«Жорстокість може бути дуже людяна, і вона може бути культурна, але це неприйнятно». Такі слова належать одній із провідних актрис сучасного кіна — Джоді Фостер (справжнє ім’я — Алісія Крістіан Фостер). Фостер знає, що каже, адже свої найвідоміші ролі вона зіграла у фільмах, просто-таки перенасичених насильством: у легендарному «Таксисті» Мартіна Скорсезе (тоді, в 1976 му, їй було лише 13 років!), у «Мовчанні ягнят» (за що нагороджена «Оскаром») та в «Кімнаті страху» (2002). Мало того, насильство інколи проривалося і в її реальне життя: Джон Хінклі, який 30 березня 1981 року ледь не вбив тодішнього президента США Рональда Рейгана, твердив, що скоїв те, аби справити враження на акторку, чиєю грою в «Таксисті» надзвичайно захоплювався.
Новий фільм «Відважна» вийшов на екрани цього місяця і до числа перерахованих вище стрічок навряд чи потрапить, це професійно зроблена, але не видатна картина. Всі параметри — посередні. Окрім одного. Гри Джоді Фостер.
Фостер виконує роль радіоведучої, котра разом зі своїм другом зазнає жорсткого побиття в нью-йоркському Централ-парку. Еріка виживає, а її коханий гине. Після повернення до тями героїня Фостер намагається побороти відчуття втрати і страху; аби страх подолати, купує пістолет. І майже одразу після того починає втрапляти у ситуації, де куплену зброю мусить застосовувати за призначенням. Це відбувається ніби мимохідь, невільну месницю мучить сумління, а преса співає хвалу невідомій винищувачці лиходіїв.
То таки справжній акторський феномен. Фостер створює на екрані образи на вигляд вічно юних, оманливо тендітних жінок, котрі немовби притягують до себе найбрутальніше насильство або провокують його, або беруть у ньому участь. Якщо і можна охарактеризувати таке амплуа одним-двома словами, то найліпше підійде щось на кшталт «небезпечна жертва». Фостер чудово вміє передати стан тривоги, жаху, ненависті та інші сильні негативні почуття. Зрештою, усі відтінки емоційної палітри їй підвладні, й вона ними користується сповна, фактично рятуючи фільм.
Можливо, дещо ризиковане порівняння, але стосовно Фостер найбільш підходящим здається визначення «інтелектуальний Арлекін», сформульоване нашим великим театральним режисером Лесем Курбасом: виконавець, свідомий того, що робить, дисциплінований і водночас натхненний, здатний перевтілитися в образ будь-якого ступеня складності, однаково переконливий і в трагічних, і в комічних ролях, далекий від зіркової метушні. Одне слово, мрія як для постановника, так і для глядача. Подібні концепції в той час висловлювали й інші європейські режисери; проте й нині такого актора знайти так само важко, як століття тому. Мабуть, то вже такий рідкісний дар бути арлекіном з душею самурая. І, мабуть, одна-єдина Фостер може додавати сюди ще й ніжності...
