Сотні тисяч свічок, які сьогодні ввечері запалять на майданах та у вікнах всієї країни, стануть даниною пам’яті мільйонам загиблих від голоду у страшних 1932—1933 роках в Україні... І йому. Джеймсу Мейсу. Тому, хто першим запалив свічу.
Відповідним розпорядженням Секретаріату Президента України вечір пам’яті Джеймса Мейса було внесено до переліку заходів у рамках меморіального тижня, що проходить в Україні під гаслом «Україна пам’ятає! Світ визнає!». Це унікальний жест підтримки ініціативи газети «День», близьких і друзів Джеймса.
Увечері 20 листопада в Українському домі зібрались ті, кому особливо дорогий Джеймс Мейс. Вшанувати його ім’я прийшли (приїхали, прилетіли) і ті, хто його знав особисто, і ті, хто знає про нього із його книг, зі шпальт газети «День». Прийшли ті, кому до Українського дому два квартали, і ті, кому тисячі кілометрів. Джеймс вкотре зібрав цих людей. Кожного разу їх стає все більше.
Вечір пам’яті Джеймса поєднував дві важливі частини. Перша — знайомство з новою книгою з «Бібліотеки газети «День» «Джеймс Мейс: Ваші мертві вибрали мене...» До цієї збірки ввійшли його раніше неопубліковані праці, що, до речі, стосуються не лише безпосередньо Голодомору, але й причин і наслідків політики знищення. До другої частини вечора «День» запросив творчу групу режисера Наталі Сущевої, що створила фільм «Свіча Джеймса Мейса». Це стрічка про масштаб однієї людини. Він базується на щирих спогадах про Джеймса тих, хто знав його, працював із ним. Після сорокахвилинного показу фільму глядачі виходили із зали зі сльозами на очах.
Цього року вшанування жертв голоду виглядає особливим. В усьому видно сильні почуття людей, вкладені в організацію меморіальних днів. Плакати, малюнки на стінах зали Українського дому, в якій відбувалася зустріч, — експозиція людських внесків у загальнонаціональну пам’ять про катастрофу ХХ століття. Стенди з книгами пам’яті від кожної області, підготовані сотнями краєзнавців. Все це беззаперечний аргумент тим, хто звинувачує Президента в «перегинанні палиці» щодо цієї теми.
На стіні серед плакатів висить невеличка вишивка учениці 10 класу, на якій зображено колоски й калину. Ця картинка, як символ. Символ того, що силою свого духу Джеймс достукався до сердець, хай навіть поки не всіх. І ще один важливий момент. До портрета Джеймса підійшла жінка, поклала скоринку хліба і вклонилася йому. Подякувала. Засвідчила, що їй болить...
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Постать Джеймса Мейса в українській історії — це особливий випадок. Людина, яка була дуже далекою від України, як географічно, так і етнічно, раптом перейнялася її долею. Читаючи багато його статей, я ловив себе на думці, що він нас розуміє краще, ніж багато інших людей, які живуть в нашій країни. Він демонстрував абсолютне розуміння української ментальності, історії. Він не був сентименталістом чи романтиком, натомість був тверезим аналітиком і реалістом. Писав про наше довічне хабарництво, тріумф чиновництва, звичку принижувати просту людину... Але у той же час Джеймс дуже любив Україну, й всі його критичні слова на її адресу виправдовувалися не меншою критикою на адресу своєї рідної Америки. Навіть в якості виконавчого директора комісії Конгресу США із вивчення голоду 1932—1933 років в Україні говорив про доволі неприємні й гірки для американської свідомості слова. Зокрема, що США залишилася «сліпою» і «глухою» у 30-х роках, адже саме в 1933-му визнала СРСР як державу... У той же час слід зазначити, що гіркі слова правди на адресу і США, й України говорилися з любові до обох його Батьківщин. Мені здається, що Джеймс Мейс належав до рідкісної категорії людей, які мають «донкіхотський» характер.
Джеймс Мейс першим заговорив про українське суспільство як про постгеноцидне. Цю тезу доведеться ще осмислювати, адже в ній криється глибока правда про нас, сучасників.
У Джеймса Мейса, починаючи з 1983 року, після того як він почав досліджувати український Голодомор, було багато опонентів, як на Заході — колишні совєтологи, так і в Україні — жертви комунізму. Наприклад, п’ять років тому на програмі Анни Безулик «Я так думаю» був присутній Джеймс Мейс, якому один із опонентів Голодомору, теж присутній у студії, комуніст Валерій Мішура, кричав «Yankee, go home!». Хоч я знаю, що у пана Мішури в родині теж загинули від голоду. Виникає питання: наскільки повинний бути зомбований мозок людини, щоб, знаючи про жертви у своїй сім’ї, таке кричати?! І взагалі, скільки мільйонів жертв мало бути в Україні, щоб комуністи не потрапляли до нинішнього парламенту?! Тобто нам є що сьогодні осмислювати не тільки у своїй власній історії, а і в своїй свідомості.
Євген СВЕРСТЮК, правозахисник, громадський діяч:
— В Україні Джеймс був першою ластівкою, яка заговорила про геноцид.
У 1991 році вже можна було говорити про голод. Але одна справа, що можна говорити, а інша — хто буде говорити. Нам потрібен був голос Мейса. Тобто голос чесного науковця, який не агітує, а подає факти, аргументи і пропонує робити висновки. У цей час я не був готовий до поняття геноцид. Ви знаєте, що воно навіть не фігурувало на Нюрнберзькому процесі. Поняття «Голокост» сформульоване пізніше, у 1948 році. Отже, і у нас цього поняття не було. Першими про це заговорив, зокрема, Джеймс. Я теж підготував доповідь про осквернення священного дару життя — про той же Голодомор, але з релігійних позицій. Тоді на хвилі ентузіазму сказав, що нам потрібні два імені почесних громадянин України — Джеймс Мейс і Роберт Конквест. Ті люди підняли нашу велику національну проблему ХХ століття. Ті люди проторили дорогу для чесної думки для західного наукового світу. Ось так ми й познайомилися з Джимом.
А щодо його людських якостей, то розповім один епізод. Коли ми летіли на спільну конференцію в Оттаву, у мене загубилася валіза з одягом. А тут треба виступати. Найближчим мені серед тих кількох людей, що прилетіли зі мною, видався Джеймс, у якого я й попросив краватку і сорочку. Щось у ньому було дуже людяне. Я думаю, що завдяки цій людяності він і взявся за таку невдячну тему. Ніхто не хотів сваритися з Росією. І тоді, і тепер. Ніхто не хотів конфліктувати із славістичними відділеннями американських університетів і тоді, думаю, і тепер. І молодий американський науковець, який взявся досліджувати цю делікатну проблему, ризикував своєю кар’єрою. Очевидно, він не так ризикував, як Валерій Марченко, який на допитах доводив слідчому, що в організації голоду винна КПРС. Натомість, Мейс таки ризикував кар’єрою. Тут є журналісти, тому повинен сказати, що так було і так буде завжди. Ніколи правда не винагороджуватиметься під оплекси. Правда завжди гірка. Й її треба пробивати чесним словом, з глибоким переконанням і любов’ю до людей.
Володимир БОЙКО, історик, м. Чернігів:
— Я викладаю в університеті для технарів. Перший курс, 17—18 років, поток в сто чоловік. Якось запитав, чи знають вони, хто такий Джеймс Мейс? Жоден зі ста студентів не відповів ствердно. Так, вони вчили тему Голодомору в школі, хрестоматійно її завчили, але ім’я Джеймса залишається їм невідомим. Цього року, коли фільм про Джеймса Мейса показували по ТРК «Культура», я їм про це повідомив. Кілька чоловік (звичайно не так багато, як би мені хотілося) подивилися цей фільм. Потім один студент ділився своїми враженнями: «Дивно. Нам в школі, здається, всі ці факти викладали, але виглядали вони по-іншому». А інший взагалі сказав, що його здивувала позиція Джеймса, бо він доводив всім речі, які взагалі ніхто не хотів чути, і навіть зламав на тому свою кар’єру. Молоде покоління має тверде переконання, що все в цьому життя вирішують гроші. На мій аргумент «Джеймса ж не купили» почув вражаючу відповідь: «Він був чесний». Виявляється, потрібно так мало — бути чесним із собою, перед своїм оточення і говорити те, що думаєш. Але це чомусь не є взірцем для молодших поколінь. Бути чесним невигідно...
Морган ВІЛЬЯМС, президент Бізнесової ради «США—Україна»:
— Я познайомився з Джеймсом 1997 року, коли переїхав до Києва. Він був для мене людиною, до якої завжди можна звернутися, з якою завжди можна цікаво поговорити. Коли ми зустрілися вже після його хвороби 2003 року, почали обговорювати, як митці висвітлюють проблему Голодомору у своїх творах і як за допомогою мистецтва розказати світу про Голодомор. Найкращий спосіб — через твори українських художників. Так і було започатковано мистецьку колекцію «Голодомор очима українських художників».
У ці дні я маю два сильних почуття — невимовний сум щодо того, що сталося з українськими селянами і невимовну злість до політичного режиму і політичних лідерів, які спричинили смерть мільйонів людей. Життя тих, хто залишився в живих, теж були зруйновані. Утворилася неосяжна пустеля не тільки в сільських регіонах, а й у свідомості людей. Після цього ми маємо бути надзвичайно обережними, не допустити політиків до необмеженої влади. Монументи жертвам Голодомору, картини художників мають нам про це нагадувати.
Марта КОЛОМІЄЦЬ, директор програм Фундації «Україна—США», журналіст:
— Я познайомилася з Джеймсом Мейсом, коли була молодим журналістом в США. Нам тоді було надзвичайно важливо, що людина без українського коріння перейнялася проблемою Голодомору. З тих пір і досі я до нього ставлюся з надзвичайно глибокою повагою. Цей тиждень сповнений суму. Але ще більше печалі додає той факт, що Джеймса зараз немає серед нас.
Данило ЯНЕВСЬКИЙ, телеведучий, журналіст:
— З Джеймсом ми познайомилися ще в ранні 90-ті, коли він тільки приїжджав до України. Багато говорили з ним: про життя, Україну, Америку. Тільки через кілька років я дізнався, що це той Джеймс Мейс, якого ми знаємо сьогодні. Але масштаб особистості було видно вже тоді.
Психологічно важко для нації жити на могилах предків. В ці дні я просто хворий, думаю, як і більшість моїх знайомих. Питання не в тому, відзначати чи не відзначати роковини Голодомору, а в тому, які уроки нація винесе з цього. Тут і сьогодні ми маємо зробити все, щоб із жодною людиною такого не повторилося.
Ганна Солонична, співачка, виконавиця «Голосіння матері» під час меморіальних заходів на Михайлівській площі:
— Кожен рік в ці дні у мене відчуття невимовної скорботи. Не обов’язково народитися в ті страшні часи і все це пережити. Це можна просто уявити. Людина з живою душею і живою уявою після цього ніколи не зможе з байдужістю згадувати про Голодомор.
Завжди на площі біля Михайлівського собору людям демонструють документальні свідчення з архівів, свідчення очевидців з великих екранів. Це вражає. Людина, яка побачила це, не повірити в навмисне вбивство не зможе. Хто ще не вірить — подивіться у ці вихідні фільми, що транслюватимуться.
Джеймса Мейса я особисто, на жаль, не знала. Але після всього, що я почула і побачила про нього, після фільму «Свіча Джеймса Мейса» він став для мене справжнім українцем. Це людина, яка за наш народ вболівала більше, ніж багато хто, народжений тут.
Наталія СУЩЄВА, режисер документального фільму «Свіча Джеймса Мейса»:
— Деякі речі в процесі зйомок фільму відбувалися не випадково. Напередодні мені принесли книгу «Меморіал 33-го». Я проплакала два дні. Звичайно, я могла відкласти цю книгу, але розуміла, що повинна знати правду, незважаючи на біль, який я відчуваю. Люди — не страуси, і сховати голову в пісок ні в кого не вийде. Хто не хоче про це знати сьогодні, дізнається завтра.
Що для мене Голодомор? Він нам дуже дорого обійшовся. Трагедія Голодомору не вичерпується лише кількістю загиблих людей. На рівні генів ми відчуваємо страх, ми стаємо пластиліновими. Щоб наростити черепець, нам знадобиться, напевно, не одне десятиліття. Потрібно твердо засвоїти: дозволяючи собою маніпулювати, ми знову й знову стикатимемося з трагедіями. Передусім, потрібно робити те, що вигідно й зручно нам.
Перед початком зйомок у мене на руках було всього кілька фотографій Джеймса. Наталія Дзюбенко-Мейс це, звичайно, відчула. Вона терпляче відповідала на мої запитання, виправляла мої помилки, ділилася своїми знаннями про Голодомор. Потім вона мені зробила величезний подарунок. Це — «День і вічність Джеймса Мейса» — книга редакції газети «День», на яку я надалі спиралася і дала контакти його друзів. Ще вона сказала, що Віктор Андрійович відклав усі свої справи в Парижі й приїхав на похорон до Джеймса. Я тоді подумала, що це не просто так і вирішила, що обов’язково з Президентом повинна зустрітися.
Найвисокопосадовіші й дуже зайняті люди залишали справи заради Джеймса. Наталія Язорівна розповідала, як Євген Сверстюк до останнього сидів біля ліжка Мейса, підтримував його, розмовляв із ним, тримав його за руку. Такі історії Наталія розповідала про кожного. Люди багато зробили для Джима, і він заслужив це.
Тема Голодомору для людей, які беруть участь у нашому фільмі, свята, і це питання не обговорюється.
Хочу ще раз підкреслити, що дуже корисною для мене стала книга «День і вічність Джеймса Мейса», завдяки якій я спробувала подивитися очима Джима на те, що відбувалося в Україні. Права Лариса Івшина — це найвищий зразок вільної публіцистики. Є речі в книзі, які мені назавжди запали і в пам’ять, і в душу.
Фільм живе вже своїм життям. Я хвилююся за нього, як, напевно, за малу дитину. А на вечорі пам’яті до мене підійшла молода й дуже красива дівчина і запитала, коли вона зможе придбати цей фільм на розкладках. Я подивилася на неї й подумала: «Ось це українка». І ще одна жінка взяла мене за руку і розповіла, що вона плакала весь фільм. Це два абсолютно різних почуття, за які я вдячна людям.
Джим для мене зробив дуже багато. В особі нашої творчої групи в Джима додалося друзів. Ми, наші близькі відчуваємо до нього глибоку вдячність. Хочеться вірити, що незабаром це почуття буде доступне всій Україні, люди почнуть розуміти, якого масштабу ця особистість.
Євгенія ДАЛЛАС (США), очевидець голоду 1932—33 років, чиї свідчення увійшли у трьохтомник «Oral History/Усна історія», упорядкований Джеймсом Мейсом:
— Мої батьки були виселені у Сибір, де й загинули. Я родом із Миколаївщини, де голод почався раніше, аніж у Центральній Україні. І чоловікові моєї сестри порадили втікати звідтіля. Так ми опинилися в Києві. За якийсь час і сюди прийшов голодний мор. Моя сестра померла, а я маленька ходила київськими вулицями і просила їсти. Ніколи не забуду жінку, яка мені дала окраєць хліба. Її обличчя запам’ятала назавжди. Вона для мене досі асоціюється з ангелом. І взагалі, щоб вижити, ми, діти, крали... Діти крали їжу. А дорослі крали дітей... І варили з них суп... А потім божеволіли... Мені пощастило, що я не потрапила у той суп...
Щороку у ці поминальні дні я приїжджаю із США в Україну. Америка дала мені спокій. Але я не можу сюди не приїжджати. Як і не могла не прийти на вечір пам’яті Джеймса Мейса. Це він один із перших записував у мене свідчення про Голодомор. А розпитувавши, радив виговорити і виплакати увесь біль. Це він спонукав мене написати книжку спогадів «One woman, five lives», яка вийшла також в українському перекладі під назвою «Не вмирає душа наша»... Вічна йому пам’ять. І подяка.
Валентина БЕРДНИК-СОКОРИНСЬКА, художниця:
— На мою думку, Джеймс Мейс, заявивши світові про трагедію Голодомору, таким чином почав встановлювати зв’язок поколінь між українцями, який через історичні катаклізми постійно переривався, особливо у ХХ столітті. Бо де нам, які, фактично, зросли у добу руїни, коли страх ставав невід’ємною частиною нашого нутра, було до його поновлення... Очевидно, це від нього пішло — молитися за убієнних, відправляти заупокійні служби... Так у всьому цивілізованому світі ведеться: нащадки пам’ятають про своїх предків. І не бояться тієї пам’яті.
Онися МАЛИК, пенсіонерка:
— Я переживаю цей меморіальний тиждень як Страсний. Вдумливо. У молитві. Знаю про Джеймса Мейса зі шпальт та книжок «Дня». Для мене він — втілення біблійної істини: візьміть тягарі одне одного і несіть.
Я родом із Тернопільщини, з краю, який не зазнав голоду. Бабуня розповідала, як по селу збирали харчі й через провідників Української Греко-Католицької церкви доставляли їх до берегів Збруча, що тоді ділив Україну на дві частини. А звідти, з Великої України, цю допомогу не прийняли... Це засвідчує про те, що ми можемо бути співчутливими і підставляти одне одному плече у життєвих випробуваннях. Але є й інший факт — коли у Центральній та Східній Україні городяни їли хліб із маслом, а у той же час селяни вмирали від голоду... Варто замислитися. Власне, Джеймс талановито і правдиво, а головне, з любов’ю зібрав і представив українцям знання про них самих: тих, хто жив колись, сучасників й прийдешні покоління.
Ганна ЯКИМЕНКО, пенсіонерка:
— І хоч у мене образ Джеймса Мейса склався із книжок «Дня», маю до нього почуття, як до родича — так, ніби він мені кровний. Очевидно, це пояснюється тим, що він любив українців. Й, зрештою, став одним і з нас.
Головний редактор Лариса Івшина слушно зауважила, що варто говорити про Джеймса як про живого. Очевидно. Так буває, коли відходить дуже дорога людина. І потім у шафі, може, попри всяку логіку, довго зберігається її одяг, а в домі — особисті речі. І навіть запах. Здається, вона ось-ось повернеться. Бо хоч зримо не присутня, зате вона — у спогадах, думках, пам’яті.
