Ось уже третій тиждень триває неофіційна прем’єріада. Над кадровим пасьянсом із 5—8 можливих кандидатур ламають голови політики та журналісти, політологи й прості виборці. Оцінюються переваги й недоліки кожного потенційного претендента, шанси на висунення його кандидатури Віктором Ющенком та на проходження через «сито» Верховної Ради. Утім, часто це нагадує ворожіння на кавовій гущі, спроби вгадати профіль майбутнього прем’єра в неясних «розводах» із заяв лідера коаліції «Сила народу» та чуток, поширюваних його оточенням. Треба віддати належне і самому Віктору Андрійовичу. Інтригу він тримає з майстерністю автора політичних трилерів.
Проте думається, що ця інтрига зумовлена не лише особливостями політичного стилю Віктора Ющенка, а й складністю вирішуваної проблеми. Коротко її суть можна визначити так: як знайти баланс між ефективністю та політичною доцільністю? І стосується ця проблема не лише горезвісного кадрового питання, а й загалом політичного курсу нової влади. Тому варто на час відволіктися від імен претендентів на роль Прем’єра, інших кадрових шарад, і спробувати проаналізувати основну проблему нової влади.
ІМПЕРАТИВИ ЕФЕКТИВНОСТІ
До ефективності в принципі повинна прагнути будь-яка влада. Але для команди Віктора Ющенка проблема ефективності наповнена особливим значенням. Дуже високі очікування тих, хто голосував за Віктора Андрійовича на президентських виборах, хто вийшов на Майдан, щоб відстояти свій вибір. Для них мало простої зміни фігур на політичному Олімпі. Вони хочуть жити в оновленій країні, жадають швидких і кардинальних змін державної політики, які привели б до нового рівня та нової якості їхнього життя. Для того щоб адекватно відповісти на ці високі, об’єктивно кажучи, навіть завищені очікування, потрібні надзусилля. Адже платити за першими політичними рахунками новій владі доведеться вже наприкінці березня 2006 року.
Необхідність не розчарувати своїх прихильників — це лише півсправи. Не забуваймо, що близько 12 мільйонів українських громадян ставляться до «оранжевих» із недовірою, а деякі з них — навіть із ворожістю. Як показав «третій тур» президентських виборів, сама по собі зміна інформаційного середовища й «адміністративно-політичного клімату» не зняла проблеми політичного розколу країни. Нова влада повинна довести виборцям, які голосували проти В. Ющенка, свою здатність змінити їхнє життя та ситуацію в Україні на краще.
Тим часом складно оцінити, наскільки сприятливою для якісного ривка вперед є соціально-економічна ситуація в країні. Підвищені соціальні зобов’язання, взяті урядом В. Януковича, безсумнівно, призвели до посилення напруження в економічній сфері. Наведу лише один приклад. За оцінками В. Пинзеника, одного з провідних економічних експертів «Нашої України» (і, до речі, також потенційного номінанта на посаду прем’єра), випереджальне зростання пенсій минулого року (на 70%) порівняно зі зростанням зарплат (приблизно на 27%) призвело до того, що третину нових потреб Пенсійного фонду треба дотувати, і виплати ці не враховані в держбюджеті. До того ж необхідно розпочати диференціацію пенсій після підвищення їхнього мінімального рівня. А це ще більші додаткові витрати.
Вирішуючи складні соціальні проблеми, нова влада повинна одночасно взятися й за структурне реформування економіки. Найближчим часом оприлюднять короткострокові та стратегічні соціально-економічні програми діяльності Президента та нового уряду. І ми побачимо, що багато з поставлених завдань зможуть бути вирішені не раніше ніж через кілька років (за умови, що за їх реалізацію візьмуться без гаяння часу). А ось негативні соціальні недоліки реформ можливі вже найближчим часом. І тут ми підходимо до іншої сторони базової проблеми нової влади — політичної доцільності її дій.
СПОКУСИ ТА ОБМЕЖЕННЯ
Уже через рік у країні офіційно почнеться чергова виборча кампанія — із виборів нового складу парламенту та місцевих рад. Одночасно повинні статися (якщо лише не буде ревізована конституційна реформа) структурні зміни в політичній системі, перерозподіл повноважень між вищими інститутами державної влади, а також між органами місцевого самоврядування та місцевими держадміністраціями.
Між іншим, дуже показово, що в ході неформальної прем’єріади якось самі по собі вщухли розмови про ревізію конституційної реформи. З одного боку, не бажано дратувати депутатів, які є прихильниками парламентсько-президентської форми правління. З іншого, кожен потенційний претендент на прем’єрство зацікавлений у перспективі розширення своїх повноважень. Відповідно, можна чекати, що деякі з тих, хто програв «прем’єрський тендер», повернуться до ідеї ревізії конституційної реформи.
Нова влада у своїй діяльності неминуче робитиме поправку на майбутні вибори. У зв’язку з цим малоймовірне ініціювання до парламентських виборів непопулярних соціально-економічних реформ (наприклад, житлово-комунальної реформи, оптимізації системи соціальних пільг і виплат тощо). Навпаки, велика знада піти шляхом прийняття популістських рішень. Перший крок уже зроблено, Верховна Рада затвердила прожитковий мінімум на 2005 рік у розмірі 423 грн. на місяць. Нова влада до цього рішення формально не має жодного стосунку. Але проведене воно в тому числі й голосами депутатів із коаліції «Сила народу» та союзних їй фракцій. Тепер пригадаймо, що Віктор Ющенко обіцяв у своїй виборчій програмі підняти мінімальний розмір пенсій і зарплат до прожиткового мінімуму. Чи готова до цього вітчизняна економіка? Для порівняння, міністр фінансів російського уряду Олексій Кудрін нещодавно зазначив, що наближення мінімального розміру оплати праці до прожиткового мінімуму вимагає збільшення фонду заробітної плати приблизно уп’ятеро (див. «Известия», 11.01.2005). З огляду на цю оцінку О. Кудрін відкинув пропозицію кількох депутатів Держдуми прирівняти мінімальний розмір оплати праці до рівня прожиткового мінімуму. Не думаю, що ситуація в українській державній скарбниці принципово відрізняється від російських фінансових реалій.
Тема виборів-2006 виникає й стосовно до формування нового уряду. Ніхто не має сумнівів, що новий прем’єр, будучи лідером певної політичної сили, мимоволі використає свій статус для нарощування рейтингу та передвиборного потенціалу своєї партії (виборчого блоку). Зважаючи на це розуміння, В. Ющенко вже заявив, що глава уряду не повинен бути партійно ангажований.
Оскільки на підтримку Віктора Ющенка на президентських виборах виступала коаліція «Сила народу», а після першого туру виборів — і ціла низка нових союзників, новий уряд унаслідок об’єктивної політичної логіки має формуватися на коаліційних принципах. При цьому новий Президент зацікавлений, щоб уряд діяв разом із ним як єдина команда. Проте сам по собі неформальний публічний конкурс на посаду прем’єра, узгодження складу уряду, та й очікування майбутніх виборів вносять конфліктний імпульс у відносини політичних партнерів по президентських виборах, що вже завершилися.
Тема єдності політичної команди важлива й у парламентському вимірі. Справді, майже будь-яка кандидатура на посаду прем’єра, запропонована В. Ющенком, набере більшість голосів народних депутатів. Адже новому Президенту принципово важливо використати процедуру затвердження прем’єра та формування уряду для створення своєї більшості в парламенті, яка була б стабільною, а не ситуативною, політично лояльною до глави держави, а не кон’юнктурною. Значущим представляється й кількісний результат голосування щодо кандидатури прем’єра. У непрямій формі це буде вотум парламентської підтримки по відношенню до нового Президента.
Дуже суперечливою є й ситуація з кадровими амбіціями соратників Віктора Андрійовича. Керівні позиції в держапараті є не лише інструментом реалізації нової політики, а й формою винагороди за політичну відданість, самовіддану роботу під час виборчої кампанії (і не тільки), за виконання союзницьких зобов’язань. Разом із тим, ми незабаром можемо виявити, що на одні кадрові позиції претендентів буде з лишком, а на інші (менш вигідні) бракуватиме професійних і досвідчених керівників.
Частина «помаранчевої команди» прямо чи непрямо пов’язана з бізнесом. Тому для деяких із них прихід до влади може бути зумовлений банальним мотивом — повернути втрачене або надолужити згаяне. Навіть у тих, хто начебто давно пішов із бізнесу, хапальні рефлекси нікуди не зникли і можуть швидко відновитися в сприятливому середовищі. Гадається, саме тому В. Ющенко дедалі частіше повторює тезу про розділення бізнесу та влади, в тому числі й застосовно до процесу формування уряду.
У зв’язку з цим зовсім інакше треба сприймати популярну нині тему люстрації. Вимога очистити вищі ешелони держапарату від представників колишнього політичного режиму значною мірою є відображенням революційного романтизму та максималізму частини прихильників В. Ющенка, перенесенням «духу Майдану» на кадрову політику. Але є й зворотна сторона дискусії на тему «люстрації». Деякі представники «помаранчевої команди» почали використовувати цю тему як засіб політичних і кадрових інтриг проти своїх професіонально спроможних конкурентів, які працюють або працювали в недавньому минулому на керівних посадах у центральних органах виконавчої влади.
Практично не можливо знайти чітких, однозначних і досить універсальних критеріїв для проведення люстрації у вищих ешелонах держапарату. Адже і сам Віктор Ющенко, і значна частина його команди в недавньому минулому були на керівних посадах або в уряді, або в інших державних структурах. А як бути, наприклад, із нинішнім Генеральним прокурором С. Піскуном?
Із правового погляду, мабуть, є лише один значущий критерій, який можна використати в процесі очищення державного апарату, — це порушення тією чи іншою посадовою особою норм закону. Є й політичний імператив, що диктується логікою зміни політичного режиму, — заміна всіх членів уряду В. Януковича та керівників регіонів, призначених Л. Кучмою. Такий підхід у нинішніх умовах видається політично доцільним, хоча на ефективності роботи низки відомств і керованості ситуацією в деяких регіонах це може позначитися не цілком позитивно.
ЧИ Є ОПТИМАЛЬНІ ВАРІАНТИ?
І ось ми знову повернулися до питання про співвідношення ефективності та політичної доцільності в діяльності нової влади. Навіть побіжний аналіз цих чинників показує, що знайти оптимальний варіант їх поєднання надто складно, якщо взагалі можливо. Акцент на ефективності пов’язаний із різким посиленням політичних ризиків. Домінування політичної доцільності може негативно позначитися на результативності роботи нової влади.
Повною мірою це стосується й кадрового питання, в тому числі й прем’єріади. Публічне суперництво за посаду прем’єра двох «ефективних менеджерів» стрімко переростає в піар-війну між ними, а це вже може призвести до політичних витрат для команди В. Ющенка.
Неминучий пошук компромісного варіанта, заснованого на максимальному використанні професійного потенціалу «ефективних менеджерів». Тим більше, що такий підхід найбільшою мірою притаманний і самому Віктору Ющенку. Можливі дві основні конфігурації компромісу між ефективністю та політичною доцільністю при розв’язанні прем’єрського питання:
1. Один із «ефективних менеджерів» очолює уряд, інший стає секретарем Ради національної безпеки й оборони України (РНБОУ). Значення РНБОУ в умовах політичної реформи різко зростає. Саме через цей орган, очолюваний Президентом, може здійснюватися політичний і нормативний вплив глави держави на діяльність всієї виконавчої влади, а не тільки силових відомств. Саме РНБОУ може зайнятися розгрібанням «авгієвих конюшень». РНБОУ також може (і повинна) здійснювати контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Відповідно за такої моделі роботи РНБОУ різко зростає політична вага її секретаря. Головний недолік цієї моделі полягає в тому, що перетворення Ради національної безпеки на «паралельний уряд» може призвести до переростання суперництва «ефективних менеджерів» на політичну війну між Кабміном і РНБОУ. За існуючого розкладу малоймовірна.
2. Обидва «ефективні менеджери» стають віце-прем’єрами в уряді, очолюваному «технічним» і безпартійним прем’єром, політичним порученцем В. Ющенка. Чітко окреслена зона функціональної відповідальності обох віце-прем’єрів значно зніме конкурентне напруження в їхніх стосунках, змусить працювати в рамках однієї команди та під подвійним контролем — Президента та прем’єра. Політичні витрати можливі й у цьому випадку. Складно, наприклад, сказати, чи впорається «технічний прем’єр» із координацією роботи та контролем за діяльністю двох суперенергійних та норовистих віце-прем’єрів.
Й останнє. У дискусіях про кандидатуру прем’єра та уряд ми якось забули ще про один важливий орган — Адміністрацію Президента (АП). Адже в епоху Л. Кучми це був один із стовпів його політичного режиму. Один із головних тестів на реальне політичне оновлення для нової влади буде пов’язаний саме зі зміною функцій і політичної ролі Адміністрації Президента. Розв’язання цього завдання має дві складові: законодавче закріплення функцій Президента та його Адміністрації (канцелярії), призначення на посаду керівника АП людини, не пов’язаної за своєю «політичною генетикою» з попереднім режимом, не «обтяженої» досвідом роботи в АП або тісної взаємодії з нею, здатної по-новому організувати роботу цього органу.
У пошуках балансу між ефективністю та політичною доцільністю нова влада попервах віддаватиме перевагу політичним чинникам. І це закономірно. Але після завершення кадрової епопеї акцент має бути зроблений на результативності дій нової влади. У кінцевому результаті ефективна влада і є політично доцільною.
