Сьогодні в Україні дуже актуальним стає питання рівного доступу до якісної освіти. В одному класі вчаться діти з соціально розшарованого суспільства, де в однієї дитини може бути два мобільники, а в другої — рвані чоботи. Це — моральний виклик для суспільства та велика проблема для вчителя, тим більше, що про конкурентну освіту зараз мріє майже кожен випускник школи. Як забезпечити в такій ситуації рівний доступ до якісної освіти? Якими шляхами можливо суттєво підвищити соціальний статус вчителя? Що змінюється в правилах вступу до вищих навчальних закладів? У яку школу краще віддавати дитину? На всі ці та інші запитання відповідає міністр освіти та науки України Василь Кремень.
ПРАВО ПЛАТИТИ
— Конституційним Судом України нещодавно визнано законною платну освіту. Ваш коментар щодо наслідків цього рішення: це просто легалізація існуючої ситуації чи крок до подальшої комерціалізації сфери освіти?
— Почну з передісторії питання. Група народних депутатів свого часу направила подання до Конституційного Суду про визнання неправомірності надання платних послуг навчальними закладами (безумовно, в першу чергу це стосувалося вищих навчальних закладів) і просила заборонити їх. Це неконструктивна позиція, вона не відповідає інтересам наших дітей. Звичайно, хотілося б, щоб держава мала можливості профінансувати навчання у ВНЗ усіх, хто хоче й може в них вчитися. За останні три роки кількість бюджетних (безкоштовних. — Ред. ) місць збільшилася на 15%, а цього року їх стане більше ще на 3%. Однак бажаючих навчатись набагато більше. Чи гуманно було б заборонити тим, хто не пройшов на бюджетні місця, вчитися за плату? Чи правильно не дозволяти провідним державним навчальним закладам мати більше студентів, а дітей відштовхнути у приватний сектор освіти, де дуже часто якість навчання менш ефективна? Я вважаю рішення Конституційного Суду демократичним. Воно не означає переорієнтації держави на обмеження державного фінансування освіти (його планується збільшувати), а лише закріплює право навчатися у державних ВНЗ за оплату. Подання ж носило суто політичний характер і ґрунтувалося на нерозумінні ситуації. Міністерство буде продовжувати пошук нових додаткових джерел фінансування отримання вищої освіти. Зараз готуються законопроекти, які дозволять зацікавити виробництва, підприємців у фінансуванні навчання своїх реальних чи потенційних робітників. Шлях до цього — надання певних пільг за умови витрачання коштів на освіту.
— Чи є гарантії, що ВНЗ не віддадуть перевагу — кадрову, матеріально-технічну тощо — набору студентів на платній основі?
— ВНЗ вигідніше отримувати якомога більше державних замовлень, бо слідом за ними іде державне фінансування, яке є надійним і стабільним. Державною акредитаційною комісією для кожного вищого навчального закладу встановлюється ліцензований обсяг місць для прийому на перший курс (окремо з кожної спеціальності). Виходити за межі ліцензованого обсягу навчальні заклади не мають права. Як правило, цей обсяг є більшим за державне замовлення. Тому після обов’язкового прийому студентів на заплановані бюджетні місця ВНЗ може запропонувати навчання й на платній основі. Але, підкреслюю, не виходячи за межі ліцензованого обсягу та за умови наявності гідних претендентів.
— Чи є різниця в якості диплома, який отримує студент-контрактник державного ВНЗ і студент-бюджетник?
— Студенти, які навчаються за оплату, мають оцінюватися адекватно. Я б лукавив, якби не визнав, що в гонитві за прибутком для навчального закладу зустрічаються випадки завищення оцінок контрактникам. Але це не в кожному закладі. Наприклад, Київський політехнічний інститут виключає контрактників за погані оцінки. Харківський економічний університет виключив близько ста студентів, незалежно від форми навчання. Навпаки, я часто отримую листи від батьків студентів, які навчаються за оплату, але навчаються «на відмінно», з проханням перевести на бюджетне місце. Але в мене нема законних підстав перевести «відмінника-платника» на бюджетне місце, а «бюджетника-ледаря» — на платне навчання. Такі моменти необхідно допрацювати в законодавчому плані. Якщо студент має заборгованість і потрапляє під виключення, лише тоді на звільнене місце на законній підставі можна запропонувати перейти комусь з контрактників.
— Проясніть ситуацію: чи має право навчальний заклад брати гроші за перездачу екзамену, пропущене заняття?
— Ні, не має. Це не входить у число тих освітніх послуг, які дозволяється надавати за окрему плату. Не мають права навчальні заклади примушувати абітурієнтів та студентів до сплати в різні фонди. Ми в цьому році жорстко за цим слідкуватимемо. Фонди закладів можуть існувати за рахунок внесків їхніх випускників, які мають можливість це робити. Також це можуть бути внески якихось підприємств. Але не студентів та їхніх батьків як умови вступу до навчального закладу, — це заборонено законом.
ОБОВ’ЯЗОК «НЕ БРАТИ»
— Як ви оцінюєте моральний клімат у викладацькому корпусі? Чи є шанс у молодого викладача, який прийшов у навчальний заклад і не включається в корупційні чи псевдокорпоративні «схеми», зробити кар’єру? Стати завідуючим кафедрою, деканом, ректором?
— Колективи в навчальних закладах різні. У одних — ця проблема відсутня, іншим — притаманна. Залежить все значною мірою від керівника кафедри, факультету... Я в своєму житті був причетний до різних колективів: якось довелось мати стосунки з таким, де близько 500 чоловік, серед яких абсолютна більшість — жінки. Там завжди були склоки. І коли був призначений новий керівник, що почав працювати «на справу», за ним потягнулось все здорове, що тільки там було. Напівздорове — поверталося до нового керівника ліпшою стороною, й згодом атмосфера змінилася на краще. Якщо керівник закладу не займається чесно своєю справою, то в людях пробуджуються негативні сторони, які є в кожного з нас. Я переконаний, що кар’єрному просуванню молодому викладачеві ті фактори, які ви щойно називали, не зможуть створити перешкоду. Бо організованого прояву хабарницької діяльності в нас немає. Є окремі випадки на індивідуальному рівні. Я не можу виправдати викладача, який вимагає гроші або подарунки, хоч і розумію, що він отримує нікчемну зарплату після багатьох років навчання. Проти квітів я нічого не маю. Але є різниця між сесією в студента та закінченням школи учнем або Днем учителя. Нехай вчителям, викладачам носять квіти хоч кожен день, якщо хтось має таку можливість. Але я не вважаю квіти необхідним атрибутом зимової сесії в студентів. У той же час закінчення школи — це подія на все життя.
— Які процедури дозволяють запобігати корупції? Можливо, є вдалі приклади?
— У плані прозорості зарахування в студенти є великі досягнення в Києво-Могилянській академії, Львівському університеті імені Франка, Львівській політехніці. Можна називати й інші заклади, де запроваджено анонімне тестування, яке робиться за допомогою комп’ютера. Знаю, що в Київському економічному університеті шифруються роботи. Працюють в нашому міністерстві гарячі телефонні лінії під час вступної кампанії, ми перевіряємо усі сигнали. Зі свого боку під час вступних іспитів і під час сесій працюють також і силові структури. За минулий рік було відкрито більше 400 кримінальних справ у сфері освіти за зловживання. Але проблема ця комплексна. Не можна собі уявити освіту окремо від суспільства. Якщо в суспільстві процвітає хабарництво, існують випадки корупції, то освіта не може перебувати в якомусь штучному оазисі, бо й учитель, і учень, і студент, і професор багатьма аспектами свого життя зв’язані з цим суспільством. Вони всі потребують матеріальної підтримки. До речі, Указом президента визначено призначення стипендій учням і студентам у розмірах 20, 25 і 30% від прожиткового мінімуму (в залежності від статусу навчального закладу). Це означає, що стипендія реально збільшиться вдвічі з липня цього року. Доведеться з бюджету на це підвищення додавати понад 300 млн. гривень. Урядом передбачається також введення соціальних стипендій, які надаватимуться не за гарне навчання, а в зв’язку із матеріальним станом сім’ї. Також передбачається надавати стипендію тим, хто навчається або стажується за кордоном за спеціальностями, які важливі для розвитку України.
— Будь ласка, дещо детальніше розкажіть про рівень зарплати педагогів. Цій темі стільки років, що складається враження: не вистачає просто консолідованої політичної волі в радикальному вирішенні цього питання. Знаходять же кошти для вугільної галузі (вже протягом десятиліть), на непогане утримання органів влади, штучні лобістські проекти, на різні будівництва...
— У суспільстві немає усвідомлення пріоритетності освіти та науки. Депутати орієнтуються на своїх виборців. А виборці не вимагають від своїх обранців захисту нормального бюджету на освіту, науку та, скажімо, охорону здоров’я. Пригадайте, як за кілограм крупи (або за 20 гривень) купуються голоси на виборах. Потім депутат відповідно й ставиться до тих, чиї інтереси має захищати. Люди під час виборів повинні орієнтуватися не на 20 гривень або крупу, а на реальну турботу депутата про них. Тоді вже не тільки Міністерство освіти та науки клопотатиметься про наповнення бюджету галузі, а й усі партії, народні обранці змушені будуть зважати на освітянські та наукові проблеми. У останні роки певні зрушення в оплаті є. Жодна бюджетна галузь не отримувала окремо збільшення зарплати за останні роки, окрім освітянської. Вчительським з’їздом ми підняли увагу до освіти: оклади педагогів було збільшено на 15%! Сьогодні середня заробітна плата педагогічних працівників вже становить 440 грн. (з березня 2004 року). Для села 350—370 гривень — це вже непоганий заробіток. А для міста, особливо Києва, — це, безумовно, нікчемна сума. Зрозумійте, я намагаюся бути щирим і конструктивним у ставленні до читачів, до вчителів, а не рвати на собі сорочку на трибунах.
— Як ви оцінюєте рівень соціальної відповідальності бізнесу за сферу освіти? Що можна очікувати від нього на рівні благодійництва, на рівні «купівлі» спеціалістів та передоплати навчання певних спеціалістів у навчальних закладах?
— Рівень відповідальності — дуже низький, нижче зародкового стану. Спостерігаються лише зусилля з формування капіталу, часто-густо це навіть не турбота про виробництво, а тим більше не про тих, хто повинен працювати й жити в цьому суспільстві. Інколи на рекламу своїх добрих справ витрачається більше, ніж на ці самі добрі справи. Це стосується й того, що ви бачите на телебаченні про благодійництво й турботи людей великого бізнесу. Наш бізнес — ще поза цивілізованим ставленням до дітей. Скрізь є випускники шкіл, які представляють хоча б середній бізнес. А що ними зроблено для шкіл, у яких вони навчались, для свого села, для вчителів? Я за те, щоб у школах були дошки не лише кращих учнів, а й кращих благодійників. Хай би було написано, що саме випускник у минулому зробив для школи сьогодні.
ШАНС НА РИНКУ ПРАЦІ
— Останніми роками складається враження, що в нас найсекретніше відомство — це Держкомітет статистики. Має хтось уявлення про те, скільки ж Україні зараз потрібно спеціалістів з вищою освітою? Як орієнтувати дітей на вибір свого шансу? Мабуть, всі прагнуть зараз будь-якою ціною отримати вищу освіту. До речі, це провокує й професію перукарів перевести в статус вищої освіти. Що робиться в країні, щоб заповнити ринок праці якісними робітничими кадрами?
— Ніхто сьогодні в Україні не знає й не може точно знати, скільки та яких саме фахівців потрібно буде державі через п’ять-десять років. Це пояснюється недосконалістю методик обрахування перспективних потреб у фахівцях різних напрямків і різного рівня кваліфікації, а також тим, що розвиток економіки країни в нас важко спрогнозувати, бо вона є поки що в стані вибору різних можливостей, у пошуку більш динамічних шляхів. Сучасне суспільство, визначаючи кількість необхідних професіоналів того чи іншого рівня, повинно в першу чергу орієнтуватись на особистість, на людину. У розвинутих країнах вища освіта перестає бути лише засобом підготовки спеціаліста для народного господарства, на неї покладається ще й інша функція: вона стає обов’язковим етапом розвитку особистості. Це не суперечить першій функції, а лише доповнює її. Перехід від індустріального виробництва до інформаційних технологій вимагає зовсім іншого інтелектуального «гумусу» в країні. Ми повинні створити цей гумус, бо ніякими іншими кроками не забезпечимо перехід до інформаційно-наукових технологій. Не може бути надмірного інтелекту, не може бути надмірної кількості спеціалістів. Ніколи в країні та в світі вже не буде такого, щоб усі могли працевлаштуватися за обраною спеціальністю. Зможуть працевлаштовуватись лише ті, хто відповідним чином буде підготовлений. Я не бачив у Києві випускника ВНЗ, який би гарно оволодів фахом та комп’ютером, знав добре державну та одну або дві іноземні мови — й не міг працевлаштуватися. Але є багато інших безробітних з вищою освітою, які просиділи пасивно на студентській лаві, сяк-так складали іспити та заліки, бо вважали, що для працевлаштування буде досить лише документа про освіту і він сам по собі стане перепусткою до успішної кар’єри.
Однак все це не означає, що вступні потоки в навчальні заклади не слід регулювати. У першу чергу це стосується державного замовлення. Воно повинно максимально орієнтуватись на потреби економіки, інших сфер життя в країні. Збільшення бюджетних місць останніми роками відбувалось на спеціальностях інженерного та виробничого характеру. Ми не тільки прорахували, а й просто відчули попит у країні саме на ці спеціальності. За радянських часів ми мали один- два юридичні факультети в країні, а потім майже всі захотіли бути юристами, економістами, менеджерами та податківцями.
Ми повинні зрозуміти, що рівень виробництва, технологій зараз такий, що нема чого соромитись, якщо робоче місце займатиме людина з вищою освітою. Скажу більше: в Канаді серед працюючих громадян 63% — з вищою освітою. Подібне можна сказати й про Японію, де абсолютна більшість молоді має можливість отримати вищу освіту.
— Але ж це говорить про те, де саме потрібні фахівці з вищою освітою. Якщо ми говоримо про збирання комп’ютерів, де на кожному робітничому місці, безумовно, потрібна інженерна підготовка, — це одна справа. Але якщо в нас мити вікна приходять колишні викладачі, які не можуть влаштуватися, — це інша ситуація.
— Так. Але ми не можемо не зважати на те, що дитині лише раз у житті буває 18—19 років. Якщо вона не стала студентом, то вже не зможе бути достатньо конкурентоспроможною в боротьбі за робоче місце, а також не розкриється повною мірою як особистість. Ми повинні надавати можливість отримувати вищу освіту якомога більшій кількості молодих людей. Якщо за державним замовленням — то з жорстким підходом щодо планування. У навчанні за власний кошт треба орієнтуватись на вибір дитини, при цьому надаючи абітурієнтам консультаційні послуги щодо перспективності тієї чи іншої професії. На відміну від Німеччини, в Україні нема такої гілки в системі освіти, яка б заводила у глухий кут, з якого неможливо було б підніматися в освіті на вищий щабель. У Німеччині закінчення професійно-технічного навчального закладу не надає можливості для вступу у вищу школу. Українська система освіти дозволяє зупинятись на середньому щаблі, але й дозволяє продовжувати навчання. Нещодавно ми проводили нараду директорів технікумів і дійшли висновку, що будемо поступово переорієнтовувати технікуми на прийняття дітей на основі базової школи (9 класів). Переходячи на профільну старшу школу, тим самим забезпечимо, перш за все для сільської молоді, молоді районних центрів профілізацію та отримання більш якісної освіти, бо технікум або коледж дає, як правило, кращу освіту, ніж школа. Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство економіки та європейської інтеграції повинні разом вивчати потреби держави та орієнтувати систему державного замовлення на ці потреби. А також необхідно працювати з дітьми в плані профорієнтації з погляду перспективи отримання тієї чи іншої спеціальності, намагаючись при цьому максимально створювати умови для отримання молодою людиною якомога вищої фахової освіти. Для одних — це профосвіта, для других — технікум, для третіх — коледжі та університети.
— Все ж таки, чи веде Міністерство освіти та науки прогнозування тенденцій на ринку праці? Що б ви порадили як міністр, як досвідчена людина тим, хто вступатиме до вищих навчальних закладів цього літа? Як отримати кращий шанс на гарну роботу після закінчення навчального закладу?
— Міністерство в рамках своїх повноважень здійснює вивчення попиту різних професій на ринку праці. Ми маємо дані щодо працевлаштування випускників кожного року. На основі цих даних ми можемо відслідковувати тенденції. У нашій країні функція вивчення попиту фахівців — це функція Міністерства соціальної політики та праці, а також певною мірою Міністерства економіки. Щодо моїх особистих порад, то я б хотів сказати, що кожна дитина повинна прислухатись до самої себе та вибрати фах до душі, фах, відповідний здібностям. Ми взагалі всю справу освіти та виховання максимально намагаємося наблизити до природних здібностей кожної конкретної дитини. Через те перша й найголовніша умова вибору фаху — адекватність здібностям, психологічним особливостям. Друге — орієнтація на перспективність того чи іншого фаху. Як на мене, то в країні розпочалось реальне виробництво. Не лише матеріалу чи станків, а й програмного матеріалу. Сьогодні вже потрібен виробник, фахівець у сфері матеріального та інтелектуального виробництва.
— А чи є сьогодні проблемні професії, тобто спеціальності, за якими навчальні заклади випускають зайвих фахівців? Або навпаки — вимираючі професії?
— Кожна професія має свою історію. Серед професій, за якими, за нашими спостереженнями, найважче працевлаштуватись — професії економічного спрямування. Ринок перенасичений також і правознавцями. Проблема не тільки в тому, що цих фахівців випускається забагато, але й у тому, що далеко не завжди ці фахівці здатні працювати в сучасних умовах. На підсумковій колегії, яку ми нещодавно провели в Одесі з приводу розвитку вищої освіти та науки, зазначалося, що ми іноді готуємо економіста силами людей, які самі не знають сучасної економіки і які не здатні готувати учнів зрозумілою для зарубіжних економістів мовою. Я прогнозую, що з часом частина вищих навчальних закладів просто розориться, перш за все — приватних. Кількість випускників середньої школи зменшується. У цьому році в нас вперше виникає загроза, що ми наберемо менше 400 тисяч першокласників. Раніше в перший клас набирали по 700 тисяч дітей. Це менше, ніж до вищих навчальних закладів вступило першокурсників. Майбутні випускники шкіл обиратимуть ті вищі навчальні заклади, які будуть забезпечувати їм найбільшу конкурентоспроможність на ринку праці, а решта — залишаться без студентів. Міністерство освіти та науки допоможе їм у цьому, розповідаючи правду про рівень якості їхніх освітніх послуг і контролюючи їхню діяльність. За минулий рік було закрито 51 філію та окремі навчальні заклади. На засідання акредитаційної комісії ми готуємо перевірку однієї чи двох областей, переважно філій, і щоразу закриваємо до 15 філій. Студенти при цьому не страждають, бо їх на тих же умовах навчання спонукаємо до переведення в інші навчальні заклади, які можуть працювати краще. Цю роботу продовжимо, бо за кількістю навчальних місць у системі освіти ми досягли гарних показників. У цьому році, якщо взяти вищі навчальні заклади 1—4 рівнів акредитації, ми маємо 512 студентів на 10 тисяч населення. Якщо взяти вузи 3— 4 рівня акредитації, то маємо 385 студентів на 10 тисяч населення. Для порівняння: у найкращий радянський період на 10 тисяч населення нараховувалось 176 студентів. Що стосується технікумів і коледжів, то після падіння в них кількості учнів сьогодні їхня чисельність вже досягла рівня радянських часів. Незважаючи на те, що ми з року в рік збільшуємо державне замовлення, зростає й кількість студентів, що навчаються за оплату. Факт зростання загальної кількості студентів свідчить про те, що в суспільстві починають шануватися істинні цінності — розвиток людини, професіональна підготовка. Відходить у минуле «кіоскова» психологія, коли вважалося, що мати кіоск — це вже створити кар’єру. Вважаю одним з найбільших досягнень держави за роки незалежності суттєве збільшення кількості студентів та відповідних фахівців. У цьому році ми прийняли до навчальних закладів 1—4 рівня акредитації 58% випускників середньої школи. Професійно-технічні навчальні заклади прийняли цього року майже 250 тисяч учнів. Це говорить про те, що незабаром ми зможемо створити можливості, щоб кожний випускник школи здобув ту чи іншу професію.
— Ви згадали про істинні цінності, але як же тоді пояснити різницю в конкурсах до Податкової академії та на інженерні або педагогічні спеціальності?
— У нашому суспільстві ще й досі діє ефект кривого дзеркала в оцінці фахівців різних напрямів. У наш час найважливішими повинні бути професії, які сприяють розвиткові людини, підтримують її здоров’я. Процеси глобалізації, процеси переходу до науково-інформаційних технологій визначають як основний важіль подальшого розвитку суспільства не корисні копалини, не якісь матеріальні цінності, а рівень розвитку людини, рівень розвитку особистості. Рівень розвитку людини стає основним виміром прогресивності будь-якої країни, будь-якого суспільства. З цього погляду саме ті сфери, які сприяють підвищенню рівня розвитку особистості (наука — сфера, що продукує нові знання, та освіта, яка олюднює знання), заслуговують на найбільшу шану та повагу. А ми бачимо, на превеликий жаль, що вчителі отримують зарплату, набагато меншу, ніж їхні колишні учні, які ще, можливо, й не завжди добре навчались. У громадській думці має бути усвідомлення того, що доля кожної дитини та кожного дорослого, навіть майбутнього пенсіонера, залежатиме саме від ефективності наукової та освітянської сфери. Указом це зробити не можна. Ми повинні обґрунтувати це перед суспільством і виробити відповідну громадську думку. Повірте, що це не від злої волі когось, а просто від таких життєвих реалій. Представники податкової адміністрації, митної служби одягаються набагато краще, ніж вчителі. І важко спонукати кращого випускника школи йти в педагогічний навчальний заклад. Тим самим ми закладаємо відставання країни на багато десятиліть вперед, бо з некращого випускника школи важко зробити кращого вчителя. Якщо ми підготуємо неякісних вчителів, то вони десятками років будуть неякісно працювати. Питання якісної освіти, питання зарплати вчителя, професора — це питання національної безпеки України. Якщо найкращі випускники не прийдуть до школи, ми не зможемо підготувати наступне покоління конкурентоспроможним у глобальному світовому просторі та готовим належним чином представляти нашу країну.
— Платна освіта, хоч би як на це закривати очі, — це соціальне питання. Може виходити так, що розумніші, але не здатні заплатити, залишатимуться поза межами вищих навчальних закладів?
— У світі існують дуже різні способи фінансування вищої освіти. Наприклад, у Китайській Народній Республіці, де керує Комуністична партія, немає жодного студента, який би навчався повністю за державні кошти. Там платять всі, але не в повному обсязі. Частину коштів надає держава, а решту — студент. На таку систему ця країна перейшла десь років із десять тому. Певний час три напрямки залишалися для студентів безкоштовними: педагогічний, аграрний та гірничий. Згодом часткова оплата була введена на всіх спеціальностях.
Зустрічається й протилежне. Капіталістична Німеччина надає вищу освіту своїм громадянам безкоштовно. Так донедавна було й у Австрії, але декілька років тому введена часткова оплата за навчання у вищій школі. Цей крок пояснюється такою обставиною, що велика кількість студентів країни навчалася у закладах по десять і більше років, а механізмів виключення їх із навчальних закладів не було. Нещодавно ми всі почули про бурхливі події у Великій Британії, де уряд суттєво підвищив оплату за навчання.
Я вважаю, що в Україні несправедлива система фінансування з погляду того, що не всі мають можливість навчатися. Але, з одного боку, діти, які в нас навчаються без оплати, ще й отримують певну стипендію. Зараз, згідно з указом Президента, ця стипендія буде підвищена. А з другого боку, ті, хто не добрав бал або півбала, вже повинен платити повну вартість навчання та не отримувати стипендії. Наша громадська думка не підготовлена до того, щоб якось урівноважити цю ситуацію. Тому завдання полягає зараз в тому, щоб зробити оптимальний відбір тих, хто буде навчатися без оплати. Тут, безумовно, проблема є. Вона пов’язана зі зловживаннями та хабарництвом у багатьох вищих навчальних закладах. На превеликий жаль, я змушений це визнати, говорю про це відверто й щиро.
— Як ви намагаєтесь подолати проблему?
— Декілька років тому, коли я став міністром, ми змінили умови вступу до вищих навчальних закладів. Розвели в часі вступ до ВНЗ різного рівня, щоб при необхідності дитина мала можливість випробувати себе за одне літо декілька разів, намагаючись вступити в різні ВНЗ. Також дозволили складати іспити в декілька різних навчальних закладів одночасно, щоб процес вступу до вищої школи зробити більш об’єктивним. У минулому році ми вперше започаткували незалежне тестування як експеримент у чотирьох ВНЗ різних областей. Понад чотири тисячі дітей взяли участь у цьому тестуванні та декілька сотень були зараховані до навчальних закладів за результатами такого тестування. Цього року експеримент продовжується, й у ньому братимуть участь з півтора десятка ВНЗ. Оцінки, які діти отримають під час тестування, будуть обов’язковими для визнання їх закладами вищої школи, що братимуть участь у експерименті. Інші також мають право ці оцінки визнавати. У програмі дій уряду передбачено створити в Україні мережу центрів незалежного тестування. Йдеться про анонімне тестування без участі педагогів, які навчали дитину (контроль якості не повинен здійснювати той, хто безпосередньо виготовляв деталь або надавав певні знання). Результати тестування зараховуватимуться одночасно як оцінки шкільних випускних екзаменів і як бали за вступні іспити. З часом у випускників шкіл відпаде необхідність їздити на вступні іспити, буде достатньо лише надіслати документи з результатами тестування до вибраних абітурієнтом навчальних закладів. Можливо, ми залишимо для певних спеціальностей складання одного профільного іспиту саме у ВНЗ. Це, в першу чергу, стосуватиметься творчих професій. Зараз готується постанова Кабінету Міністрів з цього питання, й у першому півріччі цю постанову ми приймемо, щоб наступного року вже суттєво розширити тестування, а через декілька років перейти виключно на цей порядок.
Я щойно розмовляв з Володимиром Михайловичем Філіповим, колишнім міністром освіти Росії, а зараз першим заступником міністра освіти та науки. Ми випередили Росію в переході до 12-річної освіти, у введенні багатобальності. Але я свідомо затримував процес тестування в нашій країні. Треба добре продумати захист центрів тестування від випадків хабарництва, що існують зараз в окремих ВНЗ. Потім зробити так, щоб процес навчання в школі не перетворився в натаскування на тести. Ми проаналізували тести різних країн світу й створили таку систему тестування, яка не тільки виявляє знання, а й уміння логічно мислити. Цього літа до тестів з математики та історії, які були минулого року, додаємо тест з української мови. Але він проводитиметься поки що лише в Київському центрі. У майбутньому ми створимо загальнонаціональний центр тестування і з десяток регіональних центрів, кожен з яких буде обслуговувати по декілька або одну велику область.
— Чи немає загрози при введенні загального тестування (на що вказують, до речі, західні соціологи) встановленню «диктатури» інтелектуального коефіцієнта (IQ)?
— Думаю, що за тих змін, які ми робимо в школі, такої загрози немає. Я взагалі за розширення практики тестування не тільки на екзаменах, але й повністю в навчальному процесі. Час від часу викладачі за допомогою тестів могли б з’ясовувати рівень знань своїх учнів. Практика тестування повинна бути багатосторонньою. Різновидів тестів має бути багато — від однієї теми до всього обсягу знань за шкільною програмою. Практика тестування допоможе дитині розібратись у власних здібностях і правильно обрати фах. З цією метою ми також робимо старшу школу профільною. Тієї школи, яка скрізь однакова, в 12-річному навчанні вже не буде. Ми матимемо п’ять напрямків і близько двадцяти профілів. Для 5— 9 класів розроблено чотири навчальні плани, а 10—12 класи мають два десятки планів. Навчальні профільні плани відрізняються тим, що близько 30% навчального часу пропонується виділяти на той чи інший профіль. У 9-му класі буде проводитись попередня робота для полегшення вибору напряму.
