У Донецьку та Дніпропетровську закриваються українські школи. Традиційне сприймання цих регіонів країни полягає в тому, що це, мовляв, українофобські та проросійські анклави. Однак практика показує, що проблема полягає в тому, що місцева влада в цих містах часто просто саботує ухвали керівництва країни або не розуміє, що сфера освіти є такою ж стратегічною, як, наприклад, оборона та енергоносії.
Якщо в родині всі діти здорові й щасливі, а одна дитина сумна і в неї щось болить, то що робитимуть батьки в такому випадку? Вони оточать цю дитину особливою увагою й докладатимуть усіх зусиль, щоб скоріше поставити її на ноги. Навіть у мачухи язик не повернеться сказати, що це недемократично, бо, мовляв, усі діти повинні рости в рівних умовах. Однак, схоже на те, що українська мова в Україні — дитина безпритульна.
Численні повідомлення з регіонів про закриття класів та шкіл з українською мовою навчання говорять про те, що справа державної ваги — українська освіта віддана на відкуп місцевому самоправству чиновників, які брутально порушують законодавство України. У вік авіалайнерів вони уподібнюються Бабі Язі, яка на своїй мітлі виписує фігури кострубатого пілотажу під назвою «Мертва петля для державної мови». Робиться це доволі цинічно й з особливим блюзнірством. Так, 24 серпня цього року в День незалежності України в селищі Володарське Донецької області чиновники урочисто відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку, а 1 вересня закрили... три сільські школи з українською мовою навчання! А історію ліквідації школи № 36 в місті Донецьку можна написати і видати у декількох томах як пам’ятник свавіллю. Цю школу тримають у процесі закриття вже протягом семи років. Останній раз її закривали в 2001 році, але тоді школу вдалося врятувати. В 2001 і 2002 рр. школі було заборонено набирати перші класи з українською мовою навчання в зв’язку із запланованим закриттям. Донецькі керманичі освіти заявляли, що набір в перші класи не здійснювався через незначну кількість заяв. Подальшу «перспективу розвитку школи» чиновники визначили як випуск 9 класу та невідкриттям 10-го. 18 квітня 2003 року сесія Донецької міської Ради прийняла рішення «ликвидировать с 01.01.03 г. общеобразовательную школу I — II ступеней № 36 Ленинского района». Красномовним є той факт, що на 13-у році незалежності України влада приймає рішення про ліквідацію україномовної школи недержавною мовою. Чого ще можна було очікувати від такої влади?
За офіційною версією, школу закрили, оскільки вона виявилася... економічно неефективною. «Збільшення вартості навчання на одного учня порушує законне право платників податків у здобутті рівної за вартістю освіти». За допомогою цього залізного аргументу порушили конституційне право на навчання державною мовою, а простіше кажучи, викинули дітей з рідної школи. Чиновники підрахували, що вартість утримання одного учня в 36 школі складає 1928 грн., а середня по Ленінському району — 915 грн. Проте наша ринкова економіка вчить, що усякі бюджетні підрахунки здійснюються за чиїмись «бізнес-планами». Тож цілком імовірно, що шляхом багатоходових комбінацій будівля школи вже обіцяна комусь з бізнесменів. Тим більше, що донецька влада вже має досвід, як під освітні програми в колишньому дитсадочку відкрити нічний клуб (Петровський район).
Батьки учнів 36-ої школи не погоджувалися на ліквідацію школи та переведення дітей в російські школи № 45 та № 44. Вони створили ініціативну групу і надали їй повноваження звертатися у різні інстанції, щоб зберегти школу.
Від громадських організацій боротьбу за відновлення конституційних прав на навчання державною мовою ведуть голова батьківського комітету Людмила Кондракова, заступник голови обласної організації ВУТ «Просвіта» Марія Олійник та голова ДОО Всеукраїнського Комітету оборони прав людини Євгенія Ратнікова.
За 14 років, що пройшли від дня прийняття Закону України «Про мови», в Донецьку відкрили лише 4 школи з українською мовою навчання. Це середня школа № 65, ліцей із загальноосвітньою I — II ступенів школою № 12, гімназія імені Василя Стуса з початковою школою № 107, Український гуманітарний колегіум. Школа № 36 мала б стати п’ятою українською школою, оскільки 25 батьків майбутніх дев’ятикласників та 30 батьків майбутніх десятикласників подали заяви на українську мову навчання. Законом України «Про мови» та іншими законами України був встановлений 10-річний термін для запровадження української мови в усі сфери життя на Донеччині (з 1 січня 1990 р. до 1 січня 2000 р.). В більшості елітних закладів Донецька навчання проводиться російською мовою, із 18 гімназій, ліцеїв, коледжів міста тільки 3 українських. Всі школи з поглибленим вивченням предметів, за винятком 65-ї, працюють виключно російською мовою. Випускники шкіл з українською мовою навчання змушені продовжувати навчання у вищих учбових закладах, технікумах та ПТУ з російською мовою викладання. В таких умовах громадські організації Донеччини (у своїй країнi!) ведуть запеклу боротьбу з місцевою владою за кожний дитячий садок, за кожну школу та клас з українською мовою навчання. Педагогічний колектив школи № 36 та батьки учнів неодноразово зверталися з клопотанням про надання школі статусу I-II ступенів, щоб учні мали можливість продовжувати навчання українською мовою після закінчення 9 класу, але міська та обласна влада їм відмовили. Батьки учнів звернулися до Президента України Леоніда Кучми, міністра освіти України Василя Кременя з проханням захисту конституційних прав на навчання українською мовою. За зверненнями батьків та громадських організацій, за запитами народних депутатів України Ю.Кармазіна, П.Мовчана, Г.Удовенка Міністерство освіти і науки направило в Донецьк комісію для перевірки фактів незаконності ліквідації школи № 36. За результатами роботи цієї комісії МОН звернулось до Донецького міського голови О.Лук’янченка (лист за №1/11-2983 від 14.07.2003 р.) з пропозицією «не допустити закриття загальноосвітньої школи I — II ст. № 36 Ленінського району м. Донецька». На ім’я міського голови Олександра Лук’янченка надійшла урядова телеграма за підписом міністра освіти і науки Василя Кременя: «Міністерство освіти і науки України категорично заперечує закриття загальноосвітнього навчального закладу № 36 українською мовою навчання... Просимо повторно винести питання закриття загальноосвітньої школи № 36 на розгляд сесії міської ради». Міністерство освіти і науки інформувало прем’єр-міністра України В.Януковича «щодо порушення конституційних прав громадян та стримування розвитку української мови шляхом ліквідації шкіл і класів з українською мовою навчання». (Лист за № 1/10-1537 від 4.07.2003 р.) Відзначалось, що рішення про ліквідацію ЗОШ № 36 було прийняте всупереч рішенням педагогічного і батьківського колективів та повідомлялось, що Донецькій міській раді запропоновано переглянути рішення сесії від 18.04.03 «Про реорганізацію і ліквідацію загальноосвітніх навчальних закладів» щодо ліквідації школи № 36. У відповідь міська та обласна влада продемонстрували, що Міністерство освіти і науки України для неї «не указ». Залишилося поза увагою і звернення до А.Близнюка за №1/11-3680 від 22.08.03 р. за підписом заступника міністра освіти і науки України А. Г. Богомолова з проханням «особисто втрутитися у ситуацію, що склалася із закриттям середньої загальноосвітньої школи № 36 м. Донецька. Фінансові чинники, які видають як причину реорганізації школи, не можуть братися до уваги, оскільки мова йде про забезпечення конституційного права громадян на здобуття освіти державною мовою».
На прохання батьків обласна організація Всеукраїнського комітету оборони прав людини 12 травня подала скаргу до Ворошиловського місцевого суду м. Донецька в інтересах спочатку Людмили Кондракової та її малолітніх дітей на неправомірні дії органів місцевого самоврядування. 27 серпня суд вирішив у задоволенні скарги відмовити і «допустити негайне виконання рішення», що суперечило праву оскарження цього рішення протягом 1 місяця після проголошення. На сумнівний характер рішення суду указує той факт, що на процес не був допущений навіть прокурор.
«Художня самодіяльність» місцевої влади приголомшує уяву. В 1996 році вони винайшли новий спосіб гальмування української освіти на Донеччині під назвою «Статус української школи». Якщо в школі 15 російських класів і один український, то цій школі надають статус української. Таких шкіл «зі статусом» у Донецьку — 28, а шкіл з українською мовою навчання всього 4 (із 170 шкіл!). Ліквідувавши 36 школу, де в 2002/2003 навчальному році було 4 українські і 2 російські класи, міське управління освіти видає наказ «О подготовке ОШ I-III ступеней № 45 Ленинского района к приданию статуса учебного заведения с украинским языком обучения». У 45 школі — 26 російських класів і тільки 2 українських. Ще один винахід керівників донецької освіти — укладання контрактів з директорами шкіл, що належать до комунальної власності. Це суперечить законодавству України про освіту і використовується для тиску на директорів шкіл. Таким чином звільнена з посади директора школи № 36 Ніна Прокопович, у якої в липні закінчився трирічний контракт. Вона стала на захист інтересів учнів... Завідувач районного відділу освіти Микола Торчинович повідомив, що райвідділ освіти не продовжуватиме з нею контракт. Три роки тому Ніна Прокопович заповнила контракт останньою, тільки після того, як їй погрожували звільненням з роботи.
Розповідає Ніна Прокопович: «Змушені були піти з 36 школи зі сльозами на очах і діти, і батьки. Я сама бачила, як плакав тато одного з учнів. Те, що відбувається на даний момент, іншими словами, як руйнування і знищення школи, я не можу назвати. Діти — це ті, хто буде жити в новій Україні, розбудовувати її, це люди, які повинні вільно володіти українською мовою. Для того, щоб для наших дітей українська мова стала рідною, її потрібно вивчати, спілкуватися нею, починаючи з дитинства. Над цим ми і працювали. Демографічна ситуація, на яку посилаються чиновники — це одне, а українська школа — зовсім інше. І навіть якщо класи не наповнені, ми маємо не 30 учнів, а, скажімо, 15, але це ж український клас, це наше майбутнє. Сьогодні в класі 15 учнів, завтра буде 20, післязавтра — 30. Ми живемо в регіоні, де українська мова не була основною. І такі школи, як наша, — це маленькі паростки, їх необхідно вирощувати, плекати, а не знищувати. Якщо комусь здається, що утримування наших учнів дорожче, ніж у російськомовних класах, то нехай дорожче, але ж ці кошти будуть не завеликими, тому що вони працюють на майбутнє».
Слухаючи Ніну Прокопович, авторка подумала, що, закриваючи українські школи, місцева влада веде війну з майбутнім, завдає превентивний удар по майбутньому України, підриваючи сьогодні його підвалини — українську освіту. Шокує те, що в цій війні використовуються міліція. Напередодні Дня знань, 28 — 30 серпня, коли учні прийшли до школи, щоб підготуватися до свята, з приміщення забирали й вивозили майно. Без документів та актів передачі, зате із залученням військовослужбовців в/ч 4111, міліції, з участю дільничного інспектора А.Хачатряна та двох уповноважених. Школу «виносили» на очах дітей, батьків, вчителів, які прийшли 29 серпня о 10-00 на перекличку.
Цього ж дня школярі, батьки та вчителі школи № 36 понад 4 години пікетували облдержадміністрацію, Донецький театр опери та балету, де мав виступити прем’єр- міністр України Віктор Янукович. Діти тримали плакати із зверненням до прем’єр-міністра, транспаранти з написами «Українській школі — бути!!!», скандували: «Верніть школу!» До пікетувальників підійшов заступник голови Донецької облдержадміністрації О.Третяк і передав дітям, що прем’єр-міністр дав доручення відповідним керівникам допомогти зберегти школу. Але наступного дня зі школи продовжували вивозити майно, «шефи» з Донецького металургійного заводу, і міліція охороняли школу від дітей і батьків.
1 вересня 2003 року двері 36 школи були зачинені. Розповідає колишній директор школи № 36 Ніна Прокопович: «Дітей не пустили до школи. Це був жах. На свято першого дзвоника прийшли 78 дітей, дуже багато батьків. Біля закритого шкільного приміщення стояла міліція, охоронці з металургійного заводу... А діти дуже скучили за школою, їм просто хочеться зайти подивитися на класи, які ми підготували до нового учбового року. Але дітей не пустили до школи навіть води попити. Не пустили і депутата, який приїхав від комісії Верховної Ради. Він показав своє посвідчення, але міліція виштовхала його».
В цей час на очах очевидців голова Ленінського райвиконкому Донецька Тамара Єгоренко зустрічала дітей за рогом школи і відвозила їх у машині в російську школу № 45. В День знань діти, батьки, вчителі та представники громадськості змушені були відзначати початок нового навчального року просто неба на спортивному майданчику. В цей день для них не пролунав Державний Гімн України: не дозволили підключити радіоапаратуру. В цей день школа № 36 фактично була закрита і перестала існувати. 4 вересня сесія міської ради вдруге вирішувала долю української школи № 36 останнім — 38-м — питанням у порядку денному під назвою «Разное» (!). Розповідає Ніна Прокопович: «4 вересня відбулося пікетування міської ради з вимогою зберегти школу. На сесії дали слово голові батьківського комітету Людмилі Кондраковій. Вона росіянка, не так давно живе в Україні. Розуміючи важливість української освіти, вона привела двох своїх дітей в українську школу. Л.Кондракова почала свій виступ українською мовою. Але вона дуже хвилювалась і запитала: «Можна я перейду на російську мову?» У відповідь депутати міської ради сміялись. Л.Кондракова сказала: «Мені за вас соромно. Я росіянка і хочу розмовляти українською мовою, а ви, державні люди, смієтеся над тим, що я маю бажання розмовляти державною мовою.»
Тож не дивно, що депутати знову підтвердили своє рішення від 18 квітня ліквідувати українську школу № 36. Сесія передала приміщення школи в управління міському відділу культури для розміщення там хореографічної школи. Дітям нанесли чергову моральну травму, бо, коли їм сказали після сесії, що школу у них забрали, діти заплакали. А батькам учнів влаштували моральний терор, з ними проводили бесіди з погрозами: або вони напишуть заяву на перехід з 36-ої школи до 45-ої, або їх звільнять з роботи. Особливий тиск чинився на тих батьків, які працюють на підприємствах, розташованих на території Ленінського району.
Помічники-консультанти народних депутатів України Костянтина Ситника та Павла Мовчана — Олена Наумова та Марія Олійник — звернулися до прем’єр-міністра В.Януковича з проханням вжити заходів щодо поновлення української школи № 36. 5 вересня в Донецьк приїхали віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник та заступник міністра МОН України Віктор Огнев’юк. Під час перебування Д.Табачника в школі № 36 міська влада у дусі «старих добрих традицій» советського періоду організувала зустріч з людьми, яких представила п. Табачнику як батьків школи № 36. В дійсності це були директори шкіл Ленінського району м. Донецька, батьки та вчителі школи № 45. Вони оплесками зустріли повідомлення п. Табачника про те, що школа ліквідована правильно. Це навіть показували по першому каналу українського телебачення. Після того, як Дмитро Табачник схвалив дії місцевої влади, представники громадських організацій звернулись до Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.
17 вересня Комітет розглянув правомірність рішення Донецької міської ради стосовно закриття загальноосвітнього навчального закладу I — II ступенів № 36 м. Донецька з українською мовою навчання і ухвалив, що воно «суперечить ст. 53 Конституції України в частині забезпечення доступності, безоплатності та обов’язковості загальної середньої освіти та законів України «Про освіту» (частина 1, ст. 11). Комітет ухвалив «просити Генеральну прокуратуру України вивчити питання про правомірність рішення Донецької міської ради стосовно закриття загальноосвітнього навчального закладу I—II ступенів № 36 м. Донецька та відновлення її діяльності».
Олена Наумова, Марія Олійник та Людмила Кондракова звернулись до Голови Координаційного комітету з боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України Колінько Ольги Михайлівни з проханням «...перевірити законність ліквідації школи № 36, свідоме знищення учнівського контингенту, батьки учнів яких виявили бажання навчатись в 36-iй школі українською мовою.
2. Зняти з посади голову Ленінської районної ради в м. Донецьку за організований нею тиск на батьків через керівників підприємств, які розташовані на території Ленінського району. 3. Зняти з посад керівників освіти, які створили цю конфліктну ситуацію і свідомо знищили учнівський та педагогічний контингенти, а саме, Тесленка В.В. — начальника головного управління освіти Донецької облдержадміністрації; Лактіонова В.О. — заступника Донецького міського голови — начальника міського управління освіти (незаконно займає 2 посади держслужбовця); Торчиновича М.І. — завідувача відділом освіти Ленінської районної ради м. Донецька».
Пропозиції небезпідставні. Згадаймо, скільки місцевих начальників злетіли під час «продовольчої кризи». А за закриття українських шкіл покищо ніхто не поніс ніякої відповідальності.
