Невміння акумулювати і захищати інтереси українських громадян є однією з головних проблем вітчизняного політикуму. Її наслідки призводять до того, що люди не довіряють можновладцям: останні постійно відчувають брак енергії, тієї енергії, завдяки якій функціонують справжні політики загальнодержавного масштабу. Тому, не маючи цієї сили, їм доводиться спиратися на інші опори: олігархів, гроші, певне корпоративне коло... і ніяк не на людей. Звідси і така політика — містечкова, коли політики думають не про державні інтереси, а про ресурси, рейтинги, власну сім’ю, кишеню тощо.
Нещодавнє звернення української інтелігенції до країн-гарантів Будапештського меморандуму із закликом скликати міжнародну конференцію для забезпечення гарантій безпеки України (читайте «День», №162 від 12 вересня 2009 року), частково є тому підтвердження. Безперечно, гарантам треба нагадувати і вказувати на їхні обов’язки, але це повинно базуватися на попередньому зверненні і підтримці українського народу, якщо цього немає, все інше для міжнародної спільноти виглядає непереконливо.
Також безперечним є і те, що інтелігенція виступає рушієм розвитку держави, вона повинна вести суспільство, але ж насамперед треба переконати власний народ. Один із підписантів звернення, Тарас Стецьків, відповідаючи на питання про необхідність підтримки перш за все з боку громадян України («День», №163 від 15 вересня 2009 року), сказав наступне: «Я погоджуюся, але одне не виключає друге, тобто якщо таке звернення не передувало, воно може з’явитися і після, адже безперечно, діалог із власним народом також є вкрай необхідним».
Менш переконливим це звернення стає і завдяки відсутності єдності серед самих політиків — ще одна проблема вітчизняного бомонду. Навздогін заклику української інтелігенції, не хто не будь, а голова Верховної Ради України Володимир Литвин встиг заявити, що міжнародна конференція країн-гарантів безпеки України, яку просить скликати українська інтелігенція, не відбудеться: «Я можу відразу сказати, що жодної конференції не буде. Якщо ми знаємо, що не буде, то навіщо тоді демонструвати безсилля?.. Для України має бути головним і визначальним, що ми самі думаємо про себе і як ми бачимо облаштування свого життя... Позиція Росії зрозуміла. А де українська позиція? Де українська лінія? Де загальна відповідальність?». Але, напевно, всі ці питання Володимир Литвин повинен поставити і голові законодавчого органу країни.
Між тим, цікавими є опитування серед громадян США та ЄС, до керманичів яких зверталася українська інтелігенція, яке нещодавно проводилося в рамках проекту «Трансатлантичні напрямки 2009 року» German Marshall Fund (США) і Compagnia di San Paolo (Італія). Зокрема, цитує «Кореспондент», у звіті вказано, що «поведінка Москви щодо її сусідів є предметом занепокоєння серед громадян країн-членів Альянсу... Найбільш занепокоєні мешканці Нідерландів (78%) і США (78%). Менш стурбовані болгари (40%)... При цьому в усіх країнах, за винятком Польщі, кількість громадян, які стурбовані, зросла порівняно з 2008 роком», — йдеться у висновках.
За даними опитування, більшість висловлюються за надання допомоги Україні та Грузії у сфері безпеки з боку ЄС, НАТО і США. «Семеро із десяти європейців (70%) висловилися за надання Європейським Союзом допомоги у сфері безпеки таким, що з’явилися, демократіям як Україна і Грузія. Більшість американців (68%) вважають, що Вашингтон повинен вжити аналогічні дії. Переважна більшість (62%) у країнах-членах НАТО (ЄС та Туреччини) і 66% американців висловлюються за надання такої ж допомоги з боку НАТО», — констатується у документі. Опитування було проведене у США та 12 європейських країнах. У кожній країні було опитано, як мінімум, 1 тис. чоловіків і жінок старших за 18 років. Похибка вибірки 3%.
Таким чином, позиція громадян США і країн Європи вже відома, якою буде реакція влади і чи буде вона взагалі, покаже час. Але чи варто на це сподіватися? Звичайно, ні. Орієнтуватися і спиратися потрібно лише на свої сили, адже відомо: поважають тільки сильних. А сила України — це її народ.
«День» звернувся до експертів із наступними запитаннями: ваша оцінка щодо звернення української інтелігенції? Чи присутнє вам відчуття небезпеки з боку Росії? Чи в достатній мірі українське керівництво, інтелігенція шукає підтримки у власного народу? Як ви вважаєте, якої реакції слід очікувати від країн-гарантів?
КОМЕНТАРIІ
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії й зовнішньої політики України:
— Я є одним із тих, хто надсилав це звернення. Що стосується заяви Медведєва, яке стало однією з передумов звернення до країн-гарантів, то в ній містяться положення, які свідчать про готовність РФ до застосування сили проти України, якщо остання не буде відповідати російським вимогам. А загроза може виникнути в будь-який момент, коли російська сторона вважатиме за доцільне.
Ми не намагаємося пустозвонити, прогнозуючи завтра військові дії. Однак цілком припускаємо можливість силових провокацій, метою яких є довести ситуацію до неконтрольованої, насамперед у Криму. Є ймовірність скомпрометувати українську сторону в тому, що вона підбурює якісь силові дії. Навряд чи можливо спрогнозувати такі дії. Хоча групи екстремістів, що активізувалися зараз у Криму під російськими прапорами цілком можуть застосувати силу проти військовослужбовців Російського флоту, щоб це можна було використати як привід до силових дій на території Криму. Не варто відкидати такої можливості в контексті тих заяв, що зробив президент Медведєв. Це такий собі вузький технічний погляд на ситуацію.
Більш за все нас непокоїть те, що Росія відкрито заявила, що вона не визнає права України на самостійну зовнішню і внутрішню політику. Таким чином здійснюється спроба нав’язати світу теорію обмеженого суверенітету тих країн, що межують із Росією. Ці країни можуть розраховувати на лояльне ставлення Росії до їхньої формальної незалежності в тому випадку, якщо ці країни будуть проводити узгоджену з Москвою внутрішню та зовнішню політику. Якщо ж ця політика буде самостійною без орієнтації на Росію, то росіяни можуть переглянути, так само як вони зробили того року стосовно Грузії, існуючі кордони. Це і є предметом найбільшого занепокоєння. Питання не в тому, як і які провокації і в які терміни будуть здійснюватися, — важливо, що сама по собі межа вже перейдена, і непокоїть тенденція.
Потрібно розпочати обговорення ситуації, що склалася з Росією, на більш широкому рівні із залученням країн-гарантів та інших впливових країн світу, а також міжнародних організацій. Це питання повинно бути на порядку денному таких організацій,аби таким чином не виникало можливості заговорити загрозу дестабілізації, яка існує у Східній Європі у зв’язку із діями РФ. У будь-якому випадку достатньо на даному етапі просто мобілізації уваги з боку світового товариства. Росії мають дати чіткі сигнали, що втручання у внутрішні справи України чи інших сусідніх країн є неприпустимим. А вже потім можна виходити на більш далекосяжні рішення стосовно архітектури безпеки.
Ігор ПАРАНЬКО, доктор геологічних наук, професор, завідуючий кафедрою загальної геології та розвідки корисних копалин Криворізького технічного університету:
— Безумовно, звернення української інтелігенції не є зайвим, але нам (українцям) слід пам’ятати, що себе захистити ми можемо тільки самі, так як і майбутнє нашої країни залежить від нас самих. У такому випадку необхідно звертатися до керівництва країни, а точніше — робити все, щоб мати гідне керівництво.
Минулорічні події в Грузії показали, що нехтувати небезпекою не можна, але й боятися також не слід. Росії слід зрозуміти, що за вікном ХХІ століття і політичні питання необхідно вирішувати дипломатичним шляхом, а не «граючись м’язами» і «брязкаючи зброєю». Окрім того, старих імперських часів уже не буде, не ті часи. Тут небезпека в іншому. Враховуючи момент виборів президента, такі дії Росії можуть суттєво вплинути на вибори, а це загрожуватиме країні більше, ніж сама Росія.
На жаль, українське керівництво, як це показали всі 18 років незалежності, не тільки не шукає підтримки у власного народу, а ігнорує його у прямому розумінні. Усі на владному олімпі думають про свої інтереси, а не народні.
Країни-гаранти поступлять так, як передбачено відповідними нормативними документами і ще раз звернуть увагу України на те, що потрібно не надіятись на когось, а свої питання максимально вирішувати самим. Прийняття Держдумою Росії закону не суперечить міжнародній практиці. Ті ж Сполучені Штати давно вирішують проблеми своїх громадян за кордоном, але всі їхні дії регламентуються відповідними документами ратифікованими на міжнародному рівні. Росія повинна також так поступити і тоді проблем не буде.
Олег САНЖЕРЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, директор Центру Євроатлантичної інтеграції, м.Рівне:
— Насправді від країн-гарантів, до яких звернулася українська інтелігенція, не варто очікувати ніяких результатів. Річ у тім, що документ, який вони підписали, не має юридичної сили. Адже це меморандум, тобто документ про наміри. В даній ситуації звернення до цих країн — це даремно розмахувати руками. Бо фактично — це віртуальна гарантія. А коли вже мова зайшла про безпеку країни, то варто згадати і той момент, коли Україна відмовилася від ядерної зброї. У цій ситуації влада не впоралася зі своїми обов’язками: інтереси громадян не відстояла, а поступилася іншим державам. Інша обставини нині в тій самій Індії, Пакистані та Ізраїлі, де від ядерної зброї не відмовилися, і жодне співтовариство зрушити цього не може.
У ситуації, що на даний момент склалася у зв’язку із заявами і діями Росії, українська інтелігенція чинить добре, що звертається до країн-гарантів Будапештського меморандуму. Однак усе-таки це малорезультативно. Зрештою, самі гаранти ділять Україну на сфери впливу. Натомість, гарантувати безпеку для країни могла б власна сильна армія. Проте на даний момент у нас вона не є боєздатною. На це впливає і економічна, і політична ситуація в країні. Висновки напрошуються самі собою.
З іншого боку, реальної небезпеки з боку Російської Федерація насправді не відчувається. Принаймні — на сьогодні. Справа в тому, що закони про використання військових сил за кордоном мають чи не всі розвинені держави. Врешті-решт, якби такого закону не ухвалювали, це ще не означало б, що військ не використоватимуть. Тим часом заяви російської влади — це швидше інформаційна складова, яка застосовується для впливу на внутрішні процеси, які відбуваються в Україні.
Анатолій ШЕВЧУК, фундатор Незалежного центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся:
— Україна повинна шукати гарантій безпеки у своєму народі. А задля цього треба виховувати внутрішню відповідальність людей за свою гідність, за розуміння, в якій країні живеш. Тому що це витирається з свідомості на наших очах. І робить те потужна сила зі східних кордонів нашої країни. На мою думку, все одно потрібно прокладати велику стежку до європейського обширу, який сформувався за нашими західними рубежами, тобто Євросоюзу. Перебуваючи навіть із короткоденними візитами у країнах, що до нього входять, я бачив, як змінюється на краще обличчя Європи. Особливо в плані ставлення простих людей до України.
Щодо міжнародної конференції стосовно гарантій безпеки, то варто скликати будь-який форум, коли б у нашій державі був порядок. А коли спостерігається безлад, то, гадаю, Україні не до цього. І немає різниці, буде то міжнародна чи тільки наша внутрішня конференція. За кордоном добре знають про економічний і духовний стан нашої країни. Бо зараз відбувається така деморалізація, якої я не бачив. І якщо раніше у мене були романтичні обрії, то зараз я їх не можу вгледіти ні в студентах, ні в тих, хто вибудовував ідею українства — ідею України як такої. Живий приклад: велику державну нагороду — орден княгині Ольги нещодавно було вручено людині, яка її зовсім не заслуговує. На очах в усіх людей відбувається приниження гідності людини, гідності України.
Повторюю, з мого спілкування із закордонними колегами я бачу, що до України в європейських країнах добре ставляться. Я не зустрічав жодного вибрику іронії стосовно нас, — у мене враження, що в них більше співчуття. Я вважаю, що більшість країн-гарантів безпеки України бажають швидшого одужання нашої держави. Але вбачати такого гаранта в Росії — гріховно. Спокон віку, скільки існує ця країна, не пам’ятаю з історії її чесних дій. Тому маєио численні свідчення і останні події, що відбуваються. Які можуть бути гарантії з боку цієї країни, коли все робиться, щоб впровадити її наглі сили у нас. Тобто такі, які пропагують нібито ущемлення росіян в Україні, коли їх абсолютно немає. У нас повністю хазяйнує російська меншість. А Росія, яка вважається гарантом нашої безпеки, пропагує зовсім інші тези.
Юрій ШВЕДА, політолог, кандидат політичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Те, що відбувається зараз у російсько-українських взаєминах, нагадує мені сюжет відомого американського фільму про президентську кампанію «Хвіст крутить собакою». У стрічці розкривається політична кухня США напередодні виборів. Щоби відволікти увагу громадськості від сексуального скандалу, пов’язаного з президентом США, терміново викликають спеціаліста із позаштатних ситуацій, який вирішує інсценувати військовий конфлікт, що кардинально змінює хід передвиборної кампанії. Це дуже цікавий фільм для всіх, хто замислювався, для чого відбуваються політичні скандали і кому це вигідно. А висновок із нього такий: політика — це, власне, і є шоу-бізнес, який ставить за мету переключати увагу людей від нагальних проблем і забезпечувати перевагу тому кандидатові, який, здавалося б, зовсім нещодавно не мав жодних шансів на виграш...
Отож, очевидно, не випадково, що загострення російсько-українських взаємин відбувається на тлі старту президентської виборчої кампанії. Тому відкидати той факт, що це є одна із передвиборних стратегій, яка має на меті відвернути увагу людей від тих проблем, з яким вони зіштовхнулися у повсякденному житті, і переключити увагу на інші проблеми і таким чином — мобілізувати людей навколо діючого президента, я не можу.
Щодо звернення інтелігенції і реальної загрози... Справді, очевидно, що російсько-українські відносини не були ще в такому негативному і напруженому стані, як упродовж останніх років. Справді, можна констатувати певну зверхність і спробу домінації Росії стосовно України, спробу диктувати Україні, як їй розвиватися, як бачити свою історію тощо. Це — типовий синдром «старшого брата». Можливо, у цьому частково завинило і наше нинішнє керівництво, яке провокує Росію на таку поведінку. А можливо, що після зміни адміністрації Сполучених Штатів Америки Росія отримала певні карт-бланші, обіцянки, що дає їй можливість вести себе достатньо зверхньо та агресивно.
На мою думку, заяви і намагання шукати порозуміння і захист стосовно національної безпеки і суверенітету України на стороні, за плечима третіх сил, є марними. Попередній досвід історії показує: завжди питання України розігрувалося як певна козирна карта у взаєминах із Росією. І у зв’язку з тим, що відбувалося загострення тих відносин, у пізнішому часі шляхом поступок від Росії вдавалося чогось для себе вициганити-таки, але частіше всього — за рахунок України.
Отож ми не маємо сподіватися одні — на підтримку Європи та Америки, інші — на підтримку Росії, а повинні самостійно пильнувати, плекати свої національні інтереси, реалізовувати те, що вигідно Україні та її громадянам. І тільки тоді зможемо забезпечити стабільність в Україні — без будь-яких зазіхань іноземних держав. На жаль, їх останнім часом чимало, і це є ще одним підтвердженням того, що Україна втрачає реноме держави, здатної постояти за свій національний інтерес.
Володимир СМОТРИТЕЛЬ, заслужений артист України, Хмельницький:
— Звернення української інтелігенції до країн-гарантів Будапештського меморандуму — необхідний крок. Гра в мовчанку, яку наразі веде український політикум, — тільки загострює і без того напруженні стосунки із Росією. Реакція на прояви великоросійського імперського шовінізму вкрай необхідна. Адже дедалі активніше посилюється посягання на нашу державність. Якщо людський організм не реагує на будь-який вірус, це вже фактична ознака його смерті. Тому позиція української еліти — це, у першу чергу, свідчення того, що організм життєздатний. Агресія Кремля є сигналом розпаду та смерті імперії. Звичайно, що такі процеси на політичній карті світу можуть призвести до розгортання військових дій, у цьому, звісно, криється велика небезпека. Одначе, Україна має нарешті вибороти свою незалежність, адже вона нам дісталася як результат розпаду Радянського Союзу. Переконаний, що у випадку військової загрози українська нація стане на захист своєї землі. Наше спасіння — тільки в національній єдності.
Андрій ДЕНИСЕНКО, координатор громадської організації «Цивільний актив Дніпра»,м. Дніпропетровськ:
— Думаю, що автори цього звернення — представники української інтелігенції — слабо уявляють собі реалії міжнародного життя. Їх звернення — це голос волаючого в пустелі. Особисто я не бачу ані найменшого бажання з боку країн-гарантів вплутуватися в конфлікт із Росією заради України і виконувати ті обіцянки, які вони дали, коли наша країна відмовлялася від ядерної зброї. Очевидно, що Росія напередодні президентських виборів в Україні хоче нав’язати дискусію всередині країни на тему українсько-російських відносин. Це дає можливості маніпулювати громадською думкою в потрібному напрямку. Проте, на мій погляд, наша «відповідь Чемберлену» повинна бути асиметричною. Він полягає у внутрішній консолідації українського суспільства. Ми повинні зосередитися на вирішенні економічних, фінансових, соціальних проблем, які є головною загрозою України. Небезпека не стільки ззовні, скільки зсередини, адже Росія небезпечна настільки, наскільки є нестабільність в Україні. Якщо в нашій країні буде елементарний порядок, то ніякий супостат нам не страшний.
Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України:
— Загроза національній безпеці України з боку Російської Федерації справді існує. Ніяких дієвих гарантій, ніяка міжнародна конференція, тим більше в Будапешті, потрібних гарантій для України не дасть. Єдиною гарантією може бути членство в НАТО. Звернення української інтелігенції до міжнародної спільноти спрямоване на те, щоб змусити останню, задуматися над тими наслідками, що несе за собою реваншиська політика Росії.
Щодо власного народу, зрозумілою є відсутність апеляції, тому що, немає згуртованості в суспільстві навколо долі країни. Замість того, є різновекторні орієнтації регіонів України серед населення, тому підтримки власного народу очікувати не варто. На мою думку, з боку країн-гарантів жодної реакції на це звернення не буде. Але потрібно звертати увагу міжнародної спільноти і українського народу на той загрозливий стан, в якому опинилася зараз Україна після 18 років незалежності.
