У його творчому активі десятки фільмів. Анатолій Миколайович — представник київської кінематографічної школи. Його дебют на кіностудії ім. О. Довженка відбувся у 1976 році. Знявся у стрічках: «Ми переможемо» (за неї отримав диплом фестивалю «Молодість» — за кращу чоловічу роль), «В бій ідуть одні старики», «Як гартувалася сталь», «Голубі блискавки», «Запрошення до танцю», «Суворе чоловіче життя» (срібна медаль ім. О. Довженка), «Син чемпіона», «Швидше власної тіні», «Наталка Полтавка», «Приятель небiжчика» та ін.
Як режисер зняв фільми: «Зелений вогонь кози», «Чорна яма» (приз Всесоюзного фестивалю 1988 р.), «Жінка для всіх» та ін.; серіали: «День народження Буржуя», «Критичний стан», «Даша Васильєва — любителька приватного розшуку».
Матешко — один із небагатьох українських режисерів, який зумів створювати конкурентоспроможну продукцію. Його союз з Олександром Роднянським та каналом «1+1», потім «СТС» дав хороші сходи. Після виходу на екрани серiалу «День народження Буржуя» критики заговорили про прорив. Український продукт виявився цікавим. Серіал побив усі ТБ-рейтинги. Але успіх не запаморочив голову продюсеру й режисеру. Вони просто попали в точку, що потрапили в точку. І сьогодні продовжують знімати серіали — улюблене видовище мільйонів глядачів як України, так і Росії. Анатолій Матешко виявився саме тим режисером, який знає, чого хоче досягти в кінцевому результаті і що хоче бачити сьогоднішній глядач. Можна сказати, що він знайшов таку собі золоту «кіносеріальну жилу». Працює в напруженому ритмі. У даний час знімає в Москві. Я зуміла додзвонитися до режисера лише пізнього вечора. — Анатолію Миколайовичу, де будете відзначати «круглу дату»: у Москві чи додому в Київ приїдете?
— Відзначати доведеться в Москві. Тут я у відрядженні, знімаю новий серіал. Графік роботи досить напружений, тому приїхати до Києва не зможу.
— Нещодавно на каналі «1+1» пройшов ваш останній серіал — «Даша Васильєва — любителька приватного розшуку». Судячи з рейтингів, він не залишився поза увагою глядачів. Чи будете знімати й далі детективи Дар’ї Донцової, з якою підписано контракт на екранізацію її творів? Ви особисто серіалом задоволені?
— Мені важко сказати. Одна справа — процес зйомок, монтаж і абсолютно інша — готовий фільм. Прем’єру серіалу я, на жаль, не бачив. Подивлюся пізніше, коли його повторять в ефірі. Тоді й матиму власну думку. Хоч скажу, мені приємно, що Дар’я Донцова серіалом залишилася задоволена. Зараз знімається продовження, але вже іншим режисером — Володимиром Морозовим. Рiч у тому, що я отримував пропозицію продовжити, але відмовився від цієї роботи. Вирішив змінити детективну тематику. Знімаю вестерн під назвою «Правило № 2». У ньому підібралася хороша акторська команда: в головній ролі — Михайло Пореченков (він добре знайомий глядачам за серіалом «Агент національної безпеки» — Т. П. ), Юрій Бєляєв, Ганна Ковальчук, Володимир Стеблов та ін.
— Анатолію Миколайовичу, у Бразилії — кузнi телесеріалів — за день знімають одну серію, а у нас як це відбувається?
— До Бразилії нам ще далеко. Ми знімаємо 6-7 днів. Іноді, якщо складна постановочна картина, доводиться витрачати і до 8 днів. Повірте, це досить насичений графік роботи.
— Скажіть, у вас туги за великим кіно немає? Багато режисерів вважають, що знімати серіали — робота нижча за їхню гіднiсть. Як у вас пройшов процес переключення на телесеріали?
— А де ви бачите у нас велике кіно? Фільмів в Україні знімається — один-два і все. Є якісь сплески, але це швидше виняток із правил. Для мене поняття «велике кіно» — передусім величезна аудиторія глядачів. Сьогодні це, на жаль, а може, й на щастя, телеглядачі. Я хочу, щоб мої роботи бачили, тому й знімаю для ТБ.
— Ви зараз багато знімаєте в Росії, адже там із великим кіно все налагоджується. За кількістю виробництва художніх фільмів російські кінематографісти вже вийшли на сотні стрічок (стільки ж знімали в колишньому СРСР).
— Картини знімаються. Але хто їх дивиться? У кінотеатрах, як правило, йдуть іноземні фільми, частіше за все американські. А російські, у кращому випадку, показують на кількох сеансах, і то не щодня. Немає прокату. Немає аудиторії. Значить, сьогодні немає й великого кіно — ні у нас, ні у росіян. Тому, якщо режисер хоче, щоб його картину подивилися якомога більше глядачів, то треба розраховувати тільки на телебачення. Можна, звичайно, стати в позу і чекати, коли кінематограф відродиться. Адже час іде, і можна просто так і не дочекатися своєї зоряної години. Я намагаюся працювати професіонально, і мені за свої телесеріали не соромно.
— Останнє запитання. У день народження вас буде вітати багато хто: рідні, друзі, колеги. А найдорожче привітання ви чекаєте від кого?
— Від мами. Вона живе у Києві. Як тільки викрою паузу — прилечу до неї. Мама вже похилого віку, і для мене дуже важливо, щоб вона була здорова, добре себе почувала. Незважаючи на те, що зараз багато часу проводжу в Москві, я був і залишаюся киянином. Дуже люблю нашу столицю. Мрію, що колись я отримаю роботу в Києві.
— Зазделегідь вітати — погана прикмета. А побажання сказати можна. «День» бажає Анатолiєвi Миколайовичу залишатися таким же енергійним, молодим, щоб усі плани та мрії здійснилися. Здоров’я і нових цікавих режисерських та акторських робіт.
