У нас своя історія і своя правда

Наш час — це час прискореного розпаду гігантської держави, створеної внаслідок мілітарних зусиль упродовж кількох століть спершу невеликого Московського князівства, яке знайшло собі потужну підтримку і структурний взірець в Золотої Орди. Етапи процесу, який отримав офіційну назву «собирание русских земель», добре відомі. До нього належить, наприклад, нищення до ноги Новгородської вічової республіки, захоплення Тверського князівства й суміжних земель, а далі — завоювання Казані й Астрахані, Сибіру, підкорення України, Польщі, Криму... и прочая, и прочая, и прочая, як говорилося в офіційному титулуванні володарів Російської імперії.

Але не все йшло так гладко. З часом почалися військові поразки. Перша ганебна поразка спіткала Російську імперію під час Кримської війни. Вона виявила технічну відсталість Росії порівняно з передовими країнами Європи, а також глибоку корупцію в державному апараті. Чим відповіла влада? Деякими справді корисними реформами, зокрема скасуванням кріпацтва, але також ідеологічним актом — святкуванням невідомо ким і на якій підставі встановленої дати 1000-ліття Росії. Що ж, коли в країні негаразди, саме час зорганізувати для підтримки народного духу помпезне святкове дійство. Пізніше це стало стійкою традицією і більшовицької імперії. Згадаймо, скажімо, дату 23 лютого. Якраз цього дня на фронті було затишшя, але це нічого...

І ось нещодавно в дусі цієї традиції президент Росії Дмитро Медведєв підписав указ № 267 про відзначення 1150-ої річниці «зародження російської державності». Ця подія мала великий резонанс і в Росії, і в нашій державі. Указ став однією з тем, що обговорювали на зустрічі президента з науковцями-істориками в російському місті Володимирі. Сам президент на цій зустрічі назвав свій документ інакше — указом «о праздновании 1150-летия основания Российского государства».

Випадкова обмовка? Навряд чи. Лідер держави не може не розуміти різниці між виразами «зарождение государственности» та «основание государства». Перший вказує на появу слабких паростків державності, які лише згодом можуть дати помітні плоди, тимчасом як другий акцентує існування суб’єкта державотворення, що має чітку програму формування держави з усіма її атрибутами (армією, грошовою й фіскальною системою, владною вертикаллю, столицею тощо). Отже, заміняючи вираз «зародження російської державності» іншим — «заснування держави», президент наголошує і на вагомості події 862 року для подальшої історії Росії, і на наявності в той час суб’єкта державотворення, і на тяглості державних форм в Росії протягом 1150 років.

Щоб прояснити питання, що ж таке державотворче сталося 1150 років тому на теренах Новгородської землі, звернімося до праці «Курс русской истории» відомого російського історика Василя Ключевського. Коментуючи подію другої половини ІХ ст., яку ще в ХІХ ст. було вирішено вважати початком російської державності, він пише:

«Около половины ІХ в. дружина балтийских варягов проникла Финским заливом и Волховом к Ильменю и стала брать дань с северных славян и финских племен. Туземцы, собравшись с силами, прогнали пришельцев и для обороны от их дальнейших нападений наняли партию других варягов... Укрепившись в обороняемой стране, нарубив себе «городов», укрепленных стоянок, наемные сторожа повели себя завоевателями. Вот все, что случилось» (Т. 1, с. 168-169 третьего издания).

Здавалося б, усе зрозуміло. Місцеве населення, що складалося із слов’ян і фінно-угрів, з метою захисту від нападників-норманів наймає собі за гроші інших зайд-норманів, які невдовзі, користуючись правом сильного, підкоряють собі місцеве населення. Говорити про «добровільну» передачу влади норманам так само безглуздо, як без кінця повторювати заїжджену платівку про добровільне входження України до складу Росії чи про подарунок Україні у вигляді Криму, який нібито зробив Хрущов.

Для Ключевського наукова неспроможність історичного міфу про зародження російської державності була цілком очевидною. Він зауважує, що «наше сказание о призвании князей поставило в тени второй момент (тобто про захоплення влади норманами) и изъяснительно изложило первый (тобто про мету тубільного населення, з якою були найняті нормани) как акт добровольной передачи власти иноземцам туземцами. Идея власти перенесена из второго момента, из почвы силы, в первый, на основу права, и вышла очень недурно комбинированная юридическая постройка начала русского государства» (с. 170).

Однак те, що розумів В. Ключевський наприкінці ХІХ століття, очевидно, не влаштовувало російського імператора Олександра ІІ, який спонукав своїх істориків знайти привід для святкування тисячоліття історії Росії, і цей привід було знайдено саме в малозначущій літописній події 862 року. Якщо вдуматися в її суть, то доведеться прийняти думку, що на теренах Новгородської землі утвердилися завойовники, чужі слов’янському населенню за релігією, мовою й матеріальною культурою, і почали його систематичне пограбування й гноблення. Визнання російськими ідеологами тяглості традиції такої державності аж до сучасності мало би означати визнання насильницького, чужонаціонального, мілітарного характеру державної влади, що, по суті, і відповідає всій історії Росії, проте, хоч як це парадоксально, ніколи не проголошується.

Чому? Відповідь цілком зрозуміла: Росії не потрібна правдива історія своєї держави, їй потрібна така історія, що давала б підстави пересічному громадянину «гордиться своєй страной». А на створення міфів ніяких грошей із державного бюджету не шкода.

Проте зараз Росії не на часі бавитися подібними святами. У країні глибока системна криза. Уряд ще дозволяє собі сперечатися з Японією за якийсь непотрібний йому острів, тимчасом як величезні простори Сибіру спокійно й методично заселяють працьовиті китайці, і ця територія залишається російською лише номінально. Та насправді не територія головне, хоча для Росії, яка живе за рахунок ще не вичерпаних природних багатств, продажем своїх надр, це не останній чинник.

Головна проблема в Росії — це проблема влади і власності. Коли влада перетворюється на власність, досягається максимально високий показник корупції, а це означає, як було показано низкою дослідників, що мала частина людей (близько відсотка) володіє практично всіма ресурсами країни, а решта не має належного добробуту й правового захисту, унаслідок чого в країні зростають бідність, алкоголізм, смертність, дієздатна молодь намагається емігрувати, а серед не вельми дієздатної зростає агресивність, зокрема ксенофобія, що часто-густо виливається у насильство над людьми.

В Україні також є свої складні проблеми. І, звичайно, нам не варто приєднуватися до російських псевдосвят. А щодо підтвердження наших поглядів на давню історію — варто навести цитату з видатної книги російських науковців О. Ахієзера, І. Клямкіна та І. Яковенка «История России: конец или новое начало?»: «Давно доказано: русская этническая идентичность, возникшая не раньше XVIII века, не имеет никакого отношения к тем «русьским», о которых говорится в летописях и с которыми даже в Киевской Руси идентифицировала себя лишь часть ее населения». Отже, у нас своя історія і своя правда.