Головний спогад про свята: можна виспатися… Все життя сторонні люди керували моїм сном. Школа, інститут, армія, одна робота, друга, знову інститут, ще робота. Прокинутись неодмінно о шостій, сьомій тридцять, восьмій. Бо влаштують скандал. Розбудять силою. Виключать. Звільнять. За вікном темно і холодно, голова непритомна, проте дуже гостро відчуваєш усі колючки й шерехатості зовнішнього світу: нічого приємного він тобі цього ранку не приготував, ранні підйоми загалом рідко приводять до приємних наслідків; тому, хто рано встає, дійсно бог дає — здебільшого відважує потиличники. Кілька років тому нарешті з тим удалося покінчити. Тепер ніхто не наказує, коли лягати чи прокидатися. Маю майже вільний графік, сам собі господар.
Але і вони, кати моєї дрімоти, не ловили гав — і послали мені цього клятого сусіда зверху. Він переслідує мене, мов поганий спогад, невиліковна хвороба.
Він завжди вмикає телевізор і магнітофон пізно вночі або на світанку. У нього, мабуть, золоті руки (руки?), позачасове безсоння і неконтрольована кількість інструментів, бо він ще до того ж стукає нудно, невпинно, невтомно, а раптова пауза виявляється вишукано садистичним прийомом — щоб після цього тортури поновилися з подвоєною енергією.
Стукати у відповідь по батареї, в стелю. Вибиратися з ліжка. Одягатися, тягтися вгору по сходах, дослухаючись до звуків з одноманітного ряду дверей, навіть виходити на вулицю, дивитись, яке вікно освітлене. Довго збиратися з духом, перш ніж настиснути дзвоник. Нарватися на лайку, на погрози ноги повиривати, з вікна викинути.
Ось він знову слухає цю огидну музику, водночас намагаючись розвалити будинок своїми залізяками.
Вчергове підійматися туди?
Несила.
Але зараз це припиниться.
Я встаю, підходжу до стола і дістаю з шухляди невеличку мармурову скриньку з портретом сумного кавалериста Ніцше на кришці. Скринька на дотик відгукується ледь помітним тремтінням. Обережно відчиняю.
Вона лежить там, ворушачи вусиками, вже збуджена, готова до дії. Які ідеальні форми! Бездоганні зчленування, срібляний блиск вигинів, хижа пласка голівка, шість чіпких ніжок, тулуб, наче вилитий з кількох крапель ртуті. Вона відчуває мене і, змахнувши гострими, як леза, крилами, з тихеньким стрекотінням зависає на рівні обличчя.
— Джерело звуку. Знайти і знешкодити — наказую я, ледь не додавши «розумнице моя».
Її вже нема, у повітрі лишився ледь вловимий запах нагрітого металу.
У сусіда вікна зачинені, але трухлява рама легко піддається — ось уже моя посланниця озирається опуклими очима посеред тьмяно освітленої квартирки — і пікірує в кут, там, де магнітофон вивергає вічний «владімірскій централ». Вона навіть не зупиняється, просто на льоту зводить щелепи — і потворний прилад німіє.
Прибулець знов зависає у повітрі, щоб одразу пірнути під іншого кривдника — телевізор, втискується в його запилені, тісні, гучні нетрища, закручує вбивчу спіраль, крила клацають у миттєвому схрещенні, летять шматки дротів і деталей, дурний ящик здивовано пхикає — щоб назавжди перетворитись на непотріб.
Сусід — здоровань у спортивних штанях, з важким сизим обличчям, молотки замість долонь, очі — дві промиті спиртом гайки, ніс долотом, а пузо — стара чавунна ванна, повільно встає з табурета посеред кімнати. Він розкриває забитого іржавими цвяхами рота, щоб вимовити: «Твою мать!»
Даремно він це сказав.
Сталева комаха починає, монотонно гудучи, пульсувати пурпуровим. Я добре знаю, що це означає, а той, з молотками, — ні.
«Вітя, что ето?» — з’являється в дверях його діжка-дружина.
Зараз побачиш...
Багряний згусток під люстрою перетворюється на сліпучо-білу струну, що пронизує шию «Віті», він навіть не встигає охнути, осідає пропеченим наскрізь лантухом на підлогу і тут же, поруч, з гуркотом падає його колись галаслива подруга — створіння лише торкнулося її скроні, лишивши там крижану цятку, що назавжди вимкнула заплилий жиром мозок.
Ніцше плавно зайняв своє місце.
Не минуло і хвилини.
Абсолютна тиша.
Я засинаю солодким сном, міцнішим за чисте сумління. Доброчесність і спокій віднині панують у моїй оселі: у мене є дзига.
