У стані переможців активно ведуть переговори про нову коаліцію. Литвинівці та комуністи давно готові присягнути на вірність новому президентові й лише чекають команди. Але регіоналам потрібна фракція НУ-НС. Без «Нашої України» нічого не виходить. А з політичною силою, до якої входять 12 груп, мати справу дуже складно. Фактично на сьогоднішній день «Наша Україна» — це циганський табір. Без чіткої організації та без лідера. Але в той же час, нунсівці чудово усвідомлюють, що в разі дострокових виборів до Ради їм уже не потрапити. Коли над парламентом нависне загроза розпуску, може спрацювати елементарний інстинкт самозбереження.
«Зараз ведеться робота з депутатами з «Нашої України» в індивідуальному порядку. Думаю, до інавгурації вдасться зібрати 37 підписів», — сказав у розмові з «Днем» депутат із Партії регіонів.
У кулуарах Ради говорять, що до нової більшості готуються увійти члени УНП на чолі з Костенком, група Давида Жванії в «Народній самообороні», група Мартиненка й іще деякі депутати. Також говорять, що в бік регіонів дрейфують від 10 до 15 бютівців.
«Коли приймуть рішення, тоді знайдеться й виправдання. Скажуть, що це в ім'я України, для того, щоб зберегти українську мову, суверенітет і незалежність. З цим проблем не буде. Головне — прийняти рішення», — передбачив у розмові з «Днем» нунсівець Тарас Стецьків.
Але, мабуть, головне питання, яке сьогодні обговорюється в Раді, — це хто буде прем'єром при президентові Януковичі? Очевидно, що Вікторові Федоровичу хотілося б бачити в цій ролі Миколу Азарова, але навряд чи в нього вийде «протиснути» цю кандидатуру.
Сьогодні практично нереально спрогнозувати, яким буде склад нового уряду. Чи буде новий прем'єр «Бальцеровичем» або «юзером» бюджетних потоків? Судячи з усього, для того, щоб ублажити різношерсту «Нашу Україну», регіоналам доведеться пожертвувати прем'єрською посадою. Цілком можливо, що компромісною фігурою стане Юрій Єхануров. Його прізвище вже не перший день мусується в ЗМІ. І, за великим рахунком, Юрій Іванович цілком може влаштувати Януковича: Єхануров не має політичних амбіцій, до того ж, його призначення — це удар по Тимошенко.
Сама Юлія Тимошенко вже який день відмовчується. Тримає паузу. Вона скасувала заплановане засідання Кабміну й не поїхала на похорон генерального конструктора та керівника ЗМКБ «Прогрес» Федора Муравченка. А політикум завмер в очікуванні, що скаже Тимошенко.
«Розумом вона розуміє, що суди — це безперспективно, що треба визнавати поразку та йти в опозицію. Але в роті в неї цемент...» — сказало «Дню» джерело в БЮТ у режимі «play off».
Днями другий президент України Леонід Кучма в інтерв'ю газеті Сorriera della Sera задоволено констатував: «Повертається моя команда, мої люди. Усе обнулилося. Я задоволений, що все повертається»
Ми запитали експертів «Дня», що може повернутися? Що не може повернутися? І що слід зробити, аби не повернулося?
Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:
— Ющенко, Тимошенко, Янукович — це люди, які вийшли з гнізда Кучми. Саме він запустив їх усіх на велику політичну орбіту. Отже, можна сказати, що коли Ющенко і Тимошенко останні п’ять років намагалися керувати країною, Кучма нікуди не зникав. У соціально-гуманітарній сфері Ющенко незначним чином підняв тему української історії, але те, що стосується економіки, суттєвих змін за цей період не зазнало. Продовжувалось обмеження можливостей для діяльності малого та середнього бізнесу. Україна як була однією з провідних країн за рівнем корупції, так нею і залишилась; як не мала якісного податкового законодавства і комфортних умов для ведення бізнесу, так цього не має й по сьогодні. Про повернення не варто говорити, бо та динаміка процесів, що існувала за Кучми, останні п’ять років зберігалася. І зараз нічого не зміниться. Адже не слід забувати, що Віктор Янукович є людиною, яку на посаду голови Донецької державної адміністрації і в прем’єрське крісло призначав Кучма.
Стосовно свободи слова, то за Ющенка вона була відносно більшою, ніж за Кучми. На позицію ЗМІ та громадськості просто ніхто не зважав. Чи будуть терпіти політики псевдокритику з боку ЗМІ, чи все ж таки стануть закручувати гайки, «ображаючись» на інформацію про себе, зараз важко прогнозувати достеменно. Я б на їхньому місці не звертав уваги. Проте передбачаю, що вони діятимуть інакше, позиваючись до медіа, фільтруючи інтернет або впливаючи іншим чином. Час покаже.
Олександр ПАЛІЙ, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України:
— Зерно істини в словах Кучми є. Проте під час цієї виборчої кампанії в Януковича була дещо інша риторика, ніж 2004 року. І саме завдяки уникненню цієї радикально-антиукраїнської позиції, на гребені кризисної хвилі Віктор Янукович і дістав можливість стати президентом України. Крім того, вибори-2010 були проведені з дотриманням законності, а не так, як за Кучми. Саме тому їх визнали європейські інституції стандартними для Європи, і зокрема, — для Східної.
Якщо говорити про повернення до часів Кучми, то очевидно, що мається на увазі непрозора та неефективна приватизація, що не принесла користі ні власникам підприємств, ні бюджету країни. Зараз приватизувати вже нічого. Крім того, немає приводу припускати придушення опозиції в країні тими методами, що за кучмізму. Нині зробити це буде складно, оскільки опозиція є дійсно потужною. Відверто кажучи, якби Янукович був при владі, то в нього не було б жодних шансів перемогти на виборах. Навіть з колосальним негативним потенціалом, провалами в економіці, кадровій політиці та демонстрацією повної безпринципності з боку прем’єра під час переговорів з тією ж Партією регіонів, Юлія Тимошенко все ж набрала 45% голосів виборців. А Віктор Янукович, хоч і переміг, проте не набрав абсолютної більшості голосів — 50%+1. Придушення опозиції невигідно новому керівництву, оскільки, прийшовши до влади на хвилі демократії, регресувати й демонструвати свою недемократичність світові Януковичу не потрібно, виглядатиме це недалекоглядно. Можливість повернення до минулого режиму є, проте чи буде так насправді, сказати складно.
Після виборів ми отримали «чистий лист», а тому є можливість для різноманітних варіацій поведінки керівництва країни. В цих умовах залишається питання, який курс обере для себе новий глава держави. Це може бути шлях людини, яка відстоюватиме національні інтереси, бо переглянула свої попередні позиції і, можливо, почула думку Шарля де Голля: «Краще я зраджу своїм виборцям, ніж я зраджу своїй країні». І тоді, незважаючи не весь негативний бекграунд, Віктор Янукович може стати достойним керівником країни. Принаймні потенціал для того він має. Якщо ж він, перебуваючи на посаді президента, працюватиме проти державних інтересів, я не думаю, що це президентство буде успішним і, можливо, тривалим.
Свободу слова в Україні придушити одним махом буде дуже непросто. Якщо розпочнуться процеси утиску та взяття інформаційного простору під монопольний контроль, то це приверне увагу як української спільноти, так і світової громадськості. Досвід тиску на ЗМІ під час президентства Кучми свідчить про те, що повністю встановити контроль над свободою слова в такому суспільстві, як українське, буде вкрай проблемно. Хіба що через запровадження тоталітарного контролю... Тенденції до обмеження, ймовірно, з’являться, проте не думаю, що увінчаються абсолютним успіхом.
Микола ГОРДІЧЕНКО, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки:
— Вважаю, що Л. Кучма помиляється. Повернення назад, до часів його правління, навряд чи можливе. Після подій 2004 року українське суспільство стало іншим. Наші громадяни відчули, що від їхнього вибору щось залежить у цій країні. Напевно, свої виводи зробив і сам В. Янукович, інакше б він не переміг цього разу. За великим рахунком, виборці голосували не стільки за нього, скільки проти попередньої команди — В. Ющенка і Ю. Тимошенко. Ці політики багато обіцяли, але майже нічого не зробили для виконання своїх обіцянок, перш за все, в сфері економіки та підвищення добробуту. Навпаки, жити за їхнього правління стало ще гірше. Від В. Януковича та його команди виборці чекають стабільності та порядку в країні. Новому президенту України потрібно буде багато працювати, аби виправдати довіру, яку він отримав авансом. І не варто забувати, що першу оцінку нової влади народ може поставити вже на парламентських виборах. Якщо в Україні не буде позитивних змін, то тоді владу втратить і В. Янукович. Що ж до твердження Л.Кучми про повернення його людей, то слід сказати, що вони нікуди й не зникали. Нагадаю лише, що В. Ющенко, який працював на посаді глави Нацбанку України, а також прем’єр-міністром, називав Л. Кучму своїм «батьком». За Л. Кучми високі посади обіймала і Ю. Тимошенко. Більш того, до української політики вона увійшла як соратник П. Лазаренка, а П. Лазаренко та Л. Кучма до певного часу були однією командою. До речі нагадаю, що до тієї ж команди входив і С. Тігіпко, який наразі позиціонує себе як «нове обличчя» в нашій політиці. Жодних нових облич, на жаль, ми наразі не бачимо, адже недарма кажуть, що нове — це забуте старе. Так звана команда Л. Кучми лише розкололася залежно від майнових інтересів, що в певному сенсі є позитивом. Її колишні учасники нині борються один із одним і не зможуть об’єднатися для відновлення авторитарного режиму, який старанно вибудовувався в Україні з середини 90-х років. Сьогодні українському народу пропонується вибір між колишніми членами команди Л. Кучми. На жаль, інших політиків на авансцені ми до цих пір не бачимо. Для появи справжніх «нових облич» повинне з’явитися цивільне суспільство і не підставні, а реальні профспілки. Проте нинішнім політикам слід враховувати, що простим громадянам України теж хочеться нормального життя, і якщо вони не виконують передвиборних обіцянок, то довго не протримаються при владі. До цих пір довірою виборців найчастіше зловживали, прагнучи отримати владу на хвилі популістських обіцянок, про які політики забувають наступного ж дня після виборів. Залишається сподіватися на те, що В. Янукович завершить своє перебування на посаді президента не так, як закінчили його Л. Кучма або В. Ющенко — добре забезпеченими людьми з майже нульовим рейтингом. Щоправда, особливої впевненості в цьому немає. До речі, Л. Кучма радіє перемозі В. Януковича та, швидше за все, поразці Ю. Тимошенко, зовсім невипадково. Як можна здогадатися, обрання Юлії Володимирівни не обіцяло Леоніду Даниловичу нічого хорошого. Навряд чи вона забула про те, хто зруйнував її бізнес-імперію, а через кілька років ув’язнив у брудній камері Лук’янівського СІЗО. Адже і зараз ще не пізно, наприклад, дати новий хід «справі Гонгадзе» і визнати плівки майора Мельниченка доказовим документом. За бажання можна порушити й інші непристойні справи десятирічної давнини. Проте, за В. Януковича, минуле, напевно, не ворушитимуть.
Петро БОЯРЧУК, письменник, заслужений журналіст України, лауреат Волинської обласної літературної премії імені Агатангела Кримського:
— Чомусь, здається, Леонід Данилович, стверджуючи, що «все повертається», забув свою улюблену пісню про незабудки, які незворотно залишилися «на том берегу». Після Майдану Україна вже ніколи не буде колишньою. До цього висновку мене підштовхує і кількість тих, хто у першому турі, і значно більша кількість у другому турі не підтримали жодного з кандидатів. Відбулося не «обнулення», а чергове підвищення громадянської свідомості, яке нагадує дві незаперечні істини. Істина перша: не сотвори собі кумира, а отже, не засліплюйся, пам’ятаючи, що людина, ким би вона не була, усе ж не є Богом. Істина друга: «Немає благословення Божого тим, хто уподібнюється хвилі морській і хитається, куди вітер». Як правило, саме нехтування цими істинами й веде спочатку до розчарування, про що так багато мовилося, а потім ставить перед необхідністю вибирати менше зло, не знаючи, яке насправді зло є меншим. Розуміння цього щораз більше робить електорат нацією, здатною все, що заважає їй у її демократичному розвитку, незворотно залишати «на том берегу». А щоб не повторювалося минуле, нам треба просто не байдужіти, пам’ятати, що вибираємо не лише у день виборів, а кожного дня від виборів до виборів.
Айдер ЕМІРОВ, директор Республіканської кримськотатарської бібліотеки ім. І. Гаспринського:
— Я вважаю, що Данилич дуже злукавив. Він не правий. Він живе в своєму міфічному світі, в якому «Україна без Кучми» має бути, за його задумом, гіршою, ніж Україна з Кучмою, і слід сказати, що за минулі роки багато й робилося саме для того, щоб було за Кучмою. Але в історії, на щастя, немає такого закону, «за Кучмою». Історія рухалася своїми шляхами, й суспільство розвивалося за своїми законами. Тому ніщо не «обнулилося». Минулі роки не можна викреслити з історії України, бо саме за цей період відбулися фундаментальні зрушення як у суспільстві, так і в свідомості українців. Майдан не минув безслідно, люди відчули смак свободи, й цього в них уже не відібрати.
Сьогодні суспільство зовсім не таке, як було за Кучми. Преса інша. У людей вже виробився імунітет проти влади, й сьогодні всі її дії сприйматимуться критичніше. І люди вже не дозволять робити з ними те, що хоче уряд.
Слушно кажуть, що в одну й ту саму річку не можна увійти двічі. Тому сьогодні Віктор Янукович, якщо він стане президентом, очолить уже зовсім іншу країну, а не ту, в якій він був прем’єр-міністром раніше. Я вважаю, що найбільш раціональним шляхом подальшого розвитку України має бути шлях співпраці влади й опозиції, а не антагоністичного суперництва промислово-фінансових кланів. Віктор Янукович переміг на виборах, і треба в цьому віддати йому належне. Але й команда Юлії Тимошенко здійснила подвиг тим, що зуміла провести країну через світову кризу й після цього набрати понад 45% голосів виборців. Тому не повинен восторжествувати принцип «переможець отримує все» — це й буде гарантія неповернення країни в минулі темні часи Кучми. Переможену Тимошенко — а за ситуації, коли вона має в країні всього на 3% прибічників менше, ніж переможець, вона не є абсолютно переможеною! — не мусять повністю усунути з політичної арени, оскільки її досвід може стати у пригоді Януковичу. Звісно, сьогодні він окрилений перемогою, він у ейфорії, але йому слід оцінювати себе критично, не можна забувати, що рівень освіти й практичний управлінський досвід Януковича не відповідають європейським вимогам, і Україна через це не повинна страждати. Тому Віктору Януковичу слід покладатися не стільки на себе, скільки на команду, до якої слід підібрати управлінців нового покоління, знайомих зі світовим досвідом.
Анатолій РОМАНЮК, професор кафедри політології Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Я вважаю, що Україна змінилася, бо змінилися люди, що брали участь у виборах 2004 року. Змінилися й помаранчеві — вони пересварилися. Крім того, вибори показали, що люди не сприймають їх як абсолютно чистих, а інших — як абсолютно брудних політиків. Тобто з’явилося дуже багато півтонів, і саме внаслідок цього країна змінилася. Відтак повернення в те, що було до 2004-го, на мою думку, не буде. В Україні багато людей критикували політичну реформу, але вона призвела-таки до зниження повноважень президента і до того, що більшість, яка буде в парламенті, через формування уряду отримає серйозні повноваження в країні. Відповідно, ми бачимо, що в парламенті Партія регіонів не має цієї більшості, мусить домовлятися з іншими політичними силами, а домовленість передбачає досягнення компромісів. Це річ, якої так мало в нашій українській політиці, і це та річ, якої ми потребуємо. Тобто головне, щоб політичні сили навчилися домовлятися — тоді буде якийсь результат.
Олесь СТАРОВОЙТ, політичний експерт, депутат Львівської обласної ради:
— Україна стала цілком іншою — п’ять років не пройшли даремно. Тепер ми мали справу із зовсім іншим Януковичем і зовсім іншою Партією регіонів, ніж це було 2004-го, і це неможливо не помітити. Тобто якщо 2004-го ми говорили, що стояло питання цивілізаційного вибору України, то тепер про це не йшлося. Насправді позиції зблизилися, і всі політики, всі кандидати в президенти, які цього разу висувалися, за винятком лідера комуністів, виступали з продержавницьких позицій. Інше питання, що програми достатньо різнилися, і бачення стратегії розвитку держави у Януковича, Тимошенко та Ющенка були зовсім різні. Щодо кадрових питань... Однозначно, що буде повернення багатьох людей, так званих колишніх, на посади, і це прикро, бо політична кров в Україні не оновлюється. Не оновлювалася вона ні 2002-го, ні 2004-го, ні 2006-го, ні 2007-го, відтак — і 2010-го. На жаль, ті політики, про яких ми говоримо, що вони нові, — не нові, бо вже досить давно перебувають на різних щаблях влади. Тобто київська політична еліта настільки законсервувалася, що оновлюватися вона, з одного боку, не хоче, з іншого — відсікла всі механізми оновлення. Щодо відкату назад, то це теж дуже проблематична річ. Питання «А куди це — назад?». В ситуацію, яка була при Кучмі? Ситуація з того часу не дуже змінилася. Відкат у певних моментах, можливо, й потрібен. Наприклад, я би виступав за те, щоб президентові передати більше повноважень, ніж мав президент Ющенко, бо державою дуже важко керувати, коли є двоє керівників — прем’єр-міністр і президент, і коли вони з’ясовують між собою, хто головніший. Мало того, фактично відповідальність президента у багатьох моментах залишилася, але механізмів для реалізації своєї політики він не має. Тому якщо говорити про відкат як ліквідацію політреформи, то це було б доцільно. Щодо третього питання, то скажу так: фальсифікацій порівняно з 2004 роком — у сотні разів менше. Звичайно, були порушення, спроби змінити на певних дільницях результат виборів незаконним шляхом, але я не маю інформації, що відбулося щось таке, що змінило волевиявлення людей. Ми мали такі факти, пам’ятаємо їх не на одних виборах — пам’ятаємо референдуми, коли голосували 102 відсотки, пам’ятаємо вибори, коли голосували і мертві, і ненароджені, а на виборах-2010 таких порушень не було. Кроки вперед зроблені. Якщо далі не допускати фальсифікації виборів, якщо продовжити демократичний поступ, щоб у країні відбувалися вибори згідно із законодавством і, головне, у терміни, визначені законодавством, тоді, на мою думку, відкат в Україні неможливий.
В’ячеслав ДІХТІЄВСЬКИЙ, голова Житомирської обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Порозуміння»:
— Повернення назад можливе. Бо Україна насправді не пройшла точку неповернення, хто б з політиків і політологів і що не говорив останніми роками. На рівні місцевому багато сільських голів працюють вже не один термін, вони користуються місцевими адміністративними, земельними та іншими ресурсами і звикли зустрічати квітами, хлібом і сіллю нового керівника районної чи обласної влади. На жаль, досягнення Україною незалежності й помаранчева революція не закарбувалися у свідомості більшості народу як переломні моменти історії. На рівні місцевої влади, всього суспільства в принципі залишилися ті ж самі стосунки. Боюся, про те, що Україна стала іншою, говорити не можна, хоча я б цього хотів. Продовжується мирне співіснування протилежних уявлень, схоже на роздвоєння масової свідомості — начебто існує незалежна держава, яка визнала Голодомор геноцидом українського народу, його жертвам поставлені пам’ятники, але залишилися пам’ятники тим, хто цей геноцид здійснював. А суспільство в цьому відношенні пасивне. Не змінився стан і в сфері виконання законів, як і раніше їх застосовують вибірково. Отже, залишилася велика недовіра до судів, до державних інституцій. Але головне, що не була запропонована програма побудови іншої України. Не була створена команда, яка б забезпечила створення української України. Тому «відкат» назад можливий.
Щоб запобігти цьому, необхідна консолідація політичної еліти, яка сповідує національно-демократичні принципи, та її організованих громадсько-політичних структур. Вони повинні представити країні план розвитку на майбутнє з чітко визначеними цілями. Міжнародний напрямок — це членство в Європейському Союзі. В соціальній сфері — пенсійна реформа із забезпеченням збалансованості Пенсійного фонду за рахунок внесків підприємців і громадян. У ідейному просторі повинно ставитися завдання переконати суспільство, що Україна має одну історію, яка базується на тому, що країна впродовж віків боролась за свою незалежність і здобула її. Для абсолютної більшості українського народу центром має бути Київ, а не Москва. У суспільній свідомості на рівні громадян повинен закарбуватися проект модернової української держави. Шлях до цього — відверта розмова політиків з громадянами. Тому необхідна відповідна інформаційна політика. З власниками телеканалів та інших мас-медіа треба вести терплячу роз’яснювальну роботу з тим, щоб набувала визнання ідея відповідальності ЗМІ перед суспільством. А відтак, щоб у їхній роботі постійно була присутня інформація про програму побудови модернової України, роботу над нею. Щоб вони бачили мету й засоби її досягнення. Повинне бути законодавче поле для цього. Тільки принциповий злам суспільної свідомості може запобігти поверненню назад. Можуть не справдитися надії на нові покоління, бо нині багато з молодих в поглядах повторюють старе. Хоча зараз йде повільне самонавчання людей, які, розчарувавшись в великих обіцянках, даних політиками, починають прагматичніше ставитись до них. Але все одно потрібні лідери і структури, які об’єднують громадян.
А щодо нового Президента, то він не повинен здійснювати кроки на радикальні зміни в конституційних основах організації влади, зовнішньополітичних орієнтирах, у мовно-культурній політиці. Але, в першу чергу, має здійснити рішучі кроки в реформах, зокрема, в податковій і пенсійних сферах, і вести курс на зменшення диференціації доходів населення.
Микола КОЗЛОВЕЦЬ, політолог, доцент кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка:
— Жодним з кандидатів у президенти, які боролися у другому турі, не було представлено стратегії інноваційного розвитку держави — в основному обіцянки підвищити пенсії, зарплати, тобто проголошувався елементарний популізм. Хоча Ю.Тимошенко більше намагалася запропонувати щось нове. Для запобігання «відкату» назад новому президенту України потрібно діяти в напрямку поєднання ментальності заходу і сходу країни, відійти від конфронтаційної моделі стосунків у владі й рухатися до консенсусної практики. Інакше буде повторюватися те, що було. Необхідно також реально боротися з корупцією і проводити політику вирівнювання прибутків. Тому що зараз йде процес біполяризації суспільства. А потрібен потужний середній клас. Хоча розраховувати на справді кардинальні зміни важко. Бо формування середнього класу буде нести загрозу крупному капіталу, який підтримує В.Януковича. І викликають тривогу заяви останнього про те, що «помаранчевій епосі» буде покладено край, бо Майдан був високим проявом національної свідомості, єдності, усвідомленням народом своєї сили.
