Цими днями у зв’язку з самим поняттям вуличних протестів згадуються два, ні, навіть три металеві паркани.
Перший — мабуть, попри значну висоту, найбільш нестійкий у країні — довкола Верховної Ради. Це залізне непорозуміння, що з’явилося після майже вдалого штурму ВР розгніваними демонстрантами, народ зносить із прекрасною регулярністю.
Другий днями несподівано з’явився довкола Майдану разом із натовпом міліціонерів після, м’яко кажучи, малопоясненної (хоча, звичайно, сповна з’ясовної) заборони святкувати День Свободи, який внесено до державного календаря.
Третім парканом муніципальна влада Нью-Йорка обнесла Цуккотті-парк після знесення там наметового містечка руху «Окупуй Волл-стрит», яке стояло там понад два місяці.
Про долю першої огорожі я вже сказав (сподіваюся, доля приведе сю убогу споруду до остаточного зникнення), що сталося з другою, мабуть, уже знають наші читачі (пишу я за добу до передбачуваних подій), а з третьою — цікава ситуація. Цуккотті-парк — приватна територія. Після знесення наметів того ж дня суддя дозволив демонстрантам повернутися, щоправда, без ночівель. У результаті ця невелика навіть за київськими мірками площа недалеко від колишнього ВТЦ продовжує залишатися центром протестної активності. Поліція там, звичайно, є, але не екіпірований до зубів ЗМОП і не в абсурдній кількості. А паркан — хоча правильніше буде парканчик — довкола парку є, але вельми умовний, оскільки, навіть і під контролем поліції, на мітинг пропускають усіх без будь-яких перевірок.
У Партії регіонів є діячі, що люблять виправдовувати свої дії посиланнями на зарубіжний, зокрема, й американський, досвід. Є й інші, які проклинають Америку як ворога всього живого на планеті. Гадаю, що ситуацію з парком Цуккотті ніхто з них як приклад не використовує. Оскільки в розпроклятій Америці навіть найбільш неоднозначний рух має право на вільний прилюдний протест. А ось те, що в США можуть під надуманим приводом заборонити святкувати державне свято, оскільки воно не подобається президентській адміністрації чи одній із правлячих партій, не зможуть уявити собі навіть Дмитро Табачник чи Вадим Колесниченко в найсолодших своїх снах.
У нас не Америка, але якщо влада вважає, що ми забули, що відбувалося 22 листопада 2004 року, то вона сильно помиляється. Ніякі паркани не допоможуть!