Поздоровити УПЦ Московського патріархату з ювілеєм Лаври приїхали представники майже всіх загальновизнаних православних церков світу, яких сьогодні є 14. Не був репрезентований лише Єрусалимський патріархат — там саме завершувалося обрання нового патріарха. Попри те, однак, що Лавра — велика панправославна святиня, приїхали на свято представники, а не предстоятелі церков. Це трапилося б у тому випадку, коли б до Києва прибув патріарх Алексій II. Адже УПЦ МП не є незалежним повноправним членом Повноти Світового Православ’я, а лишень підрозділом Російської православної церкви (РПЦ). Навіть архієпископ Христодул, глава Еладської православної церкви, який супроводжував до Києва святі мощі апостола Андрія, покинув місто напередодні святкування 950-річного ювілею.
Гості, представники православних церков світу — слов’янських, грецьких, румунської, грузинської та ін., всі як один, офіційно й недвозначно заявили про своє визнання в Україні лише однієї, канонічної, православної церкви — УПЦ Московського патріархату (МП). А також підкреслили, що займатися справами українського православ’я має ексклюзивне право лише РПЦ.
Загалом, цікава вийшла картина — своїми київськими заявами представники світового православ’я фактично протиставили себе та свої церкви зусиллям Вселенського патріарха Варфоломія I полагодити ситуацію в українському православ’ї, сприяти утворенню єдиної автокефальної Української церкви. З цього приводу варто висловити кілька міркувань. Перш за все зазначимо, що одностайність православних духовних гостей України не могла бути спонтанною чи випадковою, — православні церкви далеко не завжди і не в усьому погоджуються одна з одною (не більш, ніж інші міжнародні угруповання). Заяви, зроблені на ювілейних торжествах у Києві, є, безсумнівно, результатом тонкої та одночасно тотальної дипломатії Московської патріархії, спрямованої проти зусиль Константинопольського патріарха вивести Україну із зони впливу Московської патріархії. Можна припустити, що в той самий час, коли митрополит Кирило шляхетно зустрічався в Цюриху з «бунтівними єпископами» двох наших неканонічних церков, його талановиті емісари залагоджували справи в Олександрії, Варшаві, Тбілісі, Белграді, Софії та в інших центрах світового православ’я. Церковні дипломати готували там саме ту яскраву демонстрацію невизнання українського прагнення до церковної незалежності, що й відбулася нещодавно в Києві, після святкової літургії. Які методи та заходи були при цьому використані — це, мабуть, назавжди залишиться в нетрях московської церковної історії. Свої таємниці має не тільки орден Ісуса. Якщо звернутися до історії, то виявиться, що значна частина сучасних незалежних православних церков свою автокефалію, в буквальному сенсі, виборювала, проходячи стадію неканонічності та остракізму з боку інших церков. Ця стадія іноді тривала десятиріччя, а іноді — й сторіччя. Такою була, наприклад, історія Елладської (Грецької) церкви. Після того, як на початку ХIХ сторіччя Греція скинула турецьке поневолення, стала незалежною державою, її церква відділилася від Константинопольського патріархату, у складі якого перебувала з часів Візантійської імперії. Понад 30 років Константинополь відмовлявся визнати незалежність церкви Греції, надати православним грекам автокефалію.
Або скажімо, Грузія, церква якої була незалежною з перших століть Християнства. Наприкінці ХVIII ст. Грузія була завойована Російською імперією, а її стародавню церкву «приєднали» до молодшого на 1000 років Московського патріархату. Тільки під час Другої світової війни Йосип Сталін — із дипломатичних міркувань — примусив РПЦ повернути Грузинській церкві автокефалію. Можна згадати ще Польську православну церкву, яка відокремилася від Москви на початку 20-х років ХХ ст., зразу після відновлення незалежності Польщі. Московський патріархат визнав цю церкву лише через 25 років, — не своєю волею, а за наказом того ж сталінського уряду. Драматичні історії мають автокефалії Сербської й Болгарської церков та деяких інших. Сьогодні всі ці церкви, відвернувшись від свого непростого минулого, дружно відмовляють Україні в праві мати й розбудовувати свою незалежну церкву.
На прес-конференції, яка відбулася 3 серпня в Києво-Печерській лаврі, протоієрей Ніколос Скіадаресiс (Елладська церква, місто Патри), ректор Православної академії, у відповідь на запитання «Дня», – чи не знаходить він аналогії між історіями становлення грецької та української церков – рішуче відкинув порівняння: «Немає жодних підстав проводити подібні паралелі. У нас після завоювання незалежності йшлося про автокефалію, а сьогодні в Україні — про розкол! Це зовсім інші речі!». І дарма було нагадувати шановному отцю, що для Константинополя (матері-церкви) ХIХ ст., як і сьогодні для Москви, так само йшлося про «розкол». Втім, давно відомо, що «уроки історії навчають тільки одного — того, що історія нікого й нічому не навчає».
Цікаво відповів о. Ніколос і на таке запитання: «Як ставиться Елладська церква до сьогоденної української політики Константинопольського патріарха Варфоломія I?» Грецький гість на це сказав: «Згідно з соборним правилом, Константинопольський патріарх є в православному світі «першим за честю». І має право займатися врегулюванням справ української церкви. Ми ж, греки, в ці справи не втручаємося й визнаємо в Україні одну церкву — канонічну УПЦ МП та блаженнійшого митрополита Володимира! Про що, перебуваючи в Києві, заявив також наш предстоятель блаженнійший архієпископ Христодул». Очевидно, що тут щось не зовсім сходиться. Адже якщо Елладська церква разом з іншими церквами публічно заявила про ексклюзивне право РПЦ розпоряджатися в Україні, то тим самим вона відмовила в цьому праві Вселенському патріархові. Більше того — київські заяви представників Світового Православ’я фактично є засудженням політики втручання в справи українського православ’я патріарха Варфоломія I. А ще більше — ці заяви перекреслили прерогативи «Першого за честю» Константинопольського патріарха.
Для українців надзвичайно важливим є знати, яким чином заяви представників світового православ’я в Києві вплинуть на подальшу миротворчу діяльність патріарха Варфоломія I, на його контакти з УПЦ КП та УАПЦ.
Представник Елладської церкви висловився і стосовно проблеми відсутності в церковному православному праві чітко визначеної процедури надання тій чи іншій церкві автокефалії — коли, за яких умов та обставин, у які терміни, яким чином тощо. (Здається очевидним, що якби така церковно-юридична процедура існувала, церквам не треба було б «виборювати» автокефалію, порушуючи канони.) На запитання отець Ніколос відповів лаконічно: «Існуюче канонічне право є достатнім для забезпечення єдності православних церков!» Іншими словами — єдності вже існуючих церков. А як же бути з новими? Адже вони, з тієї чи іншої причини, як виникали, так і виникатимуть. У першому християнському тисячолітті православні вірили, що в світі може існувати лише встановлена Богом «Пентархія», тобто п’ять автокефальних церков. Сьогодні їх втричі більше. Хто знає, скільки їх буде ще через 1000 років?
На згаданій прес-конференції в Києво-Печерській лаврі головував та інформував журналістів предстоятель УПЦ МП блаженнійший митрополит Володимир. Так, на запитання, чому деякі православні кола РПЦ та УПЦ МП вороже ставляться до намірів УПЦ КП та УАПЦ об’єднатися між собою, митрополит Володимир заявив: «Це нас не стосується. І наші Собори та Синоди не виносили будь-яких ухвал з цього приводу — ми жодним словом ніде не засудили цього процесу об’єднання». Митрополит Володимир також застеріг проти «змішування» церковного розколу з автокефалією. Зізнаюсь, я не зовсім зрозуміла логіку цього формулювання.
На прес-конференції йшлося не лише про міжнародну церковну політику. У зв’язку з початком навчального року митрополит Володимир повідомив, що сьогодні в складі УПЦ МП працює одна духовна академія, 7 семінарій та 37 церковних училищ, у яких загалом навчається майже 2400 осіб, переважно молодь. Практикується як очна, так і заочна форма навчання. Бо, сказав митрополит Володимир, виховання духівництва — це одне з найголовніших завдань церкви. Йдеться не лише про теологічні та літургійні знання, але й про підготовку майбутнього духівництва до соціального служіння, до того, щоб працювати, втішати в лікарнях, в’язницях, серед знедолених. Важливо, що студенти академії та семінарій працюють у недільних школах, яких сьогодні церква має понад 3000.
І останнє. Атмосфера на прес- конференції була дещо напруженою; зокрема, журналістам неодноразово — досить безцеремонно — нагадували про те, що вони мають писати «правду й тільки правду». А що ж ще? Інша річ, що ті самі речі різні люди можуть по-різному тлумачити. Інакше й не буває. Взагалі, якось так виходить, що УПЦ МП — найбільша, найбагатша, найчисельніша й, до того канонічна загальновизнана церква України — зайняла в суспiльствi дещо дивну оборонну й, одночасно, агресивну позицію. Послухати деяких ієрархів або членів Православних братств, то можна подумати, що ця церква переживає сьогодні гоніння, утиски, чи не катакомбний період. Лунають постійні претензії до влади за недостатню увагу, з кожного державного чи громадського заходу робиться проблема — бути там чи не бути, поряд із ким сидіти, за ким чи перед ким виступати. Росіяни колись називали це боярським місництвом — боротьбою за ближче до государя місце в Думі, на учтах, у церкві. Інші великі й малі церкви України цікавляться цією проблемою значно менше. Живуть собі своїм внутрішнім життям. Зрештою, відокремлено в нас церкву від держави чи ні?
ДО РЕЧІ
Громадяни України позитивно оцінюють візит Папи Римського Іоанна Павла II в Україну. Про це стало відомо в результаті всеукраїнського опитування, проведеного 14—23 серпня 2001 року соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. В опитуванні взяли участь 2007 респондентів у віці від 18 років. Як повідомила УНІАН директор соціальних програм Центру ім. Разумкова Людмила Шангіна, про свою позитивну оцінку візиту заявили 49,2% опитаних, і лише 10,9% дали негативну оцінку. 37% респондентів поставилися до візиту Понтифіка «нейтрально». Практично дві третини населення України стежили за його ходом: 4,1% респондентів відвідували літургії, які служив Папа, а 61,6% стежили за візитом за допомогою ЗМІ.
