При гетьманах Ружинських Ружин був відомим усій Україні як село, котре дало їй багатьох славних козацьких ватажків. Князі Ружинські були і засновниками Запорізької Січі, і її реформаторами, і її гетьманами... При голові колгоспу Білінському у Ружині та бригадному селі Городилець були побудовані школи, медпункти, крамниці, млин, пилорама, тваринницькі ферми і тракторний стан, на якому милували око квітники, а сам голова їздив на наради як не в Москву, то у Київ... Про князів-гетьманів нагадують нині лише руїни панського маєтку, і то не відомо, чи були його власники прямими нащадками славних козацьких отаманів. Колишній голова не хоче приїжджати у Ружин, щоб «не травмувати душу». Ружин спіткала така ж доля, як тисячі інших українських сіл, коли старі вимирають, а молоді не народжують. Тож напередодні 500-річного ювілею, який Ружин відзначатиме 21 вересня, у храмове свято, на Різдво Пресвятої Богородиці, тут плекають надію тільки на нинішніх волинських «гетьманів», обласну владу, — щоб допомогла повернути давню славу цим родючим землям і її працьовитим людям.
Уночі пройшов дощ, і стежка ще мокра і дуже слизька. Але веде вона у місця, які дихають тисячолітнім спокоєм... Височезні розлогі дерева чимдалі стають ще вищими, густа трава, що змінила розкислу землю, має той неповторний колір, який і буває лише у таку, пізньотравневу, пору. Минаємо так званий молодий (бо колишній колгоспний) сад, за який у Ружині незабаром можуть розгорітися суперечки. Як колгоспне майно він підлягає розпаюванню. «А що ділити, якщо на одну селянську душу припаде по рядку чи піврядка?» — міркує сільський голова Григорій Римарчук, бо виношує задум забрати сад на баланс сільської ради.
Щойно весь сільрадівський люд пережив велике свято: хай і в будній день, але прийшло воно і на ружинську вулицю! Щойно Григорій Михайлович розписав молоду пару (весілля і вінчання — в неділю). Подібної оказії у селі не було майже два роки. І наче й молоді вистачає, та чогось, зітхає голова, не женяться... За три роки 39 — померло, 12 — народилося.
— А щороку у нашому районі вмирає одне село...
Так за розмовами, що турбує людей у селах Ружинської сільради (найбільше те, що... нема заміни СКВ, котрий при нинішній державній політиці теж не може вижити; що низькі ціни на молоко і м’ясо — за вигодуваного бичка — хто таке чув? — отримували по 200 — 300 гривень), прийшли до Туральки — мальовничої ружинської околиці, на якій споконвіків розміщувалися панські маєтки. Руїни колишнього панського палацу, колись двоповерхового, серед старовинного, незважаючи на запущеність, надзвичайно гарного парку вражають монументальністю і надійністю, міцними мурами, цеглу з яких не змогли зрушити й гарячі до роботи руки місцевих господарів. Ольга Сергіївна Поворозник пригадує глибокий льох під палацом, в який її, щойно спечену вчительку, у 82-му водили школярі. А Надія Михайлівна Суржок, директор будинку культури, розказує про панські ставки, в окремих з яких ще й нині дно вкрите дубовими дошками... Ружинські пани завжди були, виявляється, передовими господарями для свого часу, про що свідчать і осколки їхньої великої економії.
Чи не тому місцевий люд з інтересом сприйняв дворічної давності візит у село... потомка ружинських панів десь аж із Аргентини. Походив він по Туральці, оцінив перспективу, потім поникався від хати до хати, обіцяючи людям, якщо викупить, як задумав, місцеві землі, райське життя...
У Ружині навіть місцева старожилка 90-річна баба Лєська не розкаже вам про походження назви села. Не зберегла історія з цього приводу ні легенд, ні переказів, а аналогії зі словами «ружа» (квітка) і «ружжа» (зброя) непереконливі.
— Ружин — бо ми Ружинські, Ружинських, — кажуть у селі, маючи на увазі славних предків-князів і їхнє родове гніздо.
Відомості про князів Ружинських є і в козацьких літописах, і в дослідженнях багатьох авторів: в «Історії запорізьких козаків» Яворницького, в енциклопедичному «Словнику міст і сіл Волині» Олександра Цинкаловського, у праці нашого земляка — знаного краєзнавця Григорія Гуртового «Волинь — край козацький»... Рід князів Ружинських походить зі старого волинського княжого роду Роговичів (Роговицьких — як називають їх у селі). Відомий український історик Наталя Яковенко у своєму грунтовному дослідженні української шляхти XIV — XVII століть наводить родовідну схему, за якою три сини Івана Михайловича Ружинського у різний час очолювали значні козацькі загони, а два з них навіть усе запорізьке військо! Зокрема, Михайло між 1579 — 1586 роками був отаманом війська запорозького і активно діяв у боротьбі з кримськими татарами, які ішли по український ясир. Вiдома «Історія русів» розповідає про бойовий шлях Євстафія Ружинського — в історію козаччини він ввійшов як реформатор, одним з перших почав навчати козаків військової справи. Син Євстафія Богдан (гетьман Богданко — так звали його і козаки, і вороги) у жовтні 1575 року здійснив сміливий похід, описаний Яворницьким, взяв штурмом Каффу й визволив багато полонених. Після його походів Крим і Туреччина тремтіли перед силою і відвагою козацького війська. «Ще одна яскрава зоринка цього роду (пише Григорій Гуртовий) — волинська княжна Софія Ружинська. На чолі військового загону, який нараховував 6 тисяч чоловік піхоти і кінноти, обложила замок ненависних їй князів Корецьких у місті Черемош і здобула його. Чим не козацька душа?»
Ружин мав і власного літописця — Павла Івановича Савенюка, котрий, на жаль, уже пішов з життя. На його матеріалах підготовлено альбом, але значна частина його записів наче канула в безвість... Все ж до 500-річного ювілею сільський голова леліє думку — видати книжку про історію Ружина, котру обіцяли профінансувати удатливі підприємці-земляки. Леліє й більшу мрію — «під ювілей» відремонтувати дороги, які йому гостям i показувати соромно, та довершити газифікацію села.
Князівські ж нащадки давно забули про ратну славу. Навіть у часи, коли вся, здається, Волинь знялася з місця і їздила в шоп-тури та на заробітки у сусідню Польщу (а далі освоїла Італію, Іспанію й Португалію), жоден (!) мешканець Ружина не покинув роботи на землі, не став «човником». По три гектари мають в обробітку люди, тримають худібку — ще недавно працювали на полі-городі навіть по неділях, і лише відкриття церкви у пристосованому приміщенні (Божий храм згорів у війну) трохи призупинило цей масовий селянський ентузіазм...
Ружин, якщо аналізувати населені пункти сільради, найбільш, виходить, «приземлений». Бо сусідній з ним Городилець незрівнянно піднявся за рахунок близькості до Ковеля. «За тої влади» споруджувалися у місті потужні підприємства, а «розслабитися» роботяги їздили у найближче село — Городилець, котре швидко зметикувало і невдовзі здобуло на Волині славу «самогонної столиці». У людей на ощадних книжках пропало по 50 — 100 тисяч радянських рублів, які «накапали» на них з самогонних апаратів. Тепер Городилець теж у виграшному становищі, бо — на трасі, бо споруджують у ньому сучасні палаци митники та інші успішні на нинішній день особи... З ружинським сільським головою деякі бізнесмени вже ділилися планами: спорудити у Городильці санаторій — поруч чудесний ліс і річка...
— А ось третє наше село, Клевецьк, — це наш біль, — каже з гіркотою Григорій Михайлович. — У школу з нього ходять п’ятеро дітей, працюючих — чоловік 10 — 15, а півсотні — глибокі пенсіонери...
Та й у самому Ружині — майже у центрі села — бачили ми моторошну картину — підряд чи не десяток покинутих, нікому не потрібних хат...
— То, може, невдовзі сільрадівська «столиця» переїде у Городилець? — жартуємо з Римарчуком, але він жарт (такі реалії!) сприймає серйозно.
— Швидше нас, якщо буде-таки проведена адміністративна реформа, підбере Ковель... Ковельчани мають оцінити можливості, які дає близькість села (15 кілометрів). До речі, саме у Ружині «за Польщі» ковельські євреї мали дачі... Чудесна природа, хороше сполучення: добилися, що маршрутне таксі у день тепер робить у місто дев’ять рейсів. А найголовніший козир — родючі ружинські землі!
Кілька років тому, після «Октяберської», Іван Аврамович Білінський заїхав у Ружин зумисне, щоб, коли вдасться, попросити трохи яблук із саду, який сам же й закладав. Біля хати у Городильці росте лише одна яблунька-«спасівочка», названа так, бо плоди достигають якраз до свята, коли у селі «празник».
— А в саду... трактором трясуть дерева, щоб яблука впали! Не хочу тих яблук — і не хочу бачити такого безладдя... Така ж пасіка була за мене, на 150 вуликів! Було, розсерджуся на роботі, зайду у сад, де пани ходили, потім вже й свій, колгоспний, підріс — серце на місце стане! А років чотири тому захотів пройти до панського саду — все позаростало, родюча ж земля — і такі бур’яни тепер...
Головуючи у Ружині, Білінський побудував хату у Городильці. «Начальство» сказало: вічно головою не будеш, а в Ружин же тоді й автобус не ходив... Проте це село йому таке ж дороге, як і рідні Тупали. З душевним замилуванням згадує ружинців, яких відзначала особлива працьовитість (сільський голова Григорій Римарчук «у тему» додає, що нинішня молодь і за десятку у день не хоче іти працювати...). Відзначала їх і особлива мораль.
— Пасіку доглядали два, як я кажу, ще «польські» господарі... Вони не мали поняття: вкрасти... Качаємо мед, я два-три кілограми жінкам на току видам, бо ж важко працюють. А мед ще не облікований! То пасічники зі мною потім довго не вітаються, сердяться. У них було поняття: зважив — віддай, кому вважаєш за потрібне, а до того — не зачіпай. За зиму десять вуликів зроблять, не сидять без роботи. Мої ж наступники пасіку знищили... Було два стави у колгоспі. У перший рік зловили більш як 50 центнерів риби, у наступні — по півтори-дві тонни... Я пішов — усе запустили, рибу виловили, а стави до цього часу не ремонтували. У Ружині після мене збудували тільки два тваринницькі приміщення — це з 1970 року! Я, ставши головою у 58-му, п’ять років бився, бо не було нічого: ні худоби, ні приміщень, все до ручки доведене. Який у нас був тракторний стан — на подвір’ї квіточки цвіли... Який будинок механізатора — на нього цеглу по всій Волинській області збирав! Інші голови казали: Іван, будуй собі найперше хату, а я в конторі старій, на дивані, ніч досипав... Та у мене в роду ніхто так не хворів, як я! — показує Аврамович на пляшечки з ліками, розставленими у кожній кімнаті... А йому робота через серце проходила.
Будучи керівником жорстким і людиною безкомпромісною (для нього нема, як кажуть, вічно добрих, основне — будь хоч сто разів високим начальником! — правда), Білінський, коли за станом здоров’я змінив роботу — пішов у колгоспний ліс лісником, нажив у ньому найбільше ворогів.. «Рубали все! Не було з чого дишля зробити...». А він посадив ліс, у якому тепер вже гриби збирають...
А сам все життя збирає книги. Довів їх кількість майже до трьох тисяч (!). Книги у хаті скрізь — по всіх шафах і на всіх полицях, у кімнатах і коридорах. І скрізь на них виставлені фотознімки рідних. Такому багатству літератури може й сьогодні позаздрити солідна бібліотека, бо ж збирав, думаючи про дітей і внуків. Книги давав читати усім охочим: аби акуратно...
Можливо, за прикладом Івана Аврамовича Білінського, чи, якщо йти далі у глиб історії, за прикладом князів Ружинських сільський голова Григорій Римарчук садить на пустирі ліс: п’ять рядочків сосни, рядок берези, рядок червоного дуба... Думає, як би використати ювілей, аби не лише увіковічнити пам’ять славних козацьких ватажків чи то пам’ятним знаком, чи музеєм у «вилизаній» навіть ззовні школі. Думає, як використати ювілей, щоб про село (до речі, рідкісний факт — у Ружині нема жодного бару...) згадали «у верхах» і допомогли йому відродитися.
