— Валентине Івановичу, навіщо вирощувати людину в пробірці? Хіба старий метод зачаття був поганий?
— Справа смаку. Але багато сімей страждають від неплідності. Уперше дитина поза тілом матері була «вирощена» в Колумбійському університеті (США) 1979 року. Академія наук СРСР поставила таке завдання перед чотирма науковими закладами Радянського Союзу. Над цією проблемою працювали дві московські клініки, ленінградський інститут і ми. Довго билися. 1991 року в спільній лабораторії нашого інституту й кафедри акушерства та гінекології Харківського медичного університету була успішно запліднена яйцеклітина поза тілом жінки.
— А як це робиться зараз?
— Для подолання жіночих патологій. Тепер за допомогою маніпулятора й ультразвукового «телевізора» ми проникаємо в яєчник майбутньої матері, спеціальною голкою беремо її яйце, вміщуємо в таку собі посудину й запліднюємо. Посудина або «пробірка», як її назвали журналісти, — це дуже складний і дуже чистий прилад. Навіть скло не застосовується, щоб не занести кремнію. В умовах стабільної температури людського тіла з подачею кисню запліднена яйцеклітина утримується там 48 годин, поки не почне ділитися. Це навіть ще не ембріон, а зигота. Потім беремо зиготу, вміщуємо в матку матері. Мати трохи полежить у нас в інституті і переходить під нагляд звичайної жіночої консультації. Далі — справа, знайома всім жінкам. Тобто в «пробірці» вирощується не людина, а тільки її початок.
Зазначу, що наука й техніка не стоять на місці. Раніше, щоб отримати яйцеклітину, жінці розрізали живіт. Нині апаратура дозволяє це все проробляти навіть без наркозу.
— Валентине Івановичу, ви говорите про лікування патологій. Але ж таким чином можна вирощувати геніїв?
— Якщо взяти сім'я талановитого артиста чи музиканта… Кажуть, у Москві є банк сперми знаменитих людей. Але ми цим не займаємося. Ми вчені, лікарі, а не комерсанти. Хоча запліднення поза матір'ю — від самого початку було справою платною й дорогою. Півтори тисячі доларів коштує. Що ви хочете, якщо все імпортне? Навіть вітчизняний рідкий азот — необхідний холодагент — коштує 480 гривень за тонну. Але ці витрати окупаються щастям мати дитину.
Ось одного разу в нас була пацієнтка — суцільна патологія. Ми взяли в неї яйцеклітину, запліднили, а вона знайшла так звану сурогатну матір. Це була її рідна мама — цілком здорова й здатна до дітонародження жінка 42 років від роду. Їй і помістили зиготу дочки й зятя. Через 9 місяців, як і годиться, вона народила. Дочці — дочку, а собі — онуку.
— Уявляю, як вона буде плутатися, коли підросте. Хто мама, хто не мама…
— У цьому, бачте, й полягає найголовніша етична проблема. Батьки зовсім не хочуть афішувати таємницю зачаття своїх дітей. Ми не завжди знаємо, як складається доля наших пацієнток. Побувала в Харкові, завагітніла, — отже, все нормально. Напевно, так воно й повинно бути.
— Очевидно, морально- етичні міркування відіграють велику роль у вашій роботі? Наприклад, південнокорейські вчені клонували людину — й знищили результат своїх дослідів під тиском громадськості.
— То клонування, а тут — подолання природної недуги. Але ви маєте рацію в тому, що з таїнством необхідно рахуватися. Пам'ятаю, коли тільки починалися дослідження над «людиною із пробірки», нас часто скликали на різні конгреси. І завжди створювалася секція етики. Там засідали релігійні діячі, активісти Всесвітньої організації охорони здоров'я. Сперечалися доти, доки Папа Римський не роз'яснив: усе, що служить для блага людини, угодне Богу.
— А в Україні ведуться роботи із клонування людини?
— Наскільки я знаю — ні. Досліди, проте, вже робота — тільки з тваринами. Принаймні в нашому інституті таких експериментів не проводили. Ми долаємо саме неплідність, причому різними шляхами. Невдовзі маємо одержати ще складнішу апаратуру, щоб допомагати батькам, у яких є проблеми. Приємно, що наш інститут уже не самотній. У Києві діє вже два центри, причому один очолює мій учень Федір Власович Дахно.
— На фоні жахливої демографічної ситуації в Україні така робота повинна мати всіляку підтримку держави.
— Добре, якщо вона зарплату вчасно заплатить — і за те дякуємо. Ви проходили повз недобудований корпус із завмерлим краном. Це і є головний корпус інституту, тому що нинішній, де ми розмовляємо, був побудований поспіхом за типовим проектом заводського цеху. Справжній і нститут мав вирости потім. Завершили основні будівельно-монтажні роботи — а на більше немає коштів. Приходили бізнесмени, цікавилися, але їх лякає проблема власності на землю. Нині ми ведемо переговори з одним багатим арабом, але, чесно кажучи, я вже втратив надію, що корпус буде побудований.
