Дуже добре, що наш антикризовий прем’єр влаштував своє маленьке шоу «Денікін та малороси». Цей актуальний екскурс у далеке минуле дозволяє нагадати деякі важливі для сьогоднішнього дня істини в наочному історичному контексті.
Російська імперія розпадалася двічі. Вперше 1917 року. Антон Іванович Денікін, а разом із ним і більшість російських освічених людей того часу переживали це як національну катастрофу. Вони абсолютно щиро вважали Україну частиною Великої Росії. І не лише Україну, але й Кавказ, і Прибалтику, а, можливо, і Фінляндію з Польщею. Невипадково одним із центральних лозунгів білого руху був «За єдину і неподільну Росію». Честь і вірність цій ідеї не дозволяли білим навіть заради перемоги над більшовиками йти на компроміси з національними рухами на території колишньої Російської імперії, що явно не поділяли її.
Ця позиція заслуговує глибокої поваги і пам’яті їхніх нащадків в Росії. У неї був лише один недолік. Вона не підтримувалася ні українцями, ні кавказцями, ні прибалтами — жодним із неросійських народів Росії. Щонайбільше хтось міг із нею змиритися. Але захопити, тим більше змусити за себе битися і вмирати, ідея Великої Росії нікого з них просто не могла. Це елементарна істина, але на усвідомлення її у «титульних» націй колишніх імперій ідуть зазвичай десятиліття.
Нерозуміння її було однією з причин поразки білого руху. Перемогли червоні, які обіцяли всім усе і які вступали в будь-які тактичні союзи.
Перемігши Денікіна та інших білих генералів, більшовики досить швидко реалізовували його програму «єдиної і неподільної», відновивши майже цілком Російську імперію. Як же сталося це диво і чому воно не станеться сьогодні?
Та тому, що Ленін і його товариші нікому з народів колишньої Російської імперії не намагалися нав’язувати (принаймні, зовні) абсолютно чужу і пусту для них ідею Великої Росії. Червона армія несла їм на своїх багнетах, а її комісари — у своїй пропаганді надихаючу комуністичну ідею соціальної справедливості та звільнення пригноблених трудящих. Неважливо, що ідея виявилася помилковою, а її реалізація злочинною. Це з’ясувалося пізніше. А тоді вона захоплювала мільйони людей незалежно від їхньої національності і не просто була квазірелігійною, а грала роль найсправжнісінької нової релігії.
Правий був геніальний Андрій Амальрік, який ще наприкінці 1960-х років передбачив розпад Радянського Союзу, коли він писав: «Як прийняття християнства продовжило на 300 років існування Римської імперії, так і прийняття комунізму продовжило на декілька десятиріч існування Російської імперії». СРСР міг розпастися трохи раніше, трохи пізніше, за певним сценарієм (наприклад, югославським), але коли комуністична релігія померла в душах спочатку своїх жерців, а потім і пастви, радянська теократична імперія була приречена.
А що сьогоднішня російська «еліта» може запропонувати своїм колишнім сусідам із комунальної квартири? Нічого крім помпезних розмов про свою велич, свою історичну місію, про месіанське імперське призначення російського етносу тощо. Але це нікому крім нас самих нецікаво. Максимум, на що дехто готовий — поблажливо вислуховувати ці фантазми за великі фінансові субсидії.
Можливо, і знайшлися б на пострадянському просторі які-небудь соціально близькі брати по розуму, якби російська еліта, яка аж хрипить від ненависті до Заходу, запропонувала їм послідовний Великий антизахідний Ідеологічний Проект. Але всім відомо, де ця еліта зберігає свої скарби.
Кожного нового керівника в країнах СНД ми оголошуємо прозахідним або «ще більш прозахідним», не помічаючи, що тим самим ухвалюємо вирок своїй власній політиці. Де ж ті проросійські, в очікуванні яких ми будуємо пісочні замки своєї нової імперії? А можливо, все-таки щось не так із нами та з нашою політикою, а президенти просто проукраїнські, прогрузинські, пробілоруські?
Нездатність політичного класу Росії не формально на папері, а внутрішньо психологічно сприймати всерйоз незалежність країн СНД, його вражаюча глухота до можливої реакції партнерів, духовна лінь, що не дозволяє спробувати поглянути на себе їхніми очима, — все це породжує цикл відчуження та ворожнечі на всьому пострадянському просторі.
Трагедія Денікіна повторюється як фарс...
