Свідомість пересічного українця питання україно-російських відносини сприймає як доброзичливі відносини двох братніх народів, і ніяк інакше. Дивно, але з боку Росії це не завжди було так. І навіть навпаки. В дійсності взаємини Україна—Росія — це не взаємовідношення добросусідства, а… три хвилі звичайнісінької окупації України з боку Росії. Щоб з’ясувати це достатньо хоча б побіжно зазирнути до підручника історії.
Проте починаючи історичний екскурс до україно-російських стосунків спочатку необхідно з’ясувати, що є суттю окупації. Так от, в основі окупації лежить не відкритий збройний напад одного народу на інший з метою анексії та колонізації його території (хоча, звісно, без війська тут ніяк не обходиться), а те, в руках якого народу фактично перебуває і в інтересах якого народу реально здійснюється влада на тій чи іншій території. Отже окупація інколи може здійснитися поступово і доволі приховано — це по-перше. А по-друге — позбутися окупації це не значить обов’язково вигнати з власної землі всіх представників окупаційного народу, бо вони не завжди всі мусять бути лише у владі, а можуть бути і простими селянами чи працівниками, то ж нащо їх виганяти коли вони своєю працею приносять лише користь. Позбутися окупації — це значить перебрати до рук власного народу і здійснювати в його національних інтересах владу в країні. З цієї точки зору і спробуємо проаналізувати відносини між Україною та Росією протягом 337 років.
Російська військова присутність з’явилася на теренах молодого суб’єкта міжнародного права вже через п’ять років після появи його як самостійного гравця на європейській арені. Сталося це у 1654 р. як наслідок угоди між урядом Гетьманщини та Московського царства за якою в Києві розташувалася московська залога, що за задумом Б.Хмельницького мало бути лише символом незалежності України від Польської Корони. Проте з часом ця символічна військова присутність Москви на українських землях, що тривала за всіх гетьманів України і з роками лише поширювалася, перетворилася в першу хвилю російської окупації. За І.Виговського московські гарнізони крім Києва вже було розташовано в Чернігові, Ніжині та Переяславі. За Д. Многогрішного до цих міст додався ще й Остер, а за І. Мазепи Батурин. Після україно-шведської катастрофи 1709 р. під Полтавою окупаційний натиск росіян став ширший. Від звичайної військової присутності він вже перейшов на царину адміністрації — на військові та адміністративні посади в Україні почали призначати чужинців: росіян, німців, сербів, волохів. З утворенням у 1722 р. Малоросійської колегії Росія взагалі стала перебирати всю владу під свій контроль. Процес першого остаточного поневолення України Росією завершився у 1781— 1783 рр. з ліквідацією самобутнього полкового адміністративного устрою і поділом її на три намісництва (Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське) та ліквідацією українського війська — 10 козацьких полків було замінено регулярними карабінерними полками.
Нетривале самостійне державницьке життя, що блискавкою проблиснуло на початку ХХ ст. в наслідку чергової спроби українців зіп’ятися на ноги на власній землі, закінчилося фіаско і припинилося під другою хвилею російської окупації, що мала радянсько-соціалістичне обличчя.
Цього разу вона вже здійснилася менш завуальованим шляхом у формі відвертого силового втручання до внутрішніх справ України. Не домігшись впливу на зовнішню політику Центральної Ради своїм знахабнілим ультиматумом Раднарком перейшов до збройного нападу. Ця агресія з боку радянської Росії увінчалася встановленням в Україні маріонеткового радянського уряду та другим поглинання України Росією.
Тут варто акцентувати увагу на тому, що в період розпаду європейських імперій становлення на їхніх уламках національних держав було обумовлено розвитком капіталістичних відносин у цих народів. Москва ж відкрила простий, але геніальний спосіб збереження свого панування над колишніми національними окраїнами. Таким рятівним колом для неї стала радянська влада плюс утопічно-комуністичні ідеї. Прикриваючись цією ширмою росіяни зуміли не лише задурити голови широкому загалу українців гаслами соціальної справедливості, а й приховати під нею свої справжні наміри — відновлення Росії в межах кордонів з перед 1914 р. Це останнє було найголовнішим для Росії і саме на ньому наголошував Л. Троцький виступаючи на початку 1920 р. перед комуністами-агітаторами, що виїжджали для роботи в Україні: «Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руди, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется. Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна бать нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской». Тож встановлення в України радянської влади було ні чим іншим як відновленням status quo щодо російського панування.
Проте вдруге Росія розпоряджалася в Україні лише 20 років. У 1941 р. українців від «братньої» опіки росіян звільнила Німеччина. Але згодом шалі успіху у кривавому протистоянні за світове панування коричневого і червоного тиранів, у якому Україна була лише розмінною монетою, знову перехилилися на бік Москви. А за цим настала третя хвиля російської окупації, яка отримала забарвлення визволення.
І тут треба віддати належне російській ідеологічній машині яка так ефективно зуміла обробити голови підкореного народу, що він не лише тоді, а й опісля 60 років (а ще більш прикре, що вже 16 з них він живе в незалежній державі) сприймає цю окупацію саме як визволення і не мов сліпий не бачить очевидного, а той не хоче бачити! Але ж чи можна назвати так зване визволення українських земель від нацистів визволенням? Щоб мати підстави для такого твердження необхідно виділити наявність трьох умов.
По-перше: звільняти Україну від німців мав український народ (проте не обов’язково самостійно, а можливо навіть в союзі з кимось). По-друге: керувати цим звільненням мав український уряд (можливо навіть такий, що перебував в екзилі). І третє, саме головне, кінцевою метою звільнення мало бути відновлення державного існування України. А що було насправді?
Червона армія, яка в 1943 р. по успішному завершенню Курської битви почала бойові дії по оволодінню українською територією, була збройною силою не української держави, а радянської. Отже, Україну звільняв від німців не український народ як такий, а радянський народ, українці в складі якого були лише однією з пригноблених частин. Керував бойовими діями не київський- український, а московський-радянський уряд. А головне робилося це все не задля відновлення держави Україна, а задля відновлення територіальних просторів Радянського Союзу, тобто тієї ж російської імперії.
То про яке визволення може йти мова коли український народ в наслідку його не отримав найважливішого за що билися в той час всі інші народи Європи — державної незалежності?! В результаті цього «визволення» та безжалісного приборкання державно-незалежницьких змагань ОУН-УПА, які між іншим відповідали всім трьом вище названим умовам, українці опинилися під цілковитим і жорстоким контролем Москви. А такий стан речей, як відомо, настає як мета і похідна окупації. Тож і самі дії Червоної армії в 1943—1944 рр. і весь наступний радянський період в Україні є нічим іншим як черговою хвилею російської окупації.
Між іншим тут слід зупинитися на термінології визначення кривавих подій, що розгорталися на нашій землі в 1941— 1944 рр. Не зважаючи на те, що нацистська Німеччина аж ніяк не збиралася відновлювати українську державність, що українцями дійсно було пролито багато крові як під німецькою адміністрацією, так і в лавах Червоної армії та червоних партизанів, але відсутність зазначених вище умов не дає змоги використовувати щодо них термін «Велика вітчизняна війна». Особливо недоречним тут є слово «вітчизняна». Для українців, у даному випадку, можливо лише використання термінів або «друга світова», або більш наближеного до нашого театру бойових дій «німецько-радянська», а в тім, якщо декому до вподоби все велике — «велика війна», бо, ніде правди діти, вона й справді була найбільшою в нашій історії.
Ось такий досить невтішний, але реальний, контур україно-російських відносин.
Проте я як українець в цьому питанні не маю ніяких нарікань до росіян. Я дуже добре розумію їхнє природне прагнення до поширення життєвого ареалу, але я ніяк не розумію «младшебратсво» українців, їхнє потакання нахабству та блюзнірське угинання перед пихатістю. Адже всі ці московські навали стали можливі тільки і тільки завдяки рабській покірливості українців. Всі три рази українці не лише не чинили активний, масовий опір окупантові, а навпаки, всіляко допомагали йому інтегрувати власну землю до російської(радянської) держави, а свій народ до російського духу. Останнє ж робили так завзято і ретельно, що подолавши в 1991 р. перше ми ще й сьогодні залишаємося в полоні другого, а в питанні церкви, навіть, і не хочемо його позбутися. Абсурдність же останнього прямо кидається в очі, як цього не видно?! Відновлення церкви заснованої святим Володимиром у столичному місті Києві, яке було рівне тогочасними столицям світу, не тільки росіяни, а головне самі українці характеризують як розкол з московською церквою, яка не лише була заснована на багато пізніше ніж київська (і тут якраз доречно поговорити про дійсний розкол, але московської церкви з київською) та ще й у провінційному, загубленому у болотах місті великої Київської держави. Я перепрошую, але чи не забагато честі для московської церкви у такому твердженні. А українці навіть не усвідомлюють ні значимості відновлення первісної святої церкви, ні дикості тези щодо розколу.
Виходячи з вищесказаного я рішуче незгоден з професором С. Кульчицьким, що дискусія про окупаційний характер радянської влади є боротьбою з вітряками. Ні! Це є реальна боротьба з українською історичною недозрілістю, що і лежить в основі всіх наших негараздів, і російських окупацій у тому числі. Це не лише боротьба за НАШЕ минуле, а в першу чергу за НАШЕ майбутнє.
Не розуміння ж цього може українців наразити… на четверту хвилю згаданої навали, натяки на що вже є. Як свого часу за Б. Хмельницького Росія на разі задовольняється малим, військовими залогами (Чорноморський флот, станції попередження про ракетний напад — Мукачево, Севастополь). А що далі?
