Незабаром – 24 серпня, День Незалежності України, проте атмосфера в суспільстві з огляду на ланцюг трагедій та катастроф, якими надовго запам’ятається це літо, мало схожа на передчуття свята. Чи можна влаштовувати помпезні паради, концерти, дискотеки, масові гуляння, коли в державі чи не щодня гинуть люди, коли трагедії трапляються через елементарне недофінансування безпеки життя і праці? Водночас чи варто спонукати співгромадян зациклюватись на негативних рисах сучасної української державності? «День» вирішив доцільним провести опитування з цього приводу (читайте на стор. "Подробиці").
Пошуками «золотої середини» наразі займається організаційний комітет з підготовки та відзначення 11–ї річниці незалежності України на чолі з Віктором Медведчуком, створений розпорядженням Президента України ще до Львівської трагедії. У розпорядженні, зокрема, зазначається, що проведення урочистостей має зміцнити громадянську злагоду та консолідацію суспільства».
Очікується, зокрема, що військовий парад буде максимально скромним, нагородження й офіційний прийом у Маріїнському палаці – максимально демократичними, а стрижнем святкових заходів – підкреслення давніх традицій державності на українській землі.
БЕЗ ТРАДИЦІЙ
У дискусіях щодо бажання чи небажання народних мас від щирого серця святкувати чергову річницю незалежності України з легкістю змішуються одразу декілька понять, які не мають між собою майже нічого спільного. Є державне свято як атрибут державності. Є незалежність України. І є День незалежності. Аби не заплутатись, пропоную зосередити увагу саме на Дні незалежності, який наближається вже водинадцяте. Розпочати, напевно, слід з того, що традиції відзначати без адміністративної організації головне державне свято у нас ніколи не було. Погано пам’ятаю, яке буле головне свято в Російській імперії. Можливо, тому, що ніхто із дідів-бабусь ні про що подібне не розповідав. Згадували про Великдень, Трійцю, Івана Купала... Радянські покоління, які мали за державне свято 7 листопада, також не горіли особливим бажанням цю дату відзначати, як не намагалася нас примусити до цього потужна пропагандистська і репресивна машина тодішньої держави. Тобто якби ми навіть всі і щиро хотіли відсвяткувати День незалежності, ми просто не вміємо це робити. Нема з чим порівняти. Просто випити-закусити, аби було повноцінне свято, мало. Потрібен оригінальний, ні на що інше не схожий обряд, який би за кілька поколінь став звичним і сприймався б народом, як рідний і споконвічний.
Незалежність, як відомо, прийшла до нас несподівано, слідів геройської боротьби за неї в серпні 91-го на території країни не зафіксовано. Не вважати ж подвигом емоційно-дисципліноване голосування за незалежність. Якщо зважати на підсумки референдуму грудня 91-го, Крим прагнув незалежності більше, ніж Волинь, що, погодьтеся, навряд чи так. Тому сталої народної пам’яті про 24 серпня 1991 року не існує. Її слід було б професійно створитити вже давно. Проте не знали, що саме створювати — раз, і не було кому — два.
ПАРАД БЮРОКРАТА
Проблем із цим святом не було лише у чиновництва в центрі і на місцях, переважній частині якого без різниці, що святкувати. Що скажуть — те й будемо. Тому День Незалежності поступово став у нас невдалою пародією на 7 листопада. Чому дивуватися — інакшого святкування наш бюрократ не бачив і не уявляв. На місцях було ще простіше: подіставали старі сценарії, обновили прапори та гасла, і все пішло, як колись. Урочисте засідання напередодні, щось масово- парадне зранку і весело-розважальне увечері. Ентузіазм чиновників був викликаний ще однією обставиною — офіційне свято завжди було зручним способом відзвітуватися за бюджетні кошти, які саме на свята у нас завжди найбільш щедро «освоювались». І якщо щедрість радянських часів ще якось вкладалася в рамки тодішньої реальності, то нині це виглядає просто дивно.
У райцентрах з’являються кошти на костюми, пальне на поїздки, харчі на урочисті обіди і багато чого іншого. Це не було б дивним, якби не одна обставина: решту часу ніяких грошей у тих райцентрах ніхто не бачив. Але ж не буде ж нормальна людина голодувати рік, аби на зекономлені кошти скромно пообідати у ресторані? Все одно з голодухи не розсмакуєш, а відчуття того, що тебе нещадно надурили, залишиться. Таким самим обідом виглядають провінційні святкування, де подякувати за своє щасливе сьогодення збирають вчителів із жебрацькою зарплатою разом із учнями, яким потрібно пояснювати, в чому їхнє щастя. Таке святкування не може не відвернути людей від свята. Бо не можна прирівнювати День Незалежності до дня, скажімо, агрохіміка, під який злодійкуватий начальник може списати через бухгалтерію витрачені на власні потреби кошти. До чого ж цей день можна прирівнювати?
З ЛЕНІНИМ РАЗОМ
Почну з не досить коректної ризикованої, але не менш від цього актуальної аналогії. Як відомо, під час німецької окупації центральні вулиці багатьох українських міст і сіл були названі іменем Гітлера. Ви можете собі уявити, що по вулиці з такою назвою йде 9 травня парад ветеранів Великої Вітчизняної? А що — не встигли у міськвиконкомі перейменувати, грошей на таблички немає, і взагалі — яка різниця? Хіба не так само блюзнірськи виглядають сьогодні паради 24 серпня під синьо-жовтими прапорами, на вулицях імені людей, які з цими прапорами боролися із зброєю в руках? Як пояснити допитливій дитині, якщо така знайдеться, незалежність від чого чи від кого ми святкуємо? Якщо 9 травня у нас День спільної перемоги, а 23 лютого — день захисника спільної батьківщини, то яка незалежність?
Подібне можливе лише тоді, коли День Незалежності не є святом насамперед для влади, яка мусить цей день святкувати. А з примусу яких дурниць не наробиш!.. Бо це не від душі, а тому, що вказівка прийшла.
Минулого року на урочистому засіданні з приводу ювілею незалежності у моєму рідному місті стався конфуз. Заслужена артистка, яка провиступала на подібних зборах вже років із тридцять, побажала всім щастя... в радянській Україні. В пам’яті старий текст зберігся і вискочив зненацька. Бо ж і зала та сама, і люди довкіл ті ж самі, і фальшиве все з початку до кінця.
Про що можна говорити, коли у законодавчому органі країни частина депутатів ігнорувала значки кольору національного прапора і соромилася сказати слово українською сильніше, ніж матюкнутися? Чого дивуватися, коли на більшості території країни про її незалежність нагадують тільки прапори на адміністраціях та номери на машинах? Навіть гроші національні все ще називають «рублямі»...
ПРИКЛАД
Не знаю, де і ким була вказана необхідність для держави мати головне державне свято. Навряд чи цього від нас вимагають статут ООН чи міжнародні договірні зобов’язання. Якщо ж нам і справді ніяк не можна без Дня незалежності, то нехай він буде у календарі 24 серпня. А про те, як святкувати чи яким іншим чином відзначати цю дату, мали б думати ідеологи нашої незалежності. Треба, щоб наші справжні духовні лідери, а не ті, хто вперто себе ними проголошує, почали пишатися своєю державою, тим, що вони українці. Дивлячись на них, це ж саме робитимуть інші. А потім ми всі разом якось придумаємо, як саме у визначений день цю нашу гордість відсвяткувати. Не думаю, що ми тоді додумаємось тягати Хрещатиком застарілу бойову техніку чи засідати по урочистих засіданнях. Аби тільки рішення нам підказувало реальне життя, а не підлеглий підлабузник.
