Куди рухається українська журналістика? Відповідь на це запитання, на перший погляд, досить проста. Вона повинна рухатися в бік самовизначення. Але поки що це — якийсь броунівський рух. І багато хто скаржиться, що немає певного співтовариства. Щоб змінити ситуацію, треба прийняти професійну та моральну систему координат. Що це таке — окрема детальна розмова. Але, безперечно, без критеріїв тут ніяк не обійтися. У кожному конкретному випадкові важливо починати не просто з визначення того, що добре, що погано, а і з того, з якого боку ми це подаємо і чому ми до цього так ставимося. Для політиків, наприклад, дуже справедливим є таке твердження — перш, ніж зайнятися політикою, знайди свою країну. Якщо комусь здається, що це фраза, відірвана від реальності, то якраз на українському грунті вона перевіряється дуже просто.
Нещодавно в парламенті відбулися слухання з проблеми Голодомору. Я гадаю, що немає жодної адекватної людини, яка, ознайомившись з матеріалами про те, що означали для українців голод 1921— 1923 рр., 1932—1933 рр., 1946—1947 рр., не розуміла б, наскільки має рацію консультант «Дня» професор Джеймс Мейс, який говорить, що ми повинні розглядати себе як пост-геноцидне суспільство. Суспільство, яке пережило найважчі випробування, що зачепили націю, можливо, навіть на генному рівні. Так ось, коли депутати-комуністи намагалися зірвати це засідання, демонстративно покинувши залу, мені здається, наша газета була єдиною, яка абсолютно прямо, можливо, категорично як ніколи (ми рідко буваємо настiльки категоричні) написала, що це — невігластво і ганьба. Далеко не всi нашi політики вибрали свою країну. Їм українські проблеми «не болять». Ось чому таке трапляється!
Але чи вибрали свою країну українські журналісти? Вони дуже часто оголошують себе «сторожовими псами демократії». Але спочатку потрiбно мати, що охороняти... Немає відповіді на найпростіше конкретне запитання — чи вибрали вони систему цінностей, яку хочуть захищати? Чи вибрали вони своє місце, чи вибрали вони свою країну? Простий приклад: коли Україні визначили статус «нового сусіда» ЄС і остаточно стало ясно, що ми не скоро отримаємо членство в Євросоюзі, то з якою насмiшкою деякі інтернет-видання (особливо з тих, що вважають себе опозиційними) писали про це: «Двері ЄС перед Україною остаточно зачинилися». Звичайно, можна не любити українську владу, чиновників, але з такою інтонацією про свою країну не пишуть.
Інший приклад: репортажі, присвячені трьохсотріччю Петербурга, які нещодавно транслювалися всіма телевізійних каналами, були сповнені пафосу співучасників події. Я не побачила у всіх цих репортажах української інтонації і українського погляду на те, що відбувається. Ну, якщо не рахувати якогось цілком бравурного і неточного підходу, який прослизнув в одному з сюжетів з приводу того, що Леонід Кучма вчинив як прагматик і використав це свято для того, щоб зустрітися з усіма своїми колегами. Нерозумна натяжка. Президентові — просто ведмежа послуга. По-перше, якщо дивитися реально — не Президент-прагматик використав шанс, а, слава Богу, обставини після нещодавніх проблем склалися так, що є можливість поспілкуватися і зі Шредером, і з Блером. А по-друге, не він один — прагматик. Всі глави держав, як правило, використовують свята, щоб в режимі «без офіціозу» вирішити ті справи, на які треба витрачати багато протокольних зусиль. Але головне все ж не це. Навіть якби журналісти просто лінувалися й не хотіли докласти зусиль, вони — при найменшому відчутті причетності до України — могли б використати, наприклад, матеріали «Дня» про український внесок до історії Петербурга (тим більше, що Президент таки знайшов можливість зустрітися з українською громадою Петербурга). Їх було декілька минулого тижня (зокрема «VIP-свято і українська культурна автономія в Санкт-Петербурзі» почесного голови Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга Миколи Жигла, «День», № 90; «Серце «регулярної держави»: Петровський Петербург і українці» Ігоря Сюндюкова; «Санкт-Петербурзька Шевченківська карта» Клари Гудзик, «День», № 92). Те, що подібних речей не відбувається — ще одне свідчення відсутності комунікації всередині журналістського середовища, яке досі переживає такі анахронічні інстинкти і хвороби, як дрібну заздрість, дрібні інтриги, замовчування, несумлінну конкуренцію. Це заважає зрозуміти, де треба сміливо один одного цитувати, де треба сміливо один від одного підживлюватися інформацією — для того, щоб виступати консолідованим середовищем. Журналістами однієї країни — України! І ось якщо спробувати — в цьому контексті — підбити підсумки відповіді на начебто простеньке запитання, куди рухається українська журналістика, то потрібно, передусім, відповісти самим собі на інше запитання — чи є у наших журналiстiв бажання рухатися? Чи є в них сили для осмисленого руху? Для того, щоб рухатися, треба визначити домінуючий вектор.
...А що стосується Дня журналіста, який ми сьогодні відзначаємо, то його ми ще маємо «освоїти». Щоб цей день став дійсно нашим святом, ми повинні відчувати, що українська журналістика розвивається, що в суспільстві вироблено запит на якісну журналістику. А поки що, коли і є якийсь сенс у Дні журналіста, то він полягає в тому, щоб у цей день ще раз сказати «дякую» всім учителям у професiї, тим, хто, як заведено говорити, «ставив руку». Дякую.
