Якось під час одного прямого радіоефіру я побіжно торкнулася історії нашої родини, сказавши, що знаю своє коріння на 188 років углиб. І ось телефонує на радіо одна жінка і каже, що Крип’якевичі зі Львова знають про 300-літню історію свого роду (а це була одна із київських представниць родини відомого історика). Мені тоді стало чомусь соромно: здалося, що 188 років — не так багато.
І ось узимку, коли в селі роботи меншає, я «напружила» своїх батьків. Мій тато, якому треба мало не платити, щоб він заговорив, але від роботи не відтягнеш його й волами, не посвячуючи мене у тонкощі свого дослідництва, зробив за зиму те, від чого я ахнула, приїхавши на Великдень у Розтоки. Тато виніс згорнутий рулон паперу і почав розстелювати на подвір’ї, час від часу просячи мене, двох своїх синів з невістками і половину футбольної команди онуків — Назара, Артема, Романа і Андрія — притримувати рулон від вітру. Мама стояла збоку із складеними на грудях руками і сльози їй коливалися в очах: не так давно тато вибрався з-під інфаркту і все, за що б він тепер не брався, мама вважає важкою роботою. Розгорнутий рулон мав шість (!!!) метрів довжини.
«Ну, як?» — запитав тато, тримаючи палець у верхній точці розкресленого паперу, і подивився на нас усіх одночасно. Я не знаю, який ми мали вигляд у татових очах, але чітко відчула клубок, що підійшов мені до горлa. Та й у моїх далеко не тонких на сльози братів- близнюків угору-вниз заходили кадики. Усіх випередив чотирирічний Андрій: «Діду, що це?» «Це наш рід», — сказав тато, і я подивилася на дату під татовим пальцем — 1790 рік.
Отже, я знаю про Матіосів по обидвох плечах (а мої батьки з народження обидвоє Матіоси)... впродовж останніх 213 років. Знаю, що той, хто по маминій лінії дав нам прізвище, був чистокровним німцем і служив в австрійській армії. На двадцять третьому році служби (а служили тоді 25 років) мій пращур у чотирнадцятому коліні вдарив офіцера за приниження своєї честі і дезертирував з армії. У 1790 році він оселився на хуторі Сірук (теперішній Путильський район Буковини), створив сім’ю і почав газдувати. На той час Сірук був такою глушиною, що й потепер про нього кажуть: місце, де дідько каже «добраніч». Пам’ятаю з мого дитинства (а я також народилася в Сіруку), що там іще залишалися добре збережені окопи з Першої світової війни. Чомусь саме на дні старих окопів росли найсолодші чорниці-афини. Дотепер саме на цьому хуторі, за 20 кілометрів від села, мої батьки роблять сіно — заготовляють для корови корми на зиму. Можна було б і ближче, але це — наша отеччина.
...Один мій прадід загинув у Сербії під час Першої світової. Іншого вбили на полюванні. Іще один — довгий час був сільським головою, кажучи сучасною мовою. Діда з бабцею по матері у 1949 році зробили першими фундаторами колгоспу імені Кірова, запропонувавши записуватися на вибір: або до Сибіру, або до колгоспу, а в діда було 18 дітей. Рідну тітку змусили першою записатися в комсомол, а потім на МГБ рвали їй волосся з корінням і не дивилися, що вона сходить молоком, як кров’ю: у тітки тоді була пелюшкова дитина. Татові у 1953-ому наказали везти підводою до Вижниці останнього вбитого лісовика. Одна з моїх теперішніх племінниць у четвертому коліні народилася минулого року в Іспанії і в паспорті записана Хулія (її розтіцька бабуся каже, що коли діти повернуться додому, внучка називатиметься Юлія)....
І не було кінця-краю розмові на батьківському подвір’ї у Великодню суботу, як не має кінця-краю правдива гуцульська писанка.
...Іноді я заплющую очі — і шестиметрове полотно, писане татовою рукою, вартує більше, ніж усі малевичі разом узяті, бо чим далі — тим воно має більшу цінність. Мама розказала, що татo їздив у Виженку і в Берегомет, у Мариничі, Кути і в Усть-Путилу, ходив по людях, щоб заповнити нестачу знань, перевіряючи і перепровіряючи здобуту інформацію. «Як справжній вчений», — резюмувала мама.
Моя мама не знає, що тепер можна скористатися бідністю справжнього науковця, найняти його як останнього заробітчанина — і проштампувати за чотири роки дві дисертації, видати кілька монографій, стати професором і захотіти в академіки, не встаючи із свого високого крісла.
...У нашій родині немає моди передавати дітям багатства чи фамільне срібло-злото: його просто ніхто не накопичував. Хіба що мачуха мого чоловіка колись подарувала мені срібний перстень із каменем — подарунок іще її бабусі. Зате в родині є стала мода: знати якомога більше і глибше про якомога більше персон тих, хто причетний до нашої фамілії. І я знаю, що живий приклад — це найкраще виховання і загартування в житті. Якщо ти знаєш свій родовід — тоді нікому не вдасться зламати тебе через коліно.
...Коли мене хто намагається образити чи принизити, іноді я відбуваюся словами. Вони бувають такі гострі, як оті шпилі, серед яких я виросла. А іноді я ловлю в собі поштовх лише одної єдиної краплі крові і стримую його, як невчасний кашель. Я знаю, що то озивається в моїх жилах мій пращур — отой довготерпенний німець-рекрут, який не захотів потоптати свого гонору навіть під вишкіром зброї.
...Як зле, що не кожному з нас, сущих в Україні, його тато виніс згорнутий рулон із корінням свого роду...
