Анімаційне кіно, особливо кіно, призначене для дитячої аудиторії, потрібно врятувати, якщо ми не хочемо жити в країні злочинців та грабіжників.
Хтось заперечить — чому анімація, адже виховує і книжка. Так, але, по-перше, покоління маленьких громадян зростає перед телевізійними і комп’ютерними екранами і якими вони виростуть — великою мірою залежить від того, що вони на тих екранах дивляться. По-друге, велика сила кіно — рух і звук, що дозволяє оживити найрізноманітніші предмети й олюднювати звірят, метеликів, птахів, взагалі світ природи — робить анімацію пріоритетною за силою впливу. Це мистецтво для мас і водночас — для тонких цінителів. Воно приносить естетичну насолоду, бо винахідливо користується широкою палітрою технік і засобів. Воно облагороджує дорослих і дає моральні орієнтири малятам.
Українська анімація — явище непересічне, впродовж 60-х — 80-х років вона домагалась успіхів і в себе вдома, і за кордоном, а серія про козаків Володимира Дахна та Едуарда Кирича стала (і залишається) справжнім анімаційним бестселером. Мене зовсім не здивувало, що малюки в українських родинах США виховуються на козацькому серіалі Володимира Дахна. Але мене не перестає дивувати, що наша держава, маючи такого митця, вже 10 років ніяк його не використовує у творчому плані. А своїх юних громадян залишає наодинці з брудним телебаченням. Чи можна бути спокійним за дітей, які виростають на фільмах, де панує культ жорстокості й насильства?
Уже 10 років кіностудія «Укранімафільм» майже не фінансується, однак і у 90-х роках виходили фільми, в тому числі на багатому українському фольклорі — «Ходить гарбуз по городу», «Рукавичка», «Тополя», «Покрово-Покровонько», «А у нашого Омелечка...» А підготовлені на кінофакультеті КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого режисером Євгеном Сивоконем учні досягають сьогодні переконливих успіхів — той же багаторазово нагороджений на МКФ фільм Степана Коваля «Йшов трамвай №9» приніс Україні світову славу.
Не таланило студії і на меценатів, а працівники, серед яких живі класики, — Володимир Дахно, Давид Черкаський, Євген Сивокінь, — час від часу виїжджали на міжнародні кінофестивалі, аби подивитися, що знімають їхні колеги в інших країнах і бодай на якийсь час відволіктися від думок про власну творчу долю. Та от випав шанс — у квітні цього року студію взявся очолити підприємливий продюсер, практик міжнародного співробітництва в галузі анімації Віктор Слєпцов. Він пройшов вишкіл, очолюючи в 90-х роках комерційно успішну анімаційну студію «Брисфен-Лютес» в Києві, а також працюючи в інших країнах світу. Українські майстри анімації зраділи — нарешті їхню студію реанімує талановитий підприємець. Та й Міністерство культури також зраділо — все-таки продюсерських талантів в Україні не густо, тому, якщо людина береться змінити на краще таку безнадійну ситуацію, витягти студію з прірви — нехай працює. Міністр культури Юрій Богуцький особисто схвалив та пообіцяв Слєпцову підтримку.
Програма нового директора була лаконічна: перший пункт — введення продюсерської системи, другий — офіційна передача корпусу, в якому студія з дня свого заснування міститься, але який юридично закріплений за Національною кінематикою України (корпуси біля станції метро «Лісова»). На думку Слєпцова, економічно зміцнити студію можна тільки одним шляхом, зробивши ремонт, здавати в оренду два поверхи студії. З’явився і претендент — ЗАТ «Бліц-Інформ», що розташоване неподалік і якому потрібні були площі. Віктор Миколайович розцінив це як везіння — всі необхідні документи було здано в Міністерство. Але відповіді не надходило. Більше того — через якийсь час йому вже замість підтримки сповістили (але не в управлінні кіно, а в інших кабінетах міністерства), що план його не влаштовує міністерство, бо як це так — студія сподівається отримувати прибутки. Тут неозброєним оком видно, що інтереси майстрів анімації, які хотіли проявити ділові якості, увійшли в суперечність з інтересами чиновників, які живуть своїми принципами, нехай все завалиться, тільки б не мати клопоту й не ризикувати, а то раптом перевірки, і раптом порушення.
Замовкли й орендарі. І як же здивувався Віктор Миколайович, коли дізнався, що 16 липня директора Національної кінематики п. Лапшука викликали в Міністерство культури і в результаті візиту з’явилась його заява до міністра з проханням дозволити здавати їхні площі в оренду... ЗАТ «Бліц- Інформ». Дозвіл надійшов наступного ж дня. А.Слєпцов такого дозволу й досі не одержав. І з ним у міністерстві не підписали контракту. Літо, впродовж якого Слєпцов, здобувши кошти, планував зробити ремонт, уже скоро мине, а розпочинати ремонт він не ризикує. Бо якщо здадуть в оренду корпус «Укранімафільму», то «плакали» їхні кошти, вкладені в ремонт. А тим більше, якщо оренду оформлять iз правом подальшої приватизації, що не виключено, то й самого корпусу їм не бачити.
...Хтось кудись подів зерно минулорічного врожаю. Зерна було багато, а немає — навіть в резервах. І прем’єр-міністр особисто займається пошуками злодіїв, які те зерно вкрали й нагріли на цьому руки. Чи не так само колись спохватяться в уряді, що зникли корпуси кіностудій і сформована державною інфраструктура кіногалузі розграбована приватними структурами? Чи буде тоді боліти голова в чергового прем’єр-міністра? Чи його не цікавитиме, які мультики дивляться його і не тільки його діти та внуки? Та й взагалі: що діється з правовим полем в країні, якщо конкретна державна кіностудія не має ніякої можливості себе захистити, бо її дім, де створено шедеври анімаційного кіно, не сьогодні-завтра елементарно заберуть? Чи все-таки, шановне панство, не дозволимо?
