Суперечки щодо глобального потепління відзначені зростаючим бажанням викоренити «нечисте» мислення аж до спростування цінності демократичних дебатів. Але припинення суперечок усього лише означає зникнення аргументу з публічного порядку.
У березні радник із науки Ела Гора та відомий дослідник проблем клімату Джим Хансен заявив, що коли справа торкається глобального потепління, «демократичний процес є неефективним». Хоч наука довела, що CO2 від викопного палива нагріває планету, політики не бажають дослухатися до його поради і припинити будівництво працюючих на вугіллі електростанцій.
Хансен стверджує, що «перша дія, яку повинні зробити люди, — це використати демократичний процес. Людей, у тому числі й мене, розстроює те, що демократичні дії впливають на вибори, але від політичних керівників ми отримуємо всього лише «зелений камуфляж». Хоч він не говорить нам, у чому полягає друга або третя дія, він з’явився у британському суді, щоб захистити шістьох активістів, які пошкодили працюючу на вугіллі електростанцію. Він стверджує, що нам потрібно, щоб «більше людей прикували себе ланцюгами до працюючих на вугіллі електростанцій» — точка зору, яку повторив Гір.
Нобелівський лауреат в області економіки Пол Кругман зайшов іще далі. Після того, як законопроект зі зміни клімату Ваксмана-Марклі насилу пройшов у палаті представників США, Кругман сказав, що немає жодного виправдання голосам проти нього. Він, фактично, назвав усіх членів, які проголосували проти нього, «заперечувач клімату», які «зрадили планету».
Кругман сказав, що «безвідповідальність і аморальність» демократичних поглядів представників є такими «які не можна пробачити» та «зрадою». Таким чином, він звинуватив у зраді майже половину демократично обраних членів палати з боку обох партій за те, що в них така думка — тим самим, по суті, заперечуючи демократію.
Менш відомі вчені мужі роблять подібні заяви, передбачаючи, що люди з «неправильними» уявленнями щодо глобального потепління мають з’явитися перед процесом у стилі Нюрнберзького процесу або їх повинні судити за злочини проти людства. Тут явно переглядається тенденція. Загроза клімату є настільки великою, — а демократичні системи роблять настільки мало у цьому напрямку, що люди приходять до висновку, що, можливо, демократія є частиною проблеми, і що людям не можна дозволити висловлювати нетрадиційні погляди з такого важливого питання.
Це лякає, хоч і є історичний прецедент. Велику частину американського маккартизму 1940-х і 1950-х рр. приводила в дію та ж сама палка віра у правоту місії — віра, яка бачила, як порушуються фундаментальні права. Нам би зіслужити гарну, якби ми пішли іншим шляхом.
Гір й інші часто стверджують, що, якщо наука в царині зміни клімату робить висновок про те, що викиди CO2 є шкідливими ,— з цього виходить, що ми маємо припинити ці шкідливі викиди — і що ми з етичного погляду зобов’язані це зробити. Але це випускає з уваги половину історії. Ми точно так само могли б указати на те, що оскільки наука говорить нам, що автомобілі на швидкості вбивають багато людей, ми маємо зменшити обмеження швидкості практично до нуля. Ми цього не робимо, тому що ми визнаємо, що витрати високошвидкісних автомобілів необхідно порівняти з перевагами мобільного суспільства.
Дійсно, ніхто не виробляє CO2 з власної забаганки. Викиди CO2 витікають з інших, у цілому корисних дій, наприклад, спалення вугілля, щоб зігрітися, використання газу з метою приготувати їжу або спалення газу для перевезення людей. Вигоди викопного палива варто порівняти з витратами глобального потепління.
Гір і Хансен хочуть мораторій на працюючі на вугіллі електростанції, але нехтують тим фактом, що сотні нових електростанцій, які будуть відкриті в Китаї й Індії найближчими роками, можуть підняти з бідності мільярд людей. Заперечення цього результату за допомогою мораторію явно не є абсолютним добром.
Подібним чином розумні люди можуть розійтися у тлумаченнях законопроекту Ваксмана-Марклі. Навіть якщо ми відкинемо його величезні витрати на заходи уряду із завоювання популярності й дослідження, які свідчать про те, що він може дозволити більше викидів у США протягом перших десятиріч, у цьому законодавстві є більш фундаментальні проблеми.
При витратах у сотні мільярдів доларів на рік, він фактично жодним чином не вплине на зміну клімату. Якщо всі численні умови законопроекту будуть повністю виконані, як засвідчують економічні моделі, це зменшить температуру до кінця століття на 0,11°C (0,2°F), скоротивши потепління на менш ніж 4%.
Навіть якщо кожна зв’язана зобов’язаннями Кіото країна ухвалить свої власні законопроекти, аналогічними до Ваксман-Марклі, що є неймовірним, і призведе до значно більш високих витрат — глобальне скорочення потепління становитиме всього 0,22°C (0,35°F) до кінця цього століття. Скорочення глобальної температури не буде помітним через 100 років, хоч вартість буде істотною та підлягатиме оплаті зараз.
Невже це дійсно зрада щодо планети — висловлювати небагато скептицизму з приводу того, чи є це правильним шляхом уперед? Невже цю зраду піддавати сумніву викидання величезних грошових сум на політику, яка через 100 років, фактично, не принесе жодної користі? Невже нерозсудливо вказувати на те, що неминуче створення торговельних бар’єрів, які підуть за Ваксман-Марклі, може зрештою коштувати світові у 10 разів більше, ніж шкода, яка, можливо, колись призведе до зміни клімату?
У цей час акцент на неефективну та дорогу політику щодо клімату доводить недалекоглядність. Але я б ніколи не хотів припиняти суперечки про ці проблеми — незалежно від того, з ким саме — буде це Гір, Хансен або Кругман. Кожен, хто бере участь у цих дебатах, повинен витратити більше часу на те, щоб вибудовувати та визнавати хороші аргументи, і менше часу на те, щоб диктувати іншим, чого саме їм не можна говорити. Бажання припинити суперечки — це просто зрада розуму.
Бьорн ЛОМБОРГ — директор Копенгагенського центру згоди, є ад’юнктом-професором у Копенгагенській школі бізнесу, а також автором книг «Еколог-скептик» і «Прохолоньте: керівництво еколога-скептика з глобального потепління».
