За загальним стажем роботи велика сім’я Петриків нещодавно відзначила своєрідний ювілей — 160 років служби в органах внутрішніх справ. Династія включає в себе три покоління і починається з історії життя сільського хлопця Дмитра Петрика. Спочатку Дмитро — звичайний тракторист, з талантом господарника, а в 18 років — вже голова колгоспу, а в 28 (до того часу вже батько сімейства з трьома дітьми) — дільничний оперуповноважений, який відповідає за порядок у 12-ти навколишніх селах. До речі, сьогодні обов’язки дільничного вимірюються кількістю людей — на одного припадає від 3-х до 4-х тисяч жителів. А тоді розподіл йшов за територіальною ознакою, зокрема стежити за порядком у Шайгородському районі (Вінницька область), де жили Петрики, призначили п’ять чоловік. Кожен відповідав за 10— 12 сіл, а в кожному селі нараховувалося по 200—300 дворів. Йшов 1962 рік. Суворий і жорсткий порядок сталінської епохи змінила хрущовська відлига. До органів внутрішніх справ стали набирати нових людей, тих, хто мав більш широкий кругозір і був здатний більш ефективно боротися як з економічною злочинністю, так і із злочинністю по лінії кримiнального розшуку. До силових структур старалися підібрати грамотних фахівців — економістів, юристів, господарників... Дмитру Петрику довелося мати справу з такими порушеннями закону, як хуліганство, крадіжки, грабунки, розбої, а також знешкоджувати й бандитські формування. Однак головним, за словами його старшого сина Михайла (нині — першого заступника начальника Департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України, полковника міліції), у своїй роботі Дмитро Степанович вважав не стільки саму боротьбу, скільки профілактичну роботу. Люди тоді жили бідно. Життя села не обходилося без того, щоб хтось не випив зайвого, не похуліганив чи щось не вкрав. «Мені завжди хотілося бути схожим на батька, і я придивлявся до того, як він працює з людьми, старався зрозуміти, чому люди йому довіряють. Я помітив, що батько спирається на неформальних лідерів, такі є в кожному селі. Це міг бути їздовий, водій автомобіля, комбайнер... Як правило, вони були заводіями на сільських святах», — розказує Михайло Дмитрович. Він пам’ятає, як по неділях все село збиралося на стадіоні біля клубу. Там проходили концерти, старі грали в доміно, молоді — у футбол, а дівчата співали пісень. Весь оркестр — гармошка і бубон. Гармоніст за пляшку самогонки і шматок сала був згоден грати цілий день. Роздобути пляшку було непросто, адже за самогоноваріння тоді карали позбавленням волі до шести років. Грошей у селян практично не водилося, оскільки зарплату отримували за напрацьовані трудодні натурою, тобто продуктами (собівартість трудодня — 3—5 копійок). По дрібницях тоді крали багато хто. Доярка могла «вкрасти» трилітрову банку молока, обслуживши за зміну до 50-ти корів, приступивши до роботи з четвертої години ранку. Не від гарного життя люди так робили, тому дріб’язкові крадіжки старший, а згодом і молодший Петрики не завжди реєстрували. Незважаючи на в певною мірою вимушені зловживання, людей об’єднувало почуття величезної відповідальності за відновлення країни після війни. Працівників же правоохоронних органів особливо шанували, прираховували до еліти, бачили в них представників влади. Як тільки оперуповноважений з’являвся десь на околиці села на своєму коні — життя в селищі завмирало. Навіть діти припиняли бешкетувати.
«Все його життя було присвячене людям, його ми вдома майже не бачили, — згадує Михайло Дмитрович. — Не встигав він прийти додому, як його знову викликали розбиратися з якимись випадками. У когось украли курку або козу. Жорстоких злочинів у нашій окрузі я не пригадую. Бували проблеми через ревнощі чи бійка через п’янку... Батько всіх старався помирити та навчити цивілізовано з’ясовувати стосунки, старався переконувати людей поводитися по-людському. І у нього це виходило. Батькові дуже допомагав у роботі загін народних дружинників. Не раз затримував тих, хто намагався відібрати у селян продукти, які вони несли на продаж на базар. А ось зараз люди не часто добровільно беруть участь в охороні суспільного. Чи то свідомості не вистачає, чи то досвідчених керівників? Батько вже давно на пенсії, але люди, як і раніше, бачать у ньому міліціонера і часто приходять за порадою».
Чим пояснити таку популярність? Михайло Дмитрович говорить, що у нас люди люблять лідерів сильних і справедливих, компетентних, які б могли не тільки порадити щось, а й організувати людині нормальний захист. Він вважає, що цьому неможливо навчити в навчальному закладі, для цього потрібен природний талант — уміти швидко зорієнтуватися в будь- якій ситуації, зрозуміти будь-яку людину, вникнути в її проблеми та поспівчувати.
Виховувався Михайло Дмитрович на героїчній літературі, просякнутій пафосом патріотизму. Захоплювався книгами про льотчиків, партизанів, підпільників... Читання часом не залишало часу на приготування шкільних уроків у майбутнього полковника міліцейської служби. Однак історію і географію він вивчав досконально, а прийшовши на міліцейську службу, найдокладнішим чином познайомився з Вінницькою областю, за порядок у якій йому довірили відповідати. Службу він розпочав із рядового опера в Вінницькому УВС у 1971 році і першим завданням було знайти фотографів, які нелегально займалися незаконним бізнесом по школах. Щоб вислідити підпільну лабораторію, новаку довелося пройти пішки по сніжній каші близько 25 кілометрів. Завдання було виконано, однак Михайла Дмитровича потім довго довелося лікувати в лікарні від запалення легенiв. Потім покотилися «звичайні» міліцейські будні — знешкодження злочинних формувань. Наприклад, тих, хто кілька разів обкрадав магазин, де були дорогі речі для обміну на сільгосппродукти, їх затримали аж у Молдавії. Довелося мати справу і з фальшивомонетником, який виготував близько п’ятдесяти тисяч фальшивих купюр номінацією по 50 рублів. Половину цієї суми він втратив при купівлі чеків на товари для спецмагазинів із закордонними товарами, нарвавшись на таких же шахраїв, як і він сам. А піймали його завдяки пильності касира, який продавав квитки на приміські автобуси і звернув увагу на недостатню еластичність великої купюри, з якої була потрібна велика здача.
«МІЛІЦІЯ ПОВИННА ВИЙТИ З-ПІД ПОЛІТИЧНОГО ВПЛИВУ»
— Чим вас приваблює служба в органах внутрішніх справ?
— Можливістю допомагати людям, бути їм потрібним. Ось одного разу до органів міліції звернулася жінка, у якої в транспорті украли гаманець з усіма її заощадженнями, які вона мала намір витратити на лікування дитини. Вона приїхала в Україну з Хабаровського краю і допомогти їй тут було нікому. Протягом двох годин ми затримали злодія — циганку Марію. Вона не змогла відмовитися від красивого гаманця і не викинула його, як звичайно роблять професіонали. Потерпілу жінку ми доставили прямо до лікаря і навіть попросили прийняти її дитину без черги. Дуже важливо не підходити до людей по шаблону. Мої сини з дитинства знали, що будуть міліціонерами. Вони на нашій сімейній історії переконувалися в тому, що люди цієї професії дуже потрібні суспільству, вони завжди запитані. Як і лікарі, які лікують і захищають тіло людини від хвороб, міліція також лікує, працює над зціленням усього нашого суспільства. Мій старший син Дмитро став оперуповноваженим відділу державної служби з боротьби з економічною злочинністю ДУ МВС України в місті Києві, молодший Михайло — служить оперуповноваженим Міжнародного відділу управління з боротьби з організованою злочинністю УМВС Вінницької області.
— Як оцінюєте професійну підготовку молодих кадрів у наших навчальних закладах?
— Добре готують теоретично, але відрив від практики такий, що на робочому місці молодого фахівця «приземляти» і няньчити доводиться протягом десь років трьох, оскільки звичайним простим буденним речам не навчені, у них проблеми навіть із веденням документації. Працівник органів внутрішніх справ повинен бути ще й тонким психологом. Зараз на вулиці у нас революція і в таких умовах наші працівники повинні бути готові приймати вірні рішення, орієнтуватися в складних нестандартних ситуаціях. Міліція сьогодні повинна вийти з-під політичного впливу. Які б революції не проходили, а міліція повинна захищати народ відповідно до букви закону, повинна боротися з порушниками закону, ким би вони не були і які б посади не обіймали. Ніхто не має права сьогодні використати міліцію як каральний орган держави і перед законом всі повинні бути рівні. Ми повинні розвивати самосвідомість наших громадян, за будь-яке порушення закону людині має бути соромно.
— Чим займалися працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх у зв’язку з нинішніми політичними подіями в країні?
— З наметового містечка вивезли в передмістя Києва в спеціальний табір шістдесят безпритульних дітей і зараз намагаємося розшукати їхніх батьків, родичів, займаємося визначенням їхньої подальшої долі.
— Сьогодні багато говорять про необхідність підіймати престиж міліції. Кому сьогодні можна довіряти таку службу?
— Не можна допускати кар’єристів і тих, хто насолоджується владою над іншою людиною. Міліції потрібні талановиті професіонали, які люблять і поважають людей, завжди готові прийти на допомогу, навіть якщо для цього потрібно пожертвувати собою. І таких людей у нас у міліцейських рядах багато.
