Втілення медичної програми «Від лікарні до лікарні», заснування відзнаки «За розвиток національного кінематографа», проведення Міжнародного етнофестивалю «Країна мрій» та Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця, видання компакт-диску із записом старовинних колискових, організація виставки «Кольори та мелодії українського свята. Різдво», випуск щомісячної газети для музейних працівників «Український музей»... Це далеко не повний перелік проектів, здійснених у рамках діяльності Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000». Створений у 2001 році Віктором Ющенком, він діє у трьох напрямах. Напрям «Вчора» — це висвітлення питань української історії та культури. «Сьогодні» охоплює соціальні потреби нашого суспільства. А «Завтра» — спрямований на визначення нових цінностей та перспектив.
На початку березня виповнюється рік, як дружина Президента стала головою Наглядової ради фонду. У зв'язку з цим відбулася зустріч Катерини Ющенко із пресою, на яку, крім кореспондента «Дня», було запрошено ще трьох журналістiв із провідних газет. На ній підсумовували результати року минулого і говорили про плани на 2006-й.
— Як ви знаєте, фонд «Україна 3000» був створений моїм чоловіком Віктором Ющенком у 2001 році. Торік мене попросили перебрати на себе повноваження, і я стала головою Наглядової ради, склад якої, до речі, ми дещо змінили. До неї увійшли люди, які, як ми вважаємо, є авторитетами в Україні (серед них Михайлина Коцюбинська, Анатолій Хостікоєв, Мирослав Попович, Віталій та Володимир Клички, Олег Скрипка. — Ред. ) Загальні напрямки наших програм залишилися тими ж. Думаю, медицина стала для мене одним із пріорітетів. Я збагнула, що можна разом з державою здійснити певні зрушення в цій галузі. Є корпорації, організації, приватні особи, які хочуть нам сприяти, багато з них вже допомагали конкретним людям. Але ми вирішили, що до цього питання треба підходити системно. Я це особливо усвідомила, коли напочатку минулого року відвідала відділ гематології Української дитячої спеціалізованої лікарні «О х матдит » і побачила, в якому жахливому стані перебуває лікувальний заклад: тече дах, з'явився грибок... Батьки мене завели у кімнату і показали, як прибиральниця щодня піднімає частинки паркету, вимиває під ними і кладе їх знову на місце... Як в таких умовах можна лікувати дітей? Тоді фонд попросили надати допомогу для ремонту даху. Ми подумали, для чого витрачати, наприклад, мільйон гривень на перекриття даху, якщо там взагалі все потрібно міняти.
У рамках нашої програми «Від лікарні до лікарні» заплановано будівництво сучасного лікувального закладу Національного центру здоров'я матері та дитини в Києві. Мета цього проекту — вдосконалення медичного обслуговування дітей з усіх регіонів України та створення умов для розвитку високоспеціалізованих видів педіатричної допомоги. Це буде багатопрофільна дитяча лікарня на 300 ліжок. Тут будуть сконцентровані кращі матеріальні ресурси, впроваджені високоефективні лікувально-діагностичні технології, зокрема в цій структурі передбачається лікування дітей з найбільш складною патологією: пухлини, онкозахворювання, складні соматичні та хірургічні випадки, перинатальні ураження... Я мрію бачити цей центр найкращим у Східній Європі. Ми хочемо його збудувати за три роки за гроші від українських та закордонних корпорацій. Вже навіть маємо кілька партнерів. Очевидно, проситимемо приєднатися й фірми, що розроблять обладнання. Всюди, де буваю, представляю цей проект, зокрема перед дипломатами різних країн.
— Кілька місяців тому Олександр Омельченко заявив, що на Троєщині є довг обуд, де він планував би зробити такий дитячий центр. Також є величезна територія і будівлі Інституту педіатрії, акушерства і гінекології, зрештою, і «Охматдит»...
— Думаю, Олександр Омельченко про це говорив після розмови з нами. Ми оглядали той довгобуд на Троєщині, спорудження якого розпочалося ще у 80-х роках. Приміщення — величезне, але збудоване не за сучасними стандартами. Добудовувати та удосконалювати його коштуватиме в кілька разів дорожче, аніж побудувати лікарню. Я відвідувала дитячі лікарні в Японії, Франції, Англії, Австрії, Польщі, США. Наприклад, у Токіо це дуже сучасний заклад, куди було вкладено 0 мільйонів. Він відкрився два роки тому. Там все комп'ютеризовано: дані про кожну дитину (артеріальний тиск, аналіз крові тощо) знаходяться в комп'ютерній мережі, до якої має доступ будь- який лікар. Дуже сподобалася лікарня в Чикаго, закінчена у лютому торік. Щоправда, вона комерційна, а, отже, медичні послуги, що в ній надаються, коштують дорого.
Важливо, що там все зроблено з урахуванням психології маленьких, юних пацієнтів. Приміром, заходять діти на обстеження, а довкола жирафи, слоники з обладнанням, захованим всередині. Пригадую, адміністратори звернули мою увагу на те, що і в радіаційному, і в адміністративному відділеннях однаково великі двері, мовляв, це тому, що через 20 років, коли буде нова технологія для радіології, планується адміністративну частину переселити де-інде і таким чином розширити радіологію. І я подумала, що вони роблять все для того, щоби їхня клініка була сучасна через 20—40 років, а ми ще розмірковуємо про перепланування будинків, що були збудовані 30 років тому.
— Йдеться про те, що лікування у Національному центрі матері та дитини буде безкоштовне?
— Так, для українців. Нам хочеться, щоб туди надходили не тільки державні кошти. У всіх медичних закладах, які ми відвідували за кордоном, на платинових, срібних, бронзових табличках записані їхні фундатори. Я думаю, жодна лікарня не може існувати без благодійників.
Через два тижні фонд «Україна 3000» проводить триденну конференцію, на яку запрошені вітчизняні лікарі з лікарень, яким ми зобов'язалися допомагати — на конкурсній основі вибрали по одній такій у кожній області. Передусім маємо намір знайти іноземного партнера (фундацію, організацію, лікарню, університет), який би з ними співпрацював: удосконалив інформаційну базу, надав техніку, знайшов можливість стажування... Я зверталася до багатьох лікарень у Австрії, Англії, Швейцарії, США і ніде мені не відмовили. Щоправда, у всіх різні можливості. Найменше, що вони можуть зробити, — це запросити наших лікарів на стажування (за умови оплати фондом квитків в обидва боки), інші ж — готові надати своїх фахівців. Також приїжджають наші західні партнери. На конференції ми розповімо про проект — Національний центр здоров'я матері та дитини і закладемо капсулу на території лікарні «Феофанія». Разом з моїм чоловіком відчуваємо несправедливість, що цей медичний заклад існує тільки для еліти. Торік там я обстежувалася на мамографії і запитувала, скільки людей до них звертаються щодня? У відповідь почула, що чотири-п'ять пацієнтів. І це в той час, коли багато жінок по всій Україні помирають від раку молочночної залози.
— Катерино Михайлівно, фонд здійснюватиме проекти, спрямовані на забезпечення потреб сільських жінок і дітей, адже вони перебувають у набагато скрутніших умовах, аніж жителі міст?
— Власне, у згаданих обласних лікарнях лікуються і сільські діти. Ще з екс-міністром охорони здоров'я Миколою Поліщуком розмовляла, а тепер з міністром Юрієм Поляченком говоримо про необхідність обладнаних фельдшерсько-акушерських пунктів на селі. Також ми отримали від компанії «Procter & Gamble» чотири реанімобілі і подарували їх дитячим закладам у різних регіонах України. Вони призначені саме для того, щоб сільських дітей в належних медичних умовах доправляти до лікарень. Зараз розпочинаємо нову програму. Канадійці через Українську медичну асоціацію за кордоном (вона об'єднує лікарів української діаспори) надають мільйон для будівництва в селах двох сучасних медичних закладів з повним комплексним обладнанням, з відділеннями невідкладної допомоги, стоматології, гінекології та акушерства, педіатрії. Канадські фахівці готові приїжджати і на місці навчати наших. Днями вже обговорювали, де саме їх споруджуватимемо. «Україна 3000», знову ж таки, проводитиме конкурс, і буде зрозуміло, чому вибрали, наприклад, Сумщину чи Полтавщину. І ще одна програма, яка стосується села. Меценат із-за кордону Григорій Малиновський закупив 12 тисяч україномовних книжок «Мати і дитина» для адресного розповсюдження серед молодих матерів або тих, хто збирається ними стати. Інформація про видання розміщена по жіночих консультаціях. Очевидно, багато листів з проханням надіслати посібник надходять саме від дівчат із сіл.
— У 2007 році Україна в ООН ставитиме питання про визнання Голодомору 1932—33 років геноцидом проти українського народу. Яким чином за цей рік збираєтеся активізувати діяльність програми «Уроки історії: Голодомор 1932—33 років», щоб підняти загальний рівень поінформованості українців?
— Ця тема стосується кожної української родини. Мій батько, який ріс на Донбасі, бачив це жахіття. А мати п'ятирічною дівчинкою ледь не померла з голоду. На жаль, світова спільнота багато знає про Голокост і мало — про український Голодомор. Пам'ятаю, на початку 80-х зустрічалася з американцем Джеймсом Мейсом, який був одним із тих, хто відкрив світові правду про цю трагедію (торік наша газета видала книжку «День і вічність Джеймса Мейса», до якої, до речі, Катерина Ющенко написала статтю. — Ред. ). Він приїхав у Вашингтон, а я тоді очолювала вашингтонське відділення Українського конгресового комітету Америки. У 1983 році на 50 річчя цієї сумної дати за його участі провели велику поминальну акцію, на яку зібралося близько 30 тисяч людей. Усі ці роки — з 1983-го по 1988 й я з ним спілкувалася.
Власне, коли створювався фонд моїм чоловіком, одним із завдань «України 3000» було висвітлення теми Голодомору на Батьківщині і за кордоном. Для цього створено перший і поки єдиний україномовний інтернет-сайт, присвячений даній тематиці. У 2003 році була проведена акція «Свічка у вікні». Між іншим, тоді я вперше від Мейса почула про те, що щороку в останню суботу листопада вшановуватимуть пам'ять жертв Голодоморів і політичних репресій в Україні і ставитимуть свічку у вікні. Торік за нашого сприяння вийшли два документальні фільми — двосерійний «Голодомор. Україна. ХХ століття» (цього року вийде третя серія) і «Жити заборонено», які демонструвалися на центральних телеканалах. А також було створено 25 соціальних роликів. У 2006-му плануємо видати великим накладом інформаційні брошури про голод для шкіл, бібліотек, громадських організацій, перевидати книжку «Голодомор 1932—33» Надії Дюк, надруковану у 1985 році у США, а також перекладаємо відомі «Жнива скорботи» і «Великий терор» Роберта Конквеста.
У цьому питанні хочемо співпрацювати з державою і допомогти їй у створенні Центру дослідження голодоморів і політичних репресій та Музею Голодомору. На 75-річчя трагедії приєднаємося до організації Міжнародної конференції. Мій чоловік шість років тому, коли він був прем'єр-міністром, їздив у Швецію на семінар, присвячений темі Голокосту. Він розповідав, що був вражений тим, як одна шведка спричинилася до проведення цього заходу. Коли вона провела опитування і дізналася, що в її країні дуже багато людей не знають про геноцид євреїв, видала про це книжку і подарувала майже кожній родині. Я хотіла би, щоб до нас також з'їхалися монархи, президенти, прем'єри, міністри з усього світу для вшанування пам'яті безневинно загиблих українців у 30-х роках.
Насправді, 33-й рік не канув у минуле, він — у нас донині на психологічному рівні і, до певної міри, фізичному.
— Катерино Михайлівно, розкажіть про решту програм, об'єднаних напрямом «Вчора».
— Якщо говорити коротко, цей напрям об'єднує програми: «Україна унікальна», спрямовану на охорону, вивчення і популяризацію пам'яток матеріальної та духовної культури українського народу; власне, «Уроки історії», про яку вже йшлося; підтримки археологічних досліджень; «Центр розвитку музейної справи», назва якої, очевидно, свідчить сама за себе; а також програму підтримки народних традицій, в рамках якої цьогоріч втретє проводитиметься Міжнародний етнофестиваль «Країна мрій». А також фонд «Україна 3000» виступив засновником відзнаки «За розвиток національного кінематографа».
З найближчих заходів, співорганізатором чи партнером яких ми виступатимемо, це, передусім, акція до 20-річчя Чорнобильської трагедії. Зараз ведеться багато дискусій, але мені здається, що в них часто не береться до уваги людське питання. І це, до речі, не тільки медичний аспект. Це також стосується того, як Чорнобильська трагедія вплинула на життя людей, їхню культуру побуту і культуру загалом, які жили у зоні відчуження. Вперше дане питання підняла Ліна Костенко. Я раніше про такий аспект не думала, радше — про фізичні, матеріальні збитки. Тому разом з дружинами кількох міністрів поїхали туди, аби це все переосмислити. Ми хочемо провести міжнародну конференцію, темою якої буде не тільки Чорнобильська трагедія, а взагалі катастрофи, і реакція на них у світі. Серед її учасників — голови гомадських організацій, представники Червоного Хреста, ЮНЕСКО, Світової організації здоров'я, дружини президентів... Плануємо провести і благодійний концерт, кошти від якого передамо на лікування онкохворих.
А у суботу до свята 8 Березня у Національній опері України відбудеться концерт «Освідчення в коханні», програма якого складатиметься з найпопулярніших оперних арій та балетних номерів світової класики. Йому передуватиме круглий стіл на тему «Роль українського жіноцтва у творенні сучасної історії».
— Яким чином фонд на усі свої програми залучає меценатів? Чи є серед них постійні?
— Ми маємо на меті не тільки здійснювати наші програми, а й змінити саме ставлення до меценатcтва в суспільстві. Як я вже не раз говорила, потрібно відроджувати наші традиції благодійництва. А щоб це зробити, дуже важливо показати, що акції можна проводити чесно і прозоро. Сказати б, фонд звітує щоквартально. За тиждень буде готовий наступний звіт, який оприлюднимо на прес-конференції. Ми завжди називаємо спонсорів, якщо на те є їхня згода. Наприклад, коли йдеться про юридичних осоіб, то це — «Воля кабель», «Мандарин плаза», Кримський сотовий завод, «МсDonalds», «Procter & Gamble» та інші...
Ми намагаємося залучати кошти різними способами. Часто бажаючих їх надати просимо напряму перераховувати, наприклад, на Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Насправді чимало знаходиться тих, хто прагне допомогти. Йдеться як про людей, які хочуть переказати великі суми, так і про тих, хто може виділити тисячу гривень, а то й менше. Зараз у Європі модно робити свій внесок у певні проекти. Наприклад, якщо носиш браслетик рожевого кольору, то це означає, що ти дав євро на лікування раку молочної залози. Якщо, наприклад, жовтого кольору — значить для онкохворих. І навіть зовсім юні діти одягають по шість браслетиків на одній руці — і хоч це тільки шість євро, але вони долучилися до суспільно корисної справи. Сподіваємося, що наші співвітчизники також не залишаться осторонь благодійництва. Ми хочемо відродити волонтерство, щоби люди відчували, що через церкву, до якої ходять, через школу, яку відвідують, можуть допомагати тим, хто цього потребує. Насправді, спільними зусиллями можна вирішувати дуже багато проблем.
— Катерино Михайлівно, будучи вже рік головою Наглядової ради фонду «Україна 3000», до яких висновків ви дійшли?
— Найперше, в Україні потрібні зміни до чинного законодавства. Вони стосуються спрощення оподаткування для організацій, фізичних осіб, які виступають благодійниками; спрощення процедури розмитнення гуманітарних вантажів для тих благодійників, які в стані підтвердити прозорість їх використання; розширення можливостей здійснення фандрезінгу. Я пам'ятаю, в Парижі представники медичних організацій, які надавали допомогу нашій державі, скаржилися, які у них проблеми виникали з митницею, з оподаткуванням... У фонд надходять листи із-за кордону, мовляв, Україна не приймає їхню допомогу, але цей же митник не може порушити закон, пропустивши, наприклад, певні ліки, коли їх не дозволено ввозити, навіть якщо вони дуже потрібні. Ось ще випадок. Коли я ще працювала з організацією «Приятелі дітей», один банк, виділивши нам кошти, просив не оприлюднювати цей факт, мовляв, наступного дня до них прийде податкова... Тому треба робити все для того, аби допомагати було легше. Є доручення віце-прем'єра з гуманітарних питань В'ячеслава Кириленка про створення робочої групи, яка би займалася питанням змін до законодавства щодо благодійності і гуманітарного процесу. У цих напрацюваннях ми беремо активну участь.
