Україна знову опинилася в центрі світової уваги. «Нью-Йорк Таймс» і «Вашингтон Пост» присвятили їй передові статті. Тоді як, схоже, всі сходяться на думці, що Росія стає дедалі авторитарнішою і що вона практично втрачена для справи демократії, Україна залишається важливим партнером і може піти будь-яким із двох шляхів — схилитися в бік російської авторитарності та місця у сфері впливу цієї країни або ж стати демократичною нацією, що рухається до вступу до НАТО та ЄС. Здається, Захід розгублений: дуже сильний тиск може штовхнути Україну в обійми Росії, а недостатньо сильний — перетворитися на зайву поступливість у питаннях, що стосуються основних західних цінностей.
Ситуація виглядає так: ті, хто отримав вигоду від зв'язку з владою, бояться, що в разі перемоги опозиції може статися перерозподіл власності та фінансів на користь тих, хто її підтримував. Народ як такий, не будучи організований у ті будівельні цеглинки, із яких складається громадянське суспільство та на яких тримається самоврядування західного зразка, за великим рахунком залишається за дужками рівняння «влада — опозиція». Для того, щоб інтегруватися в євроатлантичні інститути, Україна повинна дотримуватися правил, встановлених тими, хто створив ці інститути та є їхнім членом. Наскільки вона їх дотримуватиметься — залежить від того, чи не зачепить це інтересів тих, хто заправляє справами в країні насправді.
Можливо, Карл Маркс багато в чому помилявся, але в дечому він мав слушність; наприклад у тому, що, якщо хочеш зрозуміти суспільство, потрібно поглянути на його правлячий клас. Хто входить до українського правлячого класу? Я сказав би, що він виріс із номенклатури й управлінців Української РСР, яким вдалося конвертувати свої політичні зв'язки в гроші, які у свою чергу принесли їм ще більше грошей та влади. В умовах не цілком вільної економіки часто буває важко довести, хто і чим володіє або контролює, але найчастіше і так зрозуміло, хто є хто. Їх було виховано в традиціях солдатiв Комуністичної партії, які боролися з будь-якими ознаками «українського буржуазного націоналізму», тобто прагнення до незалежності України. А тепер вони виявилися на чолі незалежної держави, їхня відданість якій завжди була під великим запитанням. Не можна відмовити їм у певних досягненнях. Але питання полягає в тім, наскільки реальне їхнє перетворення на європейську національну еліту. Чи пристосуються вони до Заходу, до якого, за їхніми словами, хочуть приєднатися, чи попрямують на Схід, назустріч таким самим персонажам, із якими дуже давно і дуже добре знайомі? Сьогодні Україна справді стоїть на поворотній точці. Ніхто не знає, яким шляхом вона піде.
