Сторінка на Фейсбуці — вже визнаного казкового двигуна революцій — опозиції із закликом до громадян Казахстану бойкотувати президентські вибори 3 квітня зібрала... 435 прихильників. Це лише останній штрих до усвідомлення ними того, що реальної альтернативи 70-річному Нурсултану Назарбаєву ніхто скласти не може. Нудна, без родзинок передвиборна кампанія. Хіба що цікаво було на етапі висування кандидатів — кілька самовисуванців потішили пресу оригінальними ідеями й поясненнями президентських амбіцій. Сам президент від участі в кампанії відмовився, пояснивши, що вже все виклав у посланні до народу під назвою «Побудуємо майбутнє разом». Одразу заявили про неучасть лідери найпомітніших опозиційних партій «Аділет» та «Ак Жол». Іншого самовисуванця від опозиції — лідера партії «Алгак!» Володимира Козлова не допустили до змагань, оскільки він не склав іспиту зі знання державної казахської мови. Таким чином, йому доведеться виконувати поставлене Назарбаєвим у згаданому посланні завдання: до 2020 року 95% казахстанців повинні опанувати державну мову. Розрахунок опозиціонерів на низьку явку виборців не справдився...
Увесь період передвиборної кампанії оглядачі обговорювали не її перебіг і рейтинги кандидатів, як зазвичай, а ламали голови, навіщо це все знадобилося чинному президентові? Адже наступні вибори мали відбутися тільки наступного року. Нагадаємо, що за кілька днів до Нового року з’явилася ініціатива провести референдум із подовження повноважень Назарбаєва до 2020 року, яку парламент швидко оформив як закон. Сам президент заявив про незгоду, а Конституційна рада виявила закон невідповідним конституції. Тоді згідно з новими поправками, що їх провів той самий парламент, Назарбаєв оголосив дострокові вибори і вже на менший президентський термін.
Хтось доводив: Назарбаєв злякався «єгипетського сценарію». Версія інтригуюча, от тільки доказів на її користь катма: економічне становище казахстанців недоречно порівнювати з тим, що в Єгипті, як у макроекономічних (до рівня ВВП на душу населення Казахстан підійшов упритул до Малайзії), так і мікроекономічних показниках: казахський вуличний торговець за день заробляє більше, ніж єгипетський за рік. Взагалі не відбулося такого явища, як «казахський заробітчанин», — якщо тільки не вважати такими кваліфікованих менеджерів із західною освітою в міжнародних корпораціях. Нарешті, можна тільки пригадати події в сусідньому Киргизстані, щоб усвідомити різницю... Справді, Казахстан розвивався за ліберальною моделлю, але — важливо наголосити — для розбудови соціальної держави, яка активно перерозподіляє суспільно вироблений продукт.
Інша версія — таким чином законсервували питання про визначення спадкоємця. Так, питання, хто стане наступником, має всі підстави на існування за умов сильної президентської влади в Казахстані та багаторічну роль арбітра самого Назарбаєва. Не виключено, що в такий багатоступінчатий спосіб — з ідеєю референдуму, конституційними змінами, достроковими виборами — сам лідер випробував на міцність вибудовану ним вертикаль влади. Грубо кажучи, чи не візьме фальш-старт яка-небудь бізнесово-номенклатурна група впливу.
Як відомо, модель сильної владної вертикалі задля стрімкого економічного стрибка Казахстан запозичив в «азійських тигрів», передусім Малайзії та Сінгапуру (нинішній посол в Україні А. Жумабаєв був тоді в групі з двох десятків урядовців, яка вивчала малайзійську систему й підготувала президентові відповідні рекомендації). Стрибок вийшов.
Із гаслом «спочатку економіка, а політика потім» Назарбаєв утримував президентський арбітраж у реформуванні політичної системи. Ще 2007 року було проведено конституційні зміни, за якими парламент отримав від президента ряд функцій, зокрема формування Конституційної ради, ЦВК, Рахункового комітету за виконанням бюджету. Водночас йому не вдалося скористатися порадою німецького соціолога Ральфа Дарендорфа: «Дайте опозиції на 10% брати участь в ухваленні політичних рішень, і опозиції не буде». І тут не стільки небажання влади ділитися, скільки нездатність самої опозиції домовитися між собою (бодай зараз — щодо висунення єдиного кандидата), її ідеологічна і програмна невизначеність, помножена ще й на небажання населення афіліюватися з якоюсь політичною партією. Розбудова ж багатопартійності за російсько-українським рецептом (партія як лобістська структура олігарха) — ясна річ, — малоприваблива перспектива.
На запитання, що буде далі після виборів, Назарбаєв прямо на дільниці порадив читати його свіже послання до народу. І це не виглядає відмовкою. У тезах програми про форсовану інноваційну індустріалізацію та прискорену економічну модернізацію міститься завдання досягти того рівня, який і забезпечить функціонування плюралістичної демократії. Свого часу його визначив легендарний творець сучасного Сінгапуру Лі Куан Ю: «у питаннях демократії потрібно, щоб 40—50% громадян належали до середнього класу і були добре освіченими. Інакше повний безлад і скандали. Інакше кого обирають? Злодюжок, артистів, спортсменів. Герої телебачення стають президентами. І поводяться, наче вони й далі на екрані».
Власне, свіже послання Назарбаєва якраз про створення оцього середнього класу: створення системи «освіти протягом усього життя», активне сприяння середньому і малому бізнесу, в якому має бути задіяно 40% населення. Словом, найповніша самореалізація кожного громадянина. І якнайширше залучення соціально активних громадян до розвитку громадянського суспільства — уже сьогодні кількість НДО в Казахстані чи не удвічі перевищує кількість українських, їм надано право експертизи державних програм і контролю за їхнім виконанням.
Одним словом, мета Назарбаєва — наступний термін — є досить амбітною: змінити саму класову структуру суспільства і систему взаємовідносин громадян із владою.
