Нехай пробачить читач занадто високий стиль вступу до цієї розмови про наш футбол. Інакше сьогодні говорити не можна. Досвід минулих десятиліть нагадує непоодинокі приклади, коли внутріфутбольні чвари або недоречне втручання політиків позбавляли наших футболістів можливості грати на світових фіналах, а наших співвітчизників ні з чим незрівнянного відчуття причетності до світового футбольного свята. Вже друге десятиліття ми чужі на цьому святі, наші діти мусять запам’ятовувати чудернацькі імена заморських зірок, а найменшим доводиться пояснювати, що жовто- блакитні у фіналі — це не українці, а, на жаль, бразильці або шведи.
Тривога за долю нашого футболу, а саме участь чи неучасть у фіналі Кубка світу визначить цю долю на найближчі роки, викликана не травмами чи поганою формою окремих гравців збірної, можливими тренерськими прорахунками чи іншими суто спортивними обставинами. Непокоїть внутрішній стан нашого футбольного господарства, в якому суперництво двох провідних команд за лідерство, якого ми так довго чекали, загрожує перерости у справжню конфронтацію. До цього може дійти у тому разі, коли у гонитві за чемпіонством сторони забудуть про інтереси всього нашого футболу.
Чого, здавалося б, непокоїтись? Триває супернапружена боротьба за чільне місце, кожен матч за участю донецького «Шахтаря» і київського «Динамо» проходить у більш ніж суворій боротьбі. Тільки радіти залишається. Та немає радості. Замість подробиць футбольних баталій, обговорення тактичних схем і стратегічних задумів тренерів, оцінки майстерності гравців ми чуємо звідусіль зовсім інші розмови. Говорять, причому вголос, про стимуляцію суперників лідерів з боку «третьої сторони«(здогадайтесь чиєї), про упередженість суддів, словом, про що завгодно, тільки не про власне футбол. Скажете, що це та сама відкритість, якої ми давно очікували від нашого заскорузлого футбольного господарства. Хіба? Може просто всі старі футбольні болячки, що залишились ще з радянських часів, помножились на сучасні псевдоринкові стосунки? За останні півтора місяця на шпальти газет і телеекрани вилізло стільки навколофутбольного бруду, що незабаром можна буде брати титульним спонсором нашого чемпіонату одну із марок прального порошку, аби від усього цього відмитись.
Подивімось на Європу, апелювати до якої ми так любимо. Увесь континент бачив гол у ворота «Лідса», який нападник мадридського «Реала» Рауль забив рукою, а суддя зарахував. І що, на полі виникла бійка? Тренери та президенти клубів почали публічно звинувачувати арбітра? Нічого схожого. Футболісти гідно дограли матч, скандалу не було, а з недобросовісним гравцем УЄФА розібрався потім у встановленому порядку. Про суддю ж і мови не було. Можна зауважити, що то був матч групового турніру Ліги чемпіонів, який мало що вирішував. Тоді згадаймо ще свіжий у пам’яті фінал чемпіонської ліги, де два із трьох призначених пенальті арбітр вигадав на очах у всього світу. Знову ніяких скандалів. Переможці і переможені потисли руку судді, подякувавши за роботу. Якби президент УЄФА Йоханссон виступив після фіналу по телебаченню із власним коментарем суддівства фіналу, його б прийняли за божевільного. Бо тільки божевільний керівник професійної структури може публічно підривати престиж своєї організації. В Європі таких керівників не обирають.
Тепер повернімося до нашого чемпіонату і подивімось на його керівників. Ще Григорій Суркіс, коли він очолював ПФЛ, розпочав дискусії навколо суддівства та чесної гри, які так нічим досі і не закінчилися. Судді у нас не стали судити краще, але жодної договірної гри наші фахівці досі в чемпіонаті не узріли. Але нинішній президент ФФУ намагався принаймні робити вигляд, що він знаходиться «над сутичкою», що дбає не про інтереси свого клубу, тобто київського «Динамо», а всього нашого футболу. Цього аж ніяк не можна сказати про нового керівника Професійної футбольної ліги Равіля Сафіулліна. Ясно, що виступи «Шахтаря», де пан Равіль донедавна був віце-президентом клубу, йому близькі і нині. Проте безапеляційно звинувачувати арбітрів футбольного матчу «Металург»(Запоріжжя) — «Динамо»(Київ), як це робив керівник ліги у прямому ефірі телевізійної програми «Футбол як футбол», посадовцю такого рангу аж ніяк не личить. Зрозуміло, що Сафіуллін — далеко не Йоханссон і не Блаттер, але ж ми до Європи хочемо! Яка Європа, коли головна у вищій лізі людина посилається, оцінюючи дії судді, на думку місцевих глядачів і власне знання анатомії і біомеханіки. Покажіть, будь ласка, таких глядачів, котрі були б згодні із сумнівним рішенням судді не на користь своєї команди? Про анатомію не будемо.
Що ми отримали чи можемо отримати в результаті таких емоційних і невиважених дій футбольного керівництва? Дочекаємось, поки наш футбол остаточно розділиться на «динамівців» і «шахтарів», які звинувачуватимуть одні одних у всіх гріхах, забувши про сам футбол? Будемо продовжувати копирсатись у навколофутбольному бруді? Хіба не ясно, що справа ця безперспективна? Що робити із арбітром, який в одній грі призначив сумнівний пенальті на користь «Шахтаря», а в наступній — на користь «Динамо»? Він чий виходить? А може, у суддів уже коліна тремтять, коли вони виходять на ігри за участю наших лідерів? І тому вони починають бачити те, чого нема, і не бачити очевидного?
В останній своїй публічній промові президент ФФУ Григорій Суркіс заявив у неділю, що стимулювання команд «третьою стороною» не є, на його думку, порушенням. Що таке практикується у Європі. Тоді слід продовжити далі і, як у Європі, оголосити суми «стимуляції»? Щоб не гуляли країною чутки про мільйони, котрі ніби пропонуються суперникам лідируючих в чемпіонаті команд за додаткову самовіддачу. Сумно було слухати тренера «Карпат» Левка Броварського, котрий після нічиєї з «Динамо» заявив, що команда боролася виключно за очко. Особливого забарвлення ці слова набули після того, як «Карпати» без особливого напруження програли вдома «Дніпру» в наступному турі. Що, очки вже стали львів’янам непотрібні?
Автор цих рядків за останні п’ять років вже втомився задавати риторичне запитання про те, коли наші футбольні «професіонали» почнуть врешті заробляти гроші власне футболом, коли футбольні клуби не будуть непідйомним тягарем для місцевих бюджетів або улюбленою іграшкою щедрих меценатів. Немає відповіді. Керована нині Равілем Сафіулліним «професійна ліга» продовжує насправді бути просто розпорядником зібраних з клубів грошей. Думати про те, як заробити гроші для нашого футболу, виходить, нема коли. Треба арбітрів критикувати і натяки прозорі робити.
Власне, говорити у вищезгаданій футбольній телепрограмі керівнику ПФЛ слід було про фінал Кубка України, виграний «Шахтарем» у київського ЦСКА в драматичній і цікавій боротьбі. Окрім гри можна було б зупинитися і на проблемах тих, хто програв. Бо перспективна команда, створена у клубі Збройних cил Михайлом Фоменком, скоріше за все зникне незабаром з футбольної арени як боєздатний колектив подібно минулорічному «Кривбасу», який зганьбив торік країну провалом у Кубку УЄФА. Так і сказав після фіналу почесний президент ЦСКА, що треба «звернути на команду увагу», що у перекладі на нормальну мову означає — немає грошей. Їх немає не тільки у ЦСКА. Щедрі преміальні за боротьбу проти конкурентів, які ніби отримують нині українські команди-середнячки, є, можливо, чи не єдиним для них способом хоч щось заробити.
Наші футбольні функціонери слушно, на їх думку, зауважують, що футбол не може приносити грошей через економічну скруту. Чому ж тоді наш народ хапав квитки по 50 гривень на «Манчестер Юнайтед»? А на ЦСКА чи «Кривбас» за гривню, а то й задарма не хоче йти і все. Хіба це від економіки залежить? Люди йдуть на стадіон дивитись футбол, найкращу гру сучасності. А коли замість футболу отримують щось інше, більше не йдуть. З яким оптимізмом зустріли всі ми інформацію про рекордні показники відвідування матчів чемпіонату країни у березні! Підтримати б цей інтерес, зробити боротьбу на футбольних полях ще більш видовищною і захоплюючою! Замість того вже незабаром місяць наші футбольні знавці розбирають у прямому ефірі спірні епізоди, міряють сантиметри, приглядаються до тіней, заслуховують арбітрів. Чи піде на стадіон глядач, якого щораз переконують, що він бачить на полі не справжнє, а фальшиве видовище, де правлять бал не футболісти, а інші сили?
Футболісти в цьому якраз і не винні. Вони роблять свою роботу як вміють і не вина їх, а біда, коли тренер заохочує масові напади на арбітра, а не стримує гравців, як це належить робити. Хіба винні гравці, яким наказано за будь-яку ціну не пропустити гол від фаворита, нехай і ризикуючи покалічити футболіста збірної. Так, збірної України, яка завтра вийде на поле «Олімпійського» під стривожений стукіт наших сердець. Чи зможуть футболісти забути про суперництво в чемпіонаті, чи стануть одним цілим українці з команд різних країн, які вийшли грати під прапором Батьківщини? Не можу говорити за наших майстрів шкіряного м’яча, але що з того, що золоті медалі нашого чемпіонату виграють кияни чи донеччани, коли наша головна команда знову опиниться за бортом великого світового футболу? Чи ж не вихід України до фіналу Кубка світу є сьогодні головним, чи не цього хочемо всі ми, чи не наша це спільна мета, а не тільки керівників футбольного відомства?
Якби забути із завтрашнього дня всі ці нездорові почуття, які виявились у окремих «борців за чемпіонство», якби щиро, а не за вказівкою, притиснути руку до серця і прошепотіти: «Ще не вмерла Україна!» А потім довести це на футбольному полі. Чи зможемо?
