Це сталося три роки тому в Стаффорді, де на запрошення англійських колег, щоб познайомитися з їхньою роботою, перебував київський хірург Петро Фомін. Дізнавшись про використовувані ним методики діафрагмальних доступів при складних черевних втручаннях, Петру Дмитровичу запропонували брати участь у майбутній складній операції. Йшлося про гастректомію — обширну резекцію шлунка в зв’язку з онкологічною патологією в сімдесятишестилітнього пацієнта П.
Проте коли Фомін вдивився в тканину шлунка, в нього виникли сумніви в правильності діагнозу та запропонованої тактики:
— Потрібно провести експрес-діагностику підозрілої ділянки слизової шлунка, — запропонував він. Термінове мікроскопічне дослідження показало, що злоякісні зміни відсутні. І все ж таки британський хірург коливався, чи слід змінювати план. Аргументи Фоміна зрештою переконали його, що можна уникнути небезпечного варіанта.
Наступного дня хірурги відвідали П. у палаті. Він обійняв Фоміна та попросив дозволу сфотографуватися з ним. З того часу в пам’ятний день одужання англієць щороку телефонує до Києва професору. Він цілком здоровий.
Усе жахливе відбувається зненацька. Капітан далекого плавання К., який перебував зі своїм судном в одному з портів ПАР, унаслідок баротравми під час користування фарбопультом переніс тяжке ушкодження стравоходу з його розривом. Стан був критичним, декілька тижнів капітан перебував на штучній вентиляції легенів. Поступово прийшов до тями, проте К. довелося накласти гастростому — отвір у стінці шлунка, куди вводили рідку їжу. А з відрізка стравохідної трубки, який зберігся, в цей час виділялася слина. Немов у павловському досліді з вивчення умовних рефлексів. Але як це для людини?!
Нарешті до пацієнта спробували застосувати пластику стравоходу. Для хірургів ПАР подібні відновні операції не нові, оскільки там досить часто зустрічається рак стравоходу. Дублюючий канал формують із відрізка товстої кишки або з ділянки шлунка. Зрозуміло, слід заздалегідь приміритися: чи підходить для подібного перекиду власна «запасна частина» оперованого? Виявилося, що особливості анатомічної будови внутрішніх органів у українського моряка не дозволяють цього зробити. Так його і виписали, з довідкою авторитетних фахівців, що відновній операції не підлягає.
Колишній капітан повернувся до Одеси. А потім все ж таки вирішив використати ще один шанс — у клініці Фоміна. К. і його рідні дізналися, що Петро Дмитрович володіє додатковими методиками аутопротезування стравоходу. Реконструкція з використанням тонкокишкового фрагмента вдалася, настало видужання. Вже два роки К., який переміг безвихідність, знову борознить моря й океани.
Ще драматичніший вигляд мала ситуація — між життям і смертю — в американського публіциста, дослідника Голодомору професора М., який працює в ім’я цієї мети в Києві. Дві попередні операції, у результаті помилкового діагнозу, виявилися невдалими, на черзі була третя релапаротомія, нове входження в черевну порожнину. Професори Фоміна запросили на консиліум до однієї зі столичних лікарень. Хірурги відділення схилялися до думки, що всі резерви вже вичерпано, що це та ситуація, коли ризик перевищує життєвий ресурс… Але Фомін вирішив, що це не так. Черговий відчайдушний поєдинок, коли вимагається ніби надмистецтво, — і М. повернувся до життя та праці.
«ХІРУРГ ПОВИНЕН БУТИ СТІЙКИМ У ВСЬОМУ»
Майбутній лікар народився в 1939 році в селянській сім’ї, в невеликому селі недалеко від міста Темникова в Мордовії — родового гнізда адмірала Ушакова. У середині п’ятдесятих, закінчивши школу зі срібною медаллю, вступив до Томського медичного інституту — знаменитої цитаделі вищої медичної освіти в Сибіру. Його вчителем став видатний російський хірург академік Андрій Григорович Савіних, винахідник низки операцій на стравоході, шлунку, творець чудових інструментів. До речі, деякі з них Фомін привіз до Києва і застосовує під час операцій на стравоході і досі. Руки в Петра виявилися вмілі і вправні, і після закінчення інституту академік АМН СРСР Савіних прийняв його у свою орбіту. Сибірський хлібосол, Андрій Григорович збирав за столом на свята тридцять — сорок колег. Фоміну він налив майже склянку горілки: хірург, мовляв, має бути стійкий у всьому. Звичайно, це було лише звичаєм…
Молодий хірург розпочав роботу над кандидатською дисертацією з тонкокишкової пластики стравоходу й одночасно навчався в спецординатурі, яка готувала лікарів для роботи за кордоном. Сталося так, що в 1963-му йому довелося стати лікарем улюбленого вчителя та закрити йому очі…
Велику, навіть виняткову увагу в ординатурі приділяли вивченню іноземних мов. Йдучи на три- чотири доби на чергування (Фомін, його молода дружина та маленька донька знімали кімнату і доводилося підробляти за сумісництвом), він і тут, у вільну хвилину, занурювався у словники — вимоги викладача були суворі. Проте пізніше, хоч він не потрапив до Африки, це володіння англійською, та й французькою, стало у великій нагоді.
Але томський лікар Айболить виявився не на Лімпопо, а в Новосибірську. Річ у тім, що тут відкрився Інститут серцево-судинної хірургії під керівництвом, по суті, неперевершеного кардіохірурга Євгена Миколайовича Мєшалкіна, і Фоміна сюди направили, а незабаром він став постійно йому асистувати. Для Мєшалкіна практично не було перешкод. Без апарату штучного кровообігу, не охолоджуючи тіла пацієнта, він протягом десяти хвилин ушивав отвір у міжшлуночковій перегородці, ліквідовував інші дефекти. Одного разу, під час виконання повторної операції з ревматичного пороку серця, порожнину грудної клітки раптово залило потоком крові. «Голку!» — миттєво вигукнув Мєшалкін. У глибині прошив судину і видихнув: «В’яжи!» Кров відсмоктали потім. Хворого врятували…
— До найоригінальніших операцій, розроблених професором Є. Мєшалкіним, — згадує Петро Дмитрович, — можна зарахувати й «аутопересадку» легені. Втручання застосовували при важких формах бронхіальної астми. Легеню витягувалося з грудної порожнини, а потім повертали на своє місце. Внаслідок обриву певних нервових зв’язків патологічна імпульсація зникала, і напади не поновлювалися. Я й нині не можу до кінця пояснити механізм лікувального ефекту, але, принаймні, так було. Кілька таких операцій довелося виконати і мені.
ПРО РОЛЬ «КВАРТИРНОГО ПИТАННЯ»
Проте Фомін повернувся до Томська. Він прикипів до цього міста, а зривати сім’ю було нікуди. Став кандидатом наук і оперував, оперував, оперував. Свого житла так і не було. Естафету А. Савіних як наставник Петра Фоміна підхопила професор Валентина Сергіївна Рогачова, одна з безпосередніх учениць Андрія Григоровича.
А потім його величність випадок познайомив В. Рогачову та П. Фоміна з чудовим донецьким хірургом Гнатом Михайловичем Матяшиним. Він також захоплено розробляв проблеми пластики стравоходу. Доповідь томських хірургів на конференції в Донецьку привернув його увагу і йому, як кажуть, впали у вічі сибіряки. Призначений незабаром головним хірургом МОЗ України, професор Г. Матяшин загорівся ідеєю запросити колег на роботу до наших країв. Тогочасний міністр охорони здоров’я України Василь Дмитрович Братусь, сам різносторонній хірург, вирішив дати хід пропозиції — у Київському медичному інституті якраз звільнилася вакансія керівника однієї з хірургічних кафедр.
Словом, професор В. Рогачова приїхала на «оглядини». Поговоривши з нею, міністр сказав, що квартиру Валентині Сергіївні нададуть. І тут вона висловила ще одне настійне прохання: щоб успішно налагодити хірургічну роботу, буде доцільним зарахувати асистентом кафедри і П. Фоміна. Тандем у хірургії — річ вельми корисна, і В. Братусь, практик раціонального розуму, і тут вирішив піти назустріч, але все впиралося в «квартирне питання». — Єдине, що я можу гарантувати Фоміну, це надання кімнати у відомчому будинку, — замислився він. І професор Рогачова, знаючи характер Петра Дмитровича, відразу ж за нього погодилася. Ні В. Братусь, ні П. Фомін ще не знали, що надалі їм пощастить працювати разом, а отже, пощастить і хворим.
Ні, шлях молодого хірурга в Києві, хоч він абсолютно не амбіційна і не конфліктна особистість, не був вистелений трояндами, з’явилися і заздрісники, і суперники. Але він наполегливо йшов до висот, і в 1984-му, працюючи вже на кафедрі В. Братуся, захистив у Москві докторську дисертацію «Відновні операції та їхні наслідки при рубцевій непрохідності стравоходу», об’єднавши та порівнявши кілька методик. Що й казати, такий хірургічний максималізм багато чого вартий… В. Рогачова через деякий час пішла на пенсію, а новий завідувач кафедри «притримував» колегу в службовому зрості. Не таємниця, що й у кафедральному світі часом «правлять бал» професійні ревнощі…
У ПРОТИБОРСТВІ З КРОВОТЕЧАМИ
Уже не будучи міністром, В. Братусь зосередився на питаннях удосконалення способів лікування шлунково-кишкових кровотеч. Задум створення такого спеціалізованого центру він виношував, прийшовши з полів війни. Йому знадобилися ділові помічники. І П. Фомін перейшов асистентом на кафедру Василя Дмитровича в лікарні № 15 на Подолі. До нового приміщення клініки та кафедри факультетської хірургії № 2 Київського медичного інституту та міського Центру шлунково-кишкових кровотеч, надане в структурі однієї з медичних новобудов, — лікарні № 12 по вул. Підвисоцького на Печерську, вони перейшли разом.
Минали роки, і на початку дев’яностих В. Братусь запропонував ученій раді обрати професора Фоміна своїм наступником. Мала відбутися відповідна процедура, і в її успіху Василь Дмитрович не сумнівався. Одного разу вранці Фомін побачив, що Братусь ходить поверхами клініки, підшукуючи для себе нове невелике приміщення.
— Адже я за правом повинен поступитися вам і кабінетом завідувача кафедри, — пояснив він своє рішення.
— Ніколи цього не буде, Василю Дмитровичу! — гаряче заперечив Фомін. — Ви працюватимете у своєму кабінеті до того часу, скільки вважатимете за потрібне.
Клініка поблизу станції метро «Дружби народів» — справжній конвеєр серйозної допомоги. Операції тривають щодня, тільки з приводу шлунково-кишкових кровотеч протягом року сюди надходять понад 1500 хворих. Чергування на «швидкій допомозі» на цей вид ускладнень цілодобові. Але відмінність хірургії на Підвисоцького від інших аналогічних підрозділів полягає, передусім, у тому, що тут напрочуд відповідальна та виключно грамотна організація справи. Це дозволило в чотири — п’ять разів знизити смертність при операціях із приводу шлунково-кишкових кровотеч. І з цього погляду, за результативністю допомоги, клініка на Печерську, безсумнівно, відповідає європейським зразкам.
Зрозуміло, багато в чому це пов’язане як із хірургічним діапазоном П. Фоміна, котрий уже протягом більш ніж десять років виконує тут найскладніші операції, так і з досвідченістю його співтоваришів. Петро Дмитрович не перестає вчитися, побував із цією метою в хірургічних центрах Німеччини, Франції, США, Великої Британії, Голландії, Японії, Ізраїлю, куди колеги та місіонерські організації запрошують його за свій рахунок.
А почалася ця «кругосвітка», знову ж таки, за волею обставин.
— Незабаром після Чорнобиля нашу клініку відвідала делегація з Голландії, — згадує Петро Дмитрович. — Вони прагнули надати допомогу лікувальним закладам України, причому ініціаторами виступали баптистські християнські церкви й організації. Гості та особи, які їх супроводжували, в білих халатах йшли відділенням, звучала досить бадьора радянська статистика, але навіть і тут перекладач дещо згладжував. І я сказав англійською: «Панове, ми досягаємо певних успіхів, працюючи пилою та сокирою в кам’яній добі, але володіючи серцем, руками та головою. Нам багато чого не вистачає… Подивіться на наше обладнання, на мозолі на пальцях медсестер від нарізання серветок вручну, на методику лабораторного підрахунку клітин крові…»
— З того часу з гуманітарної допомоги до лікарні стало дещо корисне надходити, а для мене відкрилися ворота таких професійних візитів, мої дані потрапили до Інтернету, — продовжує професор. — Ось ще показовий випадок. До клініки, у зв’язку зі шлунковою кровотечею, потрапляє іноземний громадянин, очевидно, досить заможний. Після обстеження кажу йому, що потрібна операція. Він просить трохи почекати, зв’язується по мобільному телефону в третій країні зі своїм лікарем. Той пропонує мені ще трохи, десь із півгодини, зачекати. Через півгодини телефонує мені і дає згоду на операцію. Виявляється, за цей час він знайшов в Інтернеті відомості про мене.
У ПОШУКУ НОВИХ ХІРУРГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Отже, то що ж диктує і програмує дії? Це оригінальна доктрина їхнього поєднання та послідовності. Тут, напевно, саме час і місце постукати до кабінету професора кафедри В. Братуся, який уже, щоправда, не оперує, але продовжує плідно працювати в клініці, викладати.
— У нас виробилася й укоренилася, передусім, концепція точної діагностики, а вже потім прийняття рішення про терміновість і рівень хірургічного втручання, — каже Василь Дмитрович. — У складі клініки цілодобово функціонує ендоскопічна служба й експрес-лабораторія. Таким чином відразу ж конкретизується патологічна картина та мають інакший вигляд підготовка до операції та її проведення. Нерідко кровотечу зупиняє лікар-ендоскопіст, а хірурги обирають і продовжують необхідну лінію.
І ось під вечір, після повернення П. Фоміна до клініки з консультації в іншому кінці міста, ми знову продовжуємо розмову. Мене цікавлять перспективи розвитку важливої для людей місії. До речі, зовсім нещодавно Петра Дмитровича обрали членом-кореспондентом АМН України, і це справедливе визнання його компетенції.
— До сказаного В. Братусем хочеться додати, — каже він, — що я не зовсім поділяю стереотип, який існуює: хворого, мовляв, рятує хірург — золоті руки. Принаймні в нас і в доопераційний, і в післяопераційний періоди виключно велику роль відіграє команда інтенсивістів на чолі з Петром Васильовичем Буличем, інакше кажучи, служба реанімації й інтенсивної терапії.
Що стосується горизонтів розвитку клініки, то це створення центру нових хірургічних технологій. У його організації кафедру підтримують і нам сприяють головний лікар лікарні Таїсія Володимирівна Лобода та ректор Національного медичного університету Віталій Федорович Москаленко. Крім суто медичного резону, тут є й істотні педагогічні аспекти — студенти й інтерни повинні стикатися з сучасним рівнем медицини, залучатися до мініінвазивних технологій.
Стосовно до нашої клініки— це вдосконалення ендоскопічних методів у протиборстві з кровотечами, з використанням, скажімо, кліпування судин, біологічних клеїв, електрозварювання тканин, лапароскопічних способів операцій. Узагальнюючи стратегічні кроки, можна сказати: ми прагнемо до менш небезпечних і більш ефективних хірургічних технологій.
Я пішов уже затемна, а професор залишився у відділенні, треба було ще оглянути хворих, які надійшли, пульс тривог тут не завмирає ні на хвилину…
