій погляд, він просто програв боротьбу Пінчуку з
Деркачем. І я не уявляю собі, як Сирота, досвідчений політик, міг мати
ілюзії, що фракція буде грати за правилами, які він запропонує. Це була
химера. Якщо він таку ілюзію мав, то його просто шкода — фракція буде грати
за правилами того, хто має реальні владні та фінансово- економічні впливи.
Стратегічна ж причина поразки Сироти, як і ще кількох дуже помітних і симпатичних
мені політиків, на мою думку, полягає ще й у тому, що не можна жити спогадами
тільки про те, як в один день чи в одну ніч ти став загальнонаціональним
лідером. Люди схильні забувати. І не тому, що вони погані, а тому, що так
є. Для того, щоб бути на вершині, треба постійно, щодня робити великі і
дрібні вчинки, які допомагають там тобі утриматися. Думати, що одним вчинком
у житті можна завоювати собі індульгенцію і славу до кінця своїх днів,
мені здається, було б просто неправильно.
— Якою буде позиція вашої фракції щодо формування пакету
керівництва, на чому може бути сконсолідована більшість?
— В ім'я збереження парламентаризму і в ім'я розв'язання
тієї ситуації, в яку оголошеним референдумом загнана і законодавча, і виконавча
влада, а відтак і суспільство в цілому, вихід можна шукати лише, якщо спікером
парламенту буде обраний Плющ. В усіх інших питаннях ми готові йти на максимальні
компроміси, зокрема фракції готові відмовитися від претензії на будь- який
комітет. Я не знаю, чи Плющ розв'яже цю ситуацію, але він єдиний політик,
який це спробує зробити. Інші претенденти достатньо залежні від виконавчої
влади, щоб це робити. І друга обставина — Плющ за силою свого політичного
реноме здатен принаймні скоригувати той хід подій, який зараз неминуче
тягне Україну в небезпеку навіть громадянського конфлікту. Поки що люди,
які нас лякають референдумом, мені нагадують серйозних дядьків, які запалили
факел і бігають з ним по хаті. Вони можуть її і не підпалити, але хата
сама може загорітися. Щоб зупинити цей потік подій, потрібні дуже сильні
особистості, яких не можна зламати чи поставити в глухий кут. Які здатні
самі силою свого авторитету впливати на процес. Я прекрасно знаю, які проблеми
будуть у середині Верховної Ради при головуванні Плюща (бо є особливості
характеру). Але коли я порівнюю, то бажання і здатність його як політика
змінити хід подій для мене переважують. Тому за нього треба стояти мертво.
— Чи може підтримка кандидатури Плюща гарантувати прийняття
бюджету? Чи обіцяє це довготермінову підтримку уряду Ющенка?
— На етапі прийняття бюджету, якщо відбудеться запропонований
перерозподіл парламентських комітетів, за кожною з фракцій можуть стояти
певні економічні інтереси. Вони можуть висловити певні свої побажання.
Тобто бюджет не буде таким, яким його хоче бачити Ющенко. Можливо, він
хоче бачити його таким собі хорошим документом. Але на бюджеті доведеться
зійтися, він буде компромісним. Що стосується Плюща, то його наявність
і такий розвиток подій певною мірою вплине на стійкість Ющенка, але не
буде домінуючим фактором при його збереженні. Тому що є й інші фактори.
— Ваша фракція палко підтримувала кандидатуру Ющенка
ще як кандидата на президента, а потім, безумовно, на прем'єра. Чим ви
пояснюєте запрошення до уряду Юлії Тимошенко і призначення радником Юрія
Карасика?
— Не скажу, що фракція з ентузіазмом сприйняла ці призначення.
Можу пояснити це лише тим, що Ющенко на сьогоднішній момент вірить: Юлія
Тимошенко розбереться. Це предмет віри, жодного раціонального доказу того,
що вона розбереться з усім, що стосується нафтогазового комплексу. Слово
«віра» в політиці я готовий сприймати. Але, мені здається, цього замало
— просто вірити людині.
— Ваше бачення наступних кроків: референдум буде. Чи
будуть нові вибори?
— Враховуючи, як ситуація розвивається на сьогоднішній
момент, я думаю, що буде і референдум, і нові вибори — швидше всього, наприкінці
цього року. Але бачу певні ходи і фактори, які здатні змінити цей хід подій.
Принаймні, скоригувати референдум. Як внутрішні, так і зовнішні.
— Що ви маєте на увазі — зовнішні?
— Єдина країна, яка може, якщо захоче, вплинути — це Сполучені
Штати Америки. Тому що Росії референдум вигідний. Такого подарунку — розбалансування
влади через референдум, зміну Конституції, нові вибори, який ми робимо
Росії і авторитаризму Путіна, що зростає з кожним днем, просто важко собі
уявити. Тому Росія буде спокійно дивитись, як ми самі себе нищимо.
— Якщо вибори будуть восени, якою ви бачите участь своєї
партії?
— Я думаю, що восени єдиний шанс взагалі для нашої партії,
для всього національно-демократичного спектру зіграти і здобути сильні
позиції — витворити серйозну, потужну, широку коаліцію, куди увійшли б
обидва Рухи, ПРП, КУН, НДП, «зелені» і так далі, оскільки на противагу
їм фактично сформований та сконсолідований клановий блок, який складається
з партії Демократичний союз і Соціал-демократичної об'єднаної партії. І
цілком очевидно, що лише з єдиним правим блоком ми можемо зіграти.
— Є одна така цікава інформація — в багатьох регіонах
Тернопільщині т.зв. олігархічні партії відтісняють на другі ролі традиційно
сильні на Галичині націонал-демократичні партії. Окрім того, чи не виглядає
парадоксально, що люди, які поставили за мету забезпечити свої матеріальні
інтереси, свої капітали, виглядають до певної міри «рушіями прогресу» —
на відміну від тих, хто зробив ставку на ідеологічну базу і не набув особливо
майна та фінансових ресурсів, і тому їхня робота багато в чому просто програє
цим виробникам абсолютно конкретних інтересів? Хто зараз більш прогресивний?
— Я не вважаю, що вони більш прогресивні, але в цьому запитанні
є дуже раціональне зерно. Чому вони багаті, а ми бідні? Чому вони при владі,
а ми ні? Отже, неправильно робимо ми, а не вони. На мою думку, що значна
кількість партій і лідерів традиційного національного правого спектру просто
перестала адекватно оцінювати реалії сьогоднішнього дня. І просто шипіти
на олігархію: погані, сволота чи гади — цього замало. Коли політики усвідомлять
і адекватно оцінять ситуацію, тоді все стане на свої місця.
Але вони не можуть бути рушіями прогресу. Вони хочуть з
України зробити резервацію для себе. Їм більше ніде жити, як у цій державі.
В усіх інших державах з такими, як вони, поступають згідно з законом.
— Довга дискусія... Знаходяться аргументи — і недавно
вони були в пресі — про те, що навіть у цивілізованому світі багаті люди
(наприклад, Форд) не можуть пояснити походження своїх перших мільйонів,
а вже далі вони ставали громадянами, які зміцнювали державу, вкладали кошти,
створювали робочі місця, приносили з собою нові технології... Є цілком
виразний натяк, що і в нас можливий такий шлях розвитку. Чи можлива залежність
від інших «бідних» справді партій, який тиск вони будуть створювати, щоб
не розбестити «багатих» і щоб Україна не стала резервацією?
— Певна частина здатна вийти з напівтіньового і напівкримінального
сьогодення в цивілізований чесний бізнес, частина не зможе цього зробити.
І те, яка частина буде рухатися, залежить справді від міри тиску. А що
з цього вийде? Не буде перемоги їх над нами чи нас над ними, бо така постановка
питання відразу викликає в суспільстві революцію. А цього допустити не
можна. Буде певний симбіоз. Але той симбіоз можливий, якщо справді потужний
політичний тиск зможуть створити партії («бідні партії») на олігархів,
які є багаті, але безпринципні.
— Який сектор впливу ви відводите «лівим», залишкам
соціалістів і комуністам?
— Ліві будуть сходити на «маргінес», якщо Мороз зможе вичленитися
в політика соціал-демократичного типу — чесного, а не з дулею в кишені.
Тоді в Україні «лівизна» може пов'язуватися із соціал-демократією. А комуністи,
на мою думку, комуністи однозначно зійдуть на «маргінес» — у нас немає
комуністів і комуністичної опозиції. У нас усе маніпульоване й куплене.
Тобто ними маніпулюють, їм платять, скільки треба, і вони виконують те,
що треба. Це абсолютно очевидно. Тому єдиний справжній «лівий» рух може
бути уособлений лише з Морозом у випадку, коли він розірве з комуністичним
середовищем. Він це вже майже зробив, йому лише треба зробити це публічно.
— Він зробив це трохи запізно. Недавно сказав, що позиція
Росії в тому, що «Єдність» запропонувала саме Селезньова, вимагає наслідування...
— Так, у Мороза зараз дуже погана ситуація. Він уже не
сприймається «лівими» і далеко ще не сприймається «правими», а бути між
двох сильних таборів неможливо. Йому треба дуже швидко шукати свою нішу.
Морозу потрібен час, щоб стати на ноги, тому він зараз буде ситуативно
грати з традиційними правими партіями в гру, яка називається «збереження
парламентаризму». Бо йому не вигідно зараз швидко йти на перевибори. Ніші
немає.
— Яка, ви вважаєте, перспектива уряду Ющенка? Скільки
в нього часу?
— Є багато бажаючих, щоб цей уряд красиво пішов уже в травні.
Я розцінюю такий варіант як дуже ймовірний. Але я так само думаю, що уряд
має принаймні один дуже серйозний важіль для того, щоб триматися довго.
Цей аргумент — дефолт. Інших — нема.
— Чому програв Ткаченко?
— Ткаченко мусить розуміти, що не можна одночасно грати
з Президентом, виторговуючи для себе і своїх людей посади і бізнес, а пізніше
піти проти цього Президента на виборах і думати, що Президент про це забуде.
Він на якомусь етапі, на мою думку, переоцінив свої сили. Або їм треба
було просто вигравати в Кучми вибори, а не бавитися в те, що вони бавилися.
Ткаченко переграв сам себе. Він сам собі зробив «похорон».
