«Мені були потрібні гроші, щоб купити їжу, — так пояснив
свої дії вбивця, — вона відмовилася їх дати». Усі три родини, діти яких
причетні до трагедії, є так званими неблагополучними. Покинуті напризволяще,
вони самотужки опановували науку виживання в цьому жорстокому світі.
ПЕЧАЛЬНІ ЗАРОБІТКИ
Канів кілька днів перебував у заціпенінні. Вбивство 17-річної
студентки місцевого училища культури шокувало всіх. Особливо, коли стало
відомо, що вбивцю «навів» хлопець- сусід, мати якого приятелювала з матір'ю
жертви. Особливо, коли народ довідався, що жертву зарізали заради кількох
десятків гривень. Особливо, коли люди прочули, що мати справила по старшій
доньці поминальний обід і знову подалася на заробітки, залишивши вдома
ще одну доньку — молодшу...
Тетяні (матерi) — 40 років, вона за фахом електрик, працювала
в робітничому колективі, користувалася авторитетом, отримувала непогану
зарплату. Однак відколи в країні все пішло шкереберть, її особисте життя
теж не заладилось. Втрата роботи, розлучення з чоловіком, відсутність грошей
примусили жінку самотужки шукати заробітку. Доньки підросли: старшій виповнилося
17, молодшій — 13. Вони вже могли себе обійти. Тетяна вирішила ризикнути
— залишила дівчат самих і подалася з будівельною бригадою до Росії. Трохи
заробила, приїхала, купила донькам обнови. Якийсь час жили ситно, та гроші
швидко скінчилися. Нічого не вдієш — мусила знову збиратися в дорогу. І
так — кілька разів у рік... Звідки їй було знати, що через тиждень, отримавши
страшну телеграму, летітиме назад, обганяючи вітер, та буде пізно...
«Я ПОКОХАВ ТЕБЕ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ...»
22-річний Микола О., відсидівши чотири роки за пограбування,
повернувся до Канева в квітні. Два місяці безцільно тинявся містом, голодував,
перебивався випадковою роботою, витрачаючи зароблене переважно на алкоголь.
Батьки після розлучення завели кожен собі іншу родину. Сином цікавилися
мало. Мати взагалі додому навідувалася рідко — працювала в будівельній
бригаді під Києвом. Познайомившись із 17-річним Віталієм М., мати якого
теж була на заробітках, Микола запропонував «виставити» чиюсь «хату»...
аби роздобути грошей. Недовго думаючи, Віталій вказав на квартиру своєї
знайомої тітки Тетяни. «Зараз там тільки її старша донька Олена, — сказав
він Миколі, — тітка в Росії, молодша донька в селі. У квартирі є телевізор,
магнітофон». Зловмисники розробили план.
Через два дні близько дев'яти вечора Микола подзвонив у
двері до Олени. Дівчина відчинила.
— Слава Богу, я тебе знайшов! — Микола мало не з порога
кинувся обіймати Олену. — Пам'ятаєш, ми колись зустрічалися в барі? Ти
мені одразу сподобалася. Я тебе покохав з першого погляду. Можна зайти?
Поговоримо...
Ошелешена дівчина впустила гостя. Через дев'ять годин,
на світанку, отримавши численні ножові поранення в живіт, шию, груди, вона
померла.
«Убивця, зв'язавши дівчині руки, мучив її цілу ніч, — розповідає
слідчий Канівської міжрайонної прокуратури Григорій Русаков. — Очевидно,
Олена за всяку ціну намагалася протягнути час, аби дочекатися світанку.
Вона сподівалася на порятунок».
У слідчій справі записано, що вона кричала, просилася,
молила не вбивати її. Трагедія сталася на дев'ятому поверсі будинку в густонаселеному
районі міста. Стояла спека, і вочевидь у багатьох мешканців були відчинені
вікна. Лише одна жінка погодилася дати свідчення. Решта «нічого не чула».
ЗЛОЧИННИЙ ПРОФЕСІОНАЛІЗМ
... Увійшовши до квартири, вбивця непомітно обстежив, чим
можна поживитися, і згодом вирішив вивести дівчину «на повітря». На набережній,
де вони прогулювалися, їм ніби-то ненароком зустрівся знайомий дівчини,
а насправді — підручний убивці Віталій М. Хлопці запропонували Олені випити.
Вона погодилася. Згодом ключ від квартири ненароком перекочував з її руки
до кишені Миколи. Через якийсь час Микола запропонував ще сходити за горілкою.
Шлях до крамниці пролягав через квартиру Олени. Працював «професійно».
Недарма сидів у зоні. Виніс і сховав у кущах магнітофон. Далі зайшов до
крамниці, купив пляшку, повернувся до компанії. Близько другої години ночі
дівчина вирішила йти додому. Обоє «друзів» запропонували провести. Як він
пояснив слідству, йому просто ніде було переночувати.
«Я БІЛЬШЕ НЕ БУДУ!..»
Дівчина одразу помітила, що хтось похазяйнував у квартирі.
Швидко зметикувавши, стала вимагати у злодія повернути вкрадене. Той, аби
втихомирити, зв'язав їй руки. Відчувши коло горла лезо ножа, Олена нарешті
зрозуміла, з ким має справу.
... Вона за всяку ціну намагалася протягнути час і дочекатися
світанку. Вона його майже дочекалася. Була п'ята година ранку, «Я більше
не буду!» — це останні слова дівчини, що їх почула сусідка-свідок. Вбивця
завдав жертві 17 ножових поранень, два з яких — прямісінько в серце. Після
такого не виживають.
Я більше не буду... Передсмертні слова людина зазвичай
промовляє, не усвідомлюючи до кінця їх сутності. Для нас, живих, вони стають
знаком, таким собі кодом, що його ми несамохіть силкуємося розшифрувати,
аби зрозуміти послання «звідти».
Може, й ми більше не будемо? Не будемо такими наївними.
Такими довірливими. Хіба ми не заслуговуємо жити краще? Хіба ми не заслуговуємо
просто жити? Жити і працювати на рідній землі, а не в наймах у чужого пана.
Жити і плекати своїх дітей, а не залишати їх напризволяще і їхати світ
за очі, щоб заробити копійку. Невже й далі довірятимемо ключі від своїх
осель бандитам? Невже й далі сприйматимемо за чисту монету запевнення,
що «вони нас кохають»?
Та вже через два тижні життя ввійшло в свою колiю, люди
забули про трагедію і зайнялися своїми справами: тисяча канівців поплентала
відмічатися на біржу праці, тисяча поїхала шукати заробітку в Росії, тисяча
зайняла свої місця на базарі, тисяча подалася на городи, тисяча пішла на
пляж збирати порожні пляшки...
