У одній із своїх праць — «Сумні тропіки» — Клод Леві-Строс подав опис цивілізації, яка виявилася неспроможною освоїти знаряддя, завезені колонізаторами. Племена вимирали попри те, що мали у своєму розпорядженні інструменти для життя. А причина того сумного цивілізаційного досвіду крилася в нездатності тубільців інтегрувати отримані для вжитку знаряддя у власну систему цінностей.
Сьогодні ситуація певною мірою повторюється, хоч і на іншому, так би мовити, рівні: народи світу активно прагнуть сприйняти знаряддя (досвід), інституції та цінності демократичних країн Заходу, зокрема республіканську форму правління та відповідні їй системи — президентську, парламентську чи змішану, вбачаючи в них засоби підвищення ефективності життєдіяльності власних суспільних організмів.
У цій статті зупинимося на аналізі двох аспектів цивілізаційного знання щодо інституту президентства: власне, досвіду (у найзагальніших рисах) його творення та наслідків «засвоєння» президенціалізму в період з 1789 року, (коли вперше на планеті у Сполучених Штатах Америки постала нова владна структура), до сьогодення.
Постановка цього питання викликана не тільки академічним інтересом, а й зумовлена бажанням звернути увагу інтелектуалів (які, як застерігав свого часу Поль Рікер, «через своє думання та висловлення» мають відчувати себе «відповідальними за перетворення, еволюцію, революцію їхньої країни») на специфіку проявів інституту президентства: обізнаність про суть феномена та врахування політичного досвіду народів, які так чи інакше сприйняли виставлені Сполученими Штатами «президентські орієнтири», націлить, маємо нагоду сподіватися, на вдумливе та обережне його використання в Україні.
ГЛОБАЛIЗАЦIЯ ПОСАДИ
Напевно, сьогодні мало хто пам’ятає ім’я Вільяма Стита, як і його працю «Історія Віргінії», де він змалював малопривабливий «портрет» перших європейських колоністів, які на початку ХVII ст. прибували до Нового Світу. Значну їхню частину становили непутящі молодики з добрих родин, яких батьки посилали за море з тим, щоб урятувати від ганебної долі. Серед поселенців Півдня були злісні банкрути, розпусники та ті, хто, здавалося, більше здатен грабувати й руйнувати, ніж творити. Ними, як відзначав В. Стит, верховодили по-бунтарськи налаштовані люди з того самого середовища, легко штовхаючи цю розмаїту юрбу на всілякі безглузді та лихі вчинки. Правда, згодом (на початку ХVIII ст., як писав уже А. Токвіль) до перших поселенців долучилися «майстрові та хлібороби» — люди «спокійніші й з вищою мораллю», але які практично нічим не відрізнялися від нижчих прошарків англійського суспільства. Започатковуючи ту чи іншу нову колонію, вони не мали «жодного шляхетного помислу», «жодної мети». Тільки-но виникала колонія, як у ній впроваджувалося рабство. Саме в поселеннях на Півночі формувалися основні принципи, на яких згодом грунтуватиметься життя цілої країни.
Молодий мандрівець-француз був приголомшений побаченим в Америці, серед іншого ступенем і якістю самоорганізації новостворюваного суспільства, яке діяло «цілком самостійно, керуючи собою саме», рівністю існування людей і умовами, в яких «людина ніколи не підкорюється іншій людині», але лише правосуддю або законові. Особливу увагу А. Токвіль звернув на природу, смисл і межі президентської влади, на людей, які впродовж десятиліть, змінюючи одне одного на президентській посаді, забезпечували ефективне функціонування виконавчої влади в державі, підлягаючи волі народу.
Американський президент був виборною особою. Усвідомлення цього феномену зваблювало думку й свідомість будь-якого мешканця — представника «монархічного моря», який стикався із республіканським устроєм Сполучених Штатів. Понад те, цього останнього вражала ще й інша особливість: честь президента, «його майно, його свобода, його життя» були в очах народу США «постійними гарантами належного використання дорученої йому влади».
Досвід облаштування виконавчої влади Сполучених Штатів і, зокрема, досвід творення системи президентської влади в першій великій демократичній республіці виявився настільки принадним, що невдовзі — в першій половині ХIХ ст. — найближчими сусідами уже здійснювалися перші спроби його копіювання. Американська конституція, за влучним виразом Лабуле, стала тією матір’ю, чиї діти, будучи вельми схожими на свою «родительку», заселили всю Америку, а слава перших американських президентів (найперше — їхня повага до Конституції та відсутність прагнень, пов’язаних із узурпацією влади: відмовився ж, приміром, генерал Вашингтон, під якого вперше й була створена посада президента, обійняти її втретє) сягнула навіть розчленованої двома імперіями України й відгукнулась у свій спосіб у Шевченкових рядках:
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
(«Юродивий», 1857 р.)
У середині ХIХ ст. (1848 р.) республіканське правління з інститутом президентства сприймається Європою: посада президента найперше з’являється в структурі влади Щвейцарії та Франції. Однак тільки після Першої світової війни, тобто у наступному — ХХ — столітті європейці активно візьмуться за розбудову республіканської форми та способу організації життя в своїх державах і, відповідно, зацікавляться новими владними механізмами. У 1919 р. у Європі з’явиться президент. Найперше — у Веймарській республіці. Згодом — у владних структурах Австрії, Чехо-Словаччині, Польщі, країнах Балтії.
Нові віяння не оминули й тогочасний Радянський Союз: питання про запровадження в країні поста президента активно обговорювалося під час підготовки Конституції (1936 р.).
У 30 — 40-х роках минулого століття перші президентські держави виникли й у азійських країнах — на Філіппінах, у Сирії, Лівані.
Після Другої світової війни президенство стає характерною рисою систем управління цілого ряду інших європейських держав: Італії, Греції, Португалії, Мальти. Свій варіант президентства культивує «соціалістичний світ» — В’єтнам (1946 — 1980 рр.), НДР (1949 — 1960 рр.), ПНР (1947 — 1952 рр. ), ЧССР (до 1989 р.), а ще Китай, КНДР і т.д. З часом президентська посада запроваджується в Югославії (1963 р.), у Румунії (1974 р., спеціально для Н. Чаушеску) і, зрештою, у березні 1990 року — в СРСР, для М. Горбачова.
Але не тільки Європа й Азія розбудовуватимуть владні інститути в своїх державах, закладаючи в них «елемент президентства». Навіть у найвіддаленіших куточках Африки в другій половині ХХ ст. вже правитимуть власні президенти. Закінчиться ж минуле століття — «століття президентотворення» — бурхливими процесами народження нових держав на просторах колишнього Радянського Союзу, Югославії та появою тих же таки інститутів президентства в новопосталих державних організмах.
Підсумок ХХ століття: понад 140 країн (із майже 200 членів ООН), незалежно від того, чи є вони президентськими, чи парламентськими, чи ж змішаними республіками, мають у структурі державної влади посаду президента. Здавалося б, демократичний досвід Сполучених Штатів сприйнятий народами планети досить масштабно й плідно. Однак насправді це твердження є правомірним лише частково.
Що ж дозволяє про це говорити? Виділимо тільки найбільш характерні аргументи.
НЕВДАЧІ «ІМПОРТУ»
Найперше — факт, на який все частіше вказує цілий ряд західних науковців, переконливо доводячи, що президентська республіка діє ефективно (без збоїв, так би мовити) і на демократичних засадах тільки на своїй «батьківщині» — у Сполучених Штатах Америки. Для інших держав світу «американський ефект» виявився недосяжним. Правда, іноді згадують Чилі як державу, якій, за визначенням, впродовж півтори сотні років — до перевороту 70-х — вдавалося «порівняно спокійно існувати» за президентського правління. Певний час президентство «виправдовувало» себе, окрім США, ще в кількох демократіях (із 31 держави «стійкої демократії», тобто такої, що існує не менше 25 років поспіль), зокрема в Колумбії, Коста-Ріці, Венесуелі. Крім того, серед «стійких демократій» присутні й дві напівпрезидентські республіки. Інші ж «старі демократії» — парламентські. У кінці ж ХХ століття західні експерти заговорили про президентську форму правління в Латинській Америці як «тупикову».
Чому ж інститут президентства, засвідчивши свій позитивний потенціал у США, не виявив його в ширших масштабах?
По-перше, на відміну від США, де президентство постало органічно, сказати б, із суспільства (тобто стало наслідком еволюції форм суспільної самоорганізації), у країнах-«реципієнтах» воно, зрозуміло, було привнесеним феноменом, який вимагав адаптації до конкретних тих чи інших умов, а не простого переписування/створення місцевих конституцій за американським зразком, глибинних суспільно- політичних перетворень, до яких свідомість населення була не готовою. Відтак, і це буде по-друге, президентство в цілому ряді країн поставало не як результат виборів, а глави держав (військових адміністрацій) перебирали на себе право самостійно призначати президента або проголошували самі себе президентами (наприклад, Зія уль-Хак у Пакистані чи Ершад у Бангладеш). У окремих країнах, де існує тільки одна партія (як у Кенії), тільки ця партія й має змогу висувати кандидата в президенти, й саме він і обирається, звернемо увагу, без голосування. Щоправда, в інших країнах процедура виборів все ж має місце, однак її, скоріш за все, можна трактувати лише як свідчення слухняності електорату, прояв його лояльності до влади. Так, у 1977 р. в Заїрі на президентських виборах за кандидата в президенти проголосувало 98,1% виборців, у 1979 р. в Габоні — 99,78%, а в Того — 99,97%, у 1980 р. Берег Слонової кістки — 99,9%.
По-третє, інститут президентства в багатьох країнах світу за своєю суттю був явищем, принципово відмінним від того, яке побутувало в США: тобто те, що називалося «президентством», насправді було монократичним, олігархічним і т.д. режимом. Характерною рисою цілого ряду президентів відтак ставала їхня незмінність. Наприклад, понад двадцять років обіймали президентську посаду Кеннет Д. Каунда (Замбія), Мобуту Сесе Секо (Заїр), Ф. Уфуе-Буаньї (Кот- д’Івуар) та ін. Відмова від відкритої практики деспотизму під парасолькою президентства не означала часто- густо припинення дії принципів деспотизму. Напевно, усвідомлюючи можливість «зростання апетиту» в президентів, жодна країна в Латинській Америці (за винятком Домініканської Республіки) до початку 90-х років не дозволяла їм балотуватися на другий термін.
Примітно, що сьогодні на пострадянських просторах теж вже окреслилися «президенти-довгожителі» — в Казахстані та Туркменії президенти перебувають на посаді з 1990 р. З 1994 року незмінними є президенти Таджикистану, Білорусі, Узбекистану. У Азербайджані посада перейшла фактично в спадок від батька до сина (у зв’язку з чим, перефразувавши Т. Пейна, можна зауважити тільки одне: будь-яка спадковість влади є лише різновидом рабства). У інших пострадянських республіках посилено проговорюються варіанти збільшення терміну перебування президента на посаді, можливості його обрання більше двох разів і таке інше. Це відбувається не в останню чергу тому, що в результаті президентських виборів спрацьовує принцип «переможець отримує все». Президент та його команда, означившись як «переможці», перебирають до рук управління країною, не допускаючи до влади «переможених». Зрозуміло, що в спектрі прагнень переможців бажання зректися монополії на владу, дотримуватися демократичних принципів змінності влади тощо не проглядаються.
По-четверте, цілий ряд президентів, як свідчить історія, були усунуті від влади (чи навпаки, її отримали) у результаті військових переворотів. Найсвіжіший, так би мовити, приклад — 34-ий державний переворот у кінці лютого цього року на Гаїті та, як наслідок, відсторонення від влади президента Жана-Бертрана Арістіда. Загалом аналітики звертають увагу на те, що державний переворот все частіше залишається єдиним методом, застосування якого врешті-решт допомагає відсторонити президента (узурпатора чи, навпаки, — невдаху на посаді) від влади, оскільки всі інші заходи виявляються неефективними. Щоправда, бувають випадки, коли президенти-невдахи, втративши будь- яку здатність керувати країною, добровільно йдуть у відставку, як приміром, президент Аргентини Рауль Альфонсин (1984 — 1989 рр.), який за п’ять місяців до закінчення терміну перебування на посаді, усвідомлюючи своє безсилля, спромігся на рішучий крок. Аналогічним чином у 1985 р. вчинив президент Болівії Ернан Сілез Суазо. За допомогою процедури імпічменту (звинувативши в карному злочині) вдалося позбавити влади Коллора де Мелло в Бразилії та Карлоса Андреса Переса у Венесуелі. Однак інші політичні банкрути, на зразок перуанського президента Алана Гарсіа, бразильського Хосе Сарнея, гватемальського Вініціо Серезо, «дотягували» свої президентські терміни, випустивши з рук «важелі управління». Така бездіяльність президентів дорогого коштувала: їхні країни стрімко скочувалися в безодню нестабільності, всеохоплюючої — системної — кризи, виборсатись із якої наступникам, як безпристрасно свідчить історія, вже стає не під силу.
ЯКУ РЕСПУБЛІКУ ОБИРАТИ
Причиною «викривлення» суті президентства є неготовність чи неспроможність спільнот до сприйняття демократичного досвіду, зумовлена історичним досвідом того чи іншого народу, рівнем політичної культури, економічного розвитку спільноти, станом громадянського суспільства, наявністю/відсутністю розвинутої сучасної плюралістичної свідомості тощо. Відтак помічено, що президентську форму правління найперше обирали латиноамериканські, африканські держави, які успадкували від минулого тягар нерозв’язних проблем. Парламентську ж республіку бралися розбудовувати народи європейських держав і, що характерно, — колишні британські колонії.
Однак і в парламентських чи змішаних республіках усе не завжди просто, особливо в «нових демократіях». Так, у країнах Центральної Європи мають місце різноманітні спроби президентів збільшити свою владу. Проте на відміну від колишніх радянських чи югославських республік, де президенти відкрито розправляються з опонентами, центрально-європейські уряди й парламенти жорстко блокують подібні спроби.
У новопосталих республіках, які декларують себе як «напівпрезидентські» чи «президентсько-парламентські», президентів часто обирають у два тури, оскільки в першому жоден із претендентів неспроможний отримати необхідну для обрання кількість голосів. Перемігши в другому турі, такі лідери після інаугурації швидко забувають, скористаємося висловом Г. О’Доннелла, що не вони були «першопочатковим вибором» більшості виборців, тому починають вірити в те, що втілюють у собі надії й бажання усіх громадян, всієї нації.
Далі. Взаємини між президентом і парламентом часто розвиваються на конфліктній основі. Дослідники феномену говорять про проблему подвійної демократичної легітимності. Суть її в наступному. Як президент, так і парламент з’являються в результаті електорального вибору, і це є підставою для суперечок щодо того, хто ж є фактичним виразником інтересів народу. Ускладненню ситуації в країні з президентською чи напівпрезидентською системою правління сприяє й багатопартійність, ідеологічна дезінтегрованість суспільства.
Історія (як давня, так і «вчорашнього дня») дає приклади, коли посаду президента обіймала людина, досить далека від політики, а відтак діяльність її як президента була неефективною, що в свою чергу несприятливо відбивалося на суспільних процесах. Такі ситуації, приміром, пояснюються тим, що кандидати в президенти наймають для проведення виборчої кампанії професіоналів, які «грамотно» подають образ свого клієнта, і він в очах електорату, врешті-решт, постає таким собі «рятівником» нації.
Приходу на президентську посаду людини, яка після виборів береться вирішувати вузькокорпоративні чи кланові інтереси (не тільки в країнах Латинської Америки, але й в багатьох колишніх «комуністичних» країнах) сприяє й високий рівень корумпованості суспільства, який, на відміну від країн «стійкої демократії», має тенденцію до зростання.
Попри вади президентського чи напівпрезидентського режиму та його неприйняття частиною політиків- практиків, політологами чи сегментами електорату, з-поміж дослідників демократії є ті, які схиляються до думки, що й парламентська система теж не є панацеєю від суспільних бід, оскільки їй теж притаманні численні недоліки (специфічні для кожної країни в кожний проміжок часу, як аргументовано довів у цілій низці своїх досліджень, приміром, Дж. Сарторі). Відтак, поціновуючи плюси й мінуси кожної з форм правління, спеціалісти, обізнані у демократичній практиці в усіх її іпостасях, схиляються до висновку, що для новопосталих демократій (країн демократичного транзиту) перехід до парламентаризму є, за визначенням Дж. Сарторі, «переходом у невідомість». Розбудова ж напівпрезидентської форми правління, яка дозволяє країнам діяти «в межах своїх знань, досвіду та компетенції» відтак є оптимальною.
