Україна, не вперше переживаючи через тi чи іншi обставини наслідки чужих конфліктів, тим більше не може бути байдужою до нинішніх, можливо, тектонічних зрушень у системі міжнародних відносин.
НЕСПОДІВАНА ВІЙНА ТРИВАЄ
Ми поставлені перед фактом: війну розв’язано, й вона триває. Різнолика, жорстока, як і всяка війна. Поки що локальна, переважно американо-афганська, хоч дехто поспішає назвати її Третьою світовою або прологом до неї. А дехто ще — війною цивілізацій. В Україні, яка має у своєму складі мусульманське населення, необхідно всіляко стримувати будь-які наміри розкручувати цю ризиковану, сумнівну і малопродуктивну версію. Розрізняти релігійний і світський контекст закликає й президент США, постійно наголошуючи, що це війна проти терористів, а не проти ісламу. В цьому контексті можна навіть твердити, що бен Ладен завдав удару й по ісламу, спровокувавши в ряді місць антимусульманську істерію.
Офіційно війна має назву — акція відплати. Законні, отже, з погляду елементарної логіки й навіть Статуту ООН, авіанальоти на Афганістан як одне з визнаних вогнищ тероризму спочатку сприймались швидше за все, як політичні, аніж воєнні акти. Згодом, коли бомбардування з умовно прицільних переросли в «килимові», що призвело до численних жертв серед мирного населення, людство знову здригнулось від болісного передчуття: чи не обернеться відплата винним неправедною помстою тисячам і мільйонам невинних? Чи дістає справжніх терористів глобально організована боротьба з невідомо як організованим транснаціональним тероризмом? Якщо ні, то тоді – з ким війна? Адже терористи не мають територій, а для відплати визначено саме території. Де гарантії, що аналогічних центрів тероризму немає на територіях самих Сполучених Штатів або їхнiх європейських союзників? Питання не риторичні у світлі інформацій не лише одіозної «Армії справедливості», а й таких авторитетів, як журнал «Тайм» та американське ФБР. І чи означає це, що в разі, якби такий центр було викрито, приміром, у Великiй Британії чи Німеччині, уряди цих держав, за певних умов, пожертвували б частиною свого суверенітету й населення заради знищення групи терористів? Одвічна проблема співвідношення сили й права — матерія винятково тонка й делікатна. І всі ці питання ще не раз ставитимуться за умов відсутності належної інформації. Можна лише пошкодувати, що докази Білого дому проти Осами бен Ладена та його збройного угруповання «Аль-Каїда», які опосередковано кваліфікуються як вражаючі, і в нас начебто нема підстав цьому не вірити, так ніде й не викладено офіційно. Перелік диверсійно-терористичних акцій – проти посольств у Кенії та Танзанії 1998 року, Торговельного центру 1999-го та есмінця «Ковл» 2000-го – тривалий час фігурують у пресі лише як версії.
З протилежного табору — свої визначення: це, мовляв, війна правовірних і невірних. Але, знову ж таки, колишні вірні в одну ніч стають невірними. Проамериканський військовий лідер Пакистану зразу ж пристав на бік глобальної коаліції, своєчасно кинувши недавніх союзників — талібів, і тепер із перемінним успіхом бореться зі своїми противниками вдома. ЦРУ, на всяк випадок, взяло під свій контроль пакистанські ядерні об’єкти, поки і з цієї іскри не розгорілось полум’я.
У параді дефініцій фігурує ще й війна психологічна. Це єдина битва, що вже виграна повністю, причому з обох боків. Хоч у всесвітньому масштабі зловісна пальма першості з першого ж дня залишається в міжнародних терористів. Страх перед терактами не вщухає ні в США, ні далеко за їх межами, сіючи бацили підозр та недовіри, паралізуючи вікові здобутки західних свобод і демократій, завдаючи непоправних ударів по загальнолюдських цінностях та моралi. КУРС НА ЗНИЩЕННЯ
Головний конфлікт: бен Ладен – США поки що каналізовано на Афганістан. У той же час із Вашингтону та деяких європейських столиць настійно попереджають, однак, що війна не обмежиться Афганістаном і ударами по таборах терористичної мережі «Аль-Каїди». А з огляду на специфіку боротьби, взагалі невідомо, коли закінчиться.
Серед можливих наступних об’єктів розглядається Ірак. Будь-яка інша країна, де потурають тероризму, може також очікувати удар у відповідь від світового співтовариства, щоразу звучить рефреном із Білого дому. За американськими даними, це близько 50-и країн. Важко навіть уявити, якби у таких масштабах повторились Чечня й Афганістан. Ватажки «Аль-Каїди», у свою чергу, погрожують новими хвилями «сибірки», бригадами камікадзе та «літаковим дощем», обравши об’єктами атомні електростанції, мости й водоймища. Отже, в резерві злочинців ще й екологічні війни. Фахівці не виключають також доступу терористів до ядерної зброї чи її компонентів. Очевидно, в цій тривожній констатації і є формула воєнно-психологічного двобою на сучасному етапі.
Полювання на ворогів-невидимок, як показує досвід кількох бойових тижнів, може «узаконити» ситуації, коли боротьба, котру оголошено як акції, спрямовані проти окремих терористів та їхнiх угруповань, переростатимуть у війни проти цілих народів. Ми вже знаємо, що й найдосконаліші ракети мають звичку відхилятися від курсу. За умов, коли до бомбардувань підключатимуться нові й нові сили, в яких крилатих «Томагавків», надпотужних бомб та іншого такого добра вистачає і його обов’язково треба колись і кудись «скидати», можна уявити, яка перспектива чекає людство. Малоймовірно, щоб вона когось влаштовувала.
Джордж Буш пропонував талібам видачу бен Ладена американському правосуддю як шанс уникнення повномасштабної війни. Войовничі мулли з порога відкинули пропозицію й демонстративно надали йому громадянство. Навряд чи й сам глава Білого дому вірив у таку легку можливість вийти з глухого кута, знаючи, що подібні ходи ніколи не давали виграшу ні в Азії, ні на Близькому Сході, ні деінде. ЦРУ, що оскандалилось на весь світ, прогавивши підготовку антиамериканського замаху, давно вже отримало надзвичайні повноваження на знищення «терориста №1», хоч де б він був.
У засоби масової інформації запущено також безліч і «гуманітарної» арифметики. Офіційний Вашингтон повідомляє, наприклад, що лише за останній бюджетний рік тільки США надали Афганістану допомогу продуктами, медикаментами, санітарними послугами тощо на загальну суму в 185 мільйонів доларів. На початку жовтня президент Буш оголосив про додаткову допомогу в 320 мільйонів доларів. Конгрес затвердив $500 мільйонів. (Мабуть, випадково, бо якраз стільки обійшлася терористам антиамериканська атака 11 вересня в оцінках ЦРУ. Збитки США попередньо обчислюються в 39 мільярдів.) Інші західні країни на підтримку цих зусиль також виділили близько 400 мільйонів доларів. Якщо врахувати, що населення Афганістану складає десь 23 мільйони осіб, то картина виглядає більш ніж райдужно. Чи потрапляє все це до тих старих і малих, хто дійсно потребує допомоги? Чи, може, йдеться про оплату постачальників зброї?
ПРОБЛЕМА ЛОЯЛЬНОСТІ
Не менш заплутаною, але менш болючою для кіл, не втягнутих у конфлікт безпосередньо, є проблема повного витіснення талібського режиму з політичної арени або й ліквідації його та заміни більш демократичним і лояльним. Лояльним – до кого? Питання далеко не таке пусте, як може здатись. Ще не так давно з кабульського п’єдесталу уряди злітали один за одним, не второпавши навіть, звідки вітер віє. Те, що ми спостерігаємо нинi винятково зворушливу єдність двох головних стратегічних гравців у цьому регіоні, не триватиме вічно. Вже навіть на цьому, початковому, етапі помітне неоднозначне сприйняття розвитку подій з боку ряду впливових учасників коаліції, а тим більше – в самій зоні антитерористичного експерименту. Можливості єднання, так само як і можливості компромісів, не безмежні. Гра поки що йде за сценарієм Вашингтона. І доти, доки це стосуватиметься розгрому талібів (яких раніше самі ж американці й підтримували), у Кремлі потиратимуть руки від задоволення. Ще б пак! Уже, здавалось, ніхто не зміг би обілити російські війни в Чечні, включно з хронічними каральними операціями. Та це зробив не хто інший, а один із головних антиросійських критиків! І зробив не на словах, а на ділі, майже повторивши на міжнародному рівні російську за сутністю тактику — від бомбардувань до «зачистки загонами спецпризначення», дещо підретушованої гуманітарною пудрою. Навіть натовські операції в Югославії не змогли так відтінити чи затінити кавказьку проблему Москви. Тому Росія однією з перших підтримала ідею глобальної антитерористичної кампанії, знаючи тероризм, як сказав Путін, не з чуток. У рамках цієї кампанії відбулось блискавичне замирення двох велетнів, а зачарована Європа нещодавно навіть не знала, в яке крісло посадити дорогого російського гостя. Той, у свою чергу, буквально ошелешив господарів, та й весь світ, заявою, що не виключає навіть вступу Росії до НАТО. Чим поставив у особливо делікатне становище українське керівництво, яке несміливо (хоч і плідно) співпрацюючи з Альянсом, завжди оглядалося на Москву.
Цілком реально, що на цьому грунті могла б зміцнитися й загальна співпраця між Росією та Америкою-Європою, знявши чимало проблем світового плану. Такому розвитку подій можна було б лише порадуватися. Але чи використають вони ці можливості? Адже йдеться не про гру в гольф, а про серйозні сфери впливу в зоні спірних інтересів, які треба уявити спільними. Посприявши Штатам у доступі до середньоазіатських республік на своїх кордонах, Путін одразу ж після шанхайської зустрічі з Бушем вирушив до Таджикистану на оглядини й інвентаризацію справ у регіоні. В колі прихильників мудрували, окрім усього іншого, й над складом нового уряду, який би за всіх обставин був дружнім до Росії. Ідею оперативно підкріплено суттєвою військово-технічною допомогою Північному альянсові, який саме й покликаний повалити режим талібів. І це моментально позначилось на результатах антитерористичної операції в її наземному варіантї.
Зачастили в регіон і американські сановні особи. Держсекретар Колін Пауелл. Міністр оборони Дональд Рамсфельд. Внаслідок чого повністю матеріалізувався стратегічний союз із однією з найбільш прозахідних середньоазіатських республік колишнього СРСР — Узбекистаном, що став чи не найспокійнішим плацдармом для США. Але не для сусідів, які ще з часів розгрому Золотої орди пам’ятають войовничий дух Тамерлана. Та, мабуть, і не для Росії з її «старшобратським» минулим.
От уже й справді іронія долі! США, одна лиш гіпотетична можливість появи яких у «підчеревині» Радянського Союзу (як тоді говорили) призвела до зміни кількох урядів, вигнання дружнього короля, розв’язання десятилітньої війни, тепер виступають у ролі останнього арбітра в регіоні. Причому йдеться ж не про Афганістан як такий, а про інтереси цілої низки держав, що пролягли суцільною смугою від Близького Сходу аж до Китаю.
«Америка занадто далеко розташована, щоб домінувати в цій частині Євразії, але занадто сильна, щоб не бути втягнутою у події на цьому театрі. Всі держави даного регіону розглядають американську участь як необхідну для свого виживання. Росія занадто слаба, щоб відновити імперське домінування над регіоном або виключити інших діючих осіб з його долі, але вона занадто близько розташована і занадто сильна, щоб нею погордувати.» Так писав у своїй відомій книжці «Велика шахова дошка» колишній радник Білого дому з питань національної безпеки Збігнєв Бжезінський. Регіон, про який іде мова, він асоціативно назвав Євразійськими Балканами, включивши до їхнього основного, «вибухонебезпечного» ядра вісім колишніх радянських республік (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан, Азербайджан, Вірменію, Грузію) і Афганістан. Бжезінський стверджував, що стратегія Росії суперечить прагненням майже всіх цих держав і що для США, зацікавлених в ослабленні впливу Росії в Азії, така ситуація якраз «приваблива».
ВІД НЕНАВИСТІ ДО ДРУЖБИ — ОДИН КРОК?
Те, що тепер на цьому стратегічному плацдармі майже в обнімку зійшлися США і Росія в одній команді, — річ абсолютно унікальна. Це — не ООН і навіть не Рада Безпеки. Це — бойовий полігон, на якому діє поки що одна з двох недавніх супердержав, авторитет якої дещо похитнувся, а друга, вже втративши цей титул, чатує на підході, пильнуючи свої інтереси. Історія стосунків між двома потугами, суперництво яких нинi дещо завуальоване, ще з радянського періоду й до наших днів знає менше теплих, аніж драматичних сторінок. По обидва боки є сили, прихильні до зближення, а є й затяті противники. Ще не зовсім забулося, як через океан, мов бумерангом, кидалися один у одного образливим ярликом «імперія зла», націлювали та перенацілювали ракети, пророкували, яка з імперій до якого року доживе. Після розвалу Радянського Союзу з’явились навіть науково-публіцистичні трактати, в яких доводилось, що те ж саме чекає й Сполучені Штати як територію, «позбавлену фундаментальної основи міцної державності — національного ядра державного народу». Мовляв, «протягом найближчих десятиліть США припинять своє існування як цілісна територія і консолідоване населення. Якщо це буде пущено на самоплив, то руйнування Америки може бути трагічним для нашої землі». А щоб цього не сталось, «держави і народи світу повинні всіма можливими засобами створювати інфраструктуру опору Сполученим Штатам, перш за все, шляхом влаштування спеціальних центрів, що працюють на їхнє руйнування…» Стверджувалося, що «антигуманна» американська система «фатально приречена», як свого часу Чінгісхан і Гітлер, а «більша частина людства ненавидить Америку й американців і вважала б справедливим ухвали про її загибель, як раніше чекали на крах фашистської Німеччини».
Щоб на тлі сучасних подій комусь із читачів такий одіозний сценарій не здався підтасовкою, відсилаємо їх до оригіналу: Олег Платонов «Чому загине Америка. Кінець імперії зла» (Москва, «Наш современник», №10, 1998). Відзначимо, однак, що відлуння подібних екстравагантних оцінок подибуємо й сьогодні в окремих шукачів відповідей на те, що сталось вересневого «чорного вівторка». Можна сперечатись, а можна «по-філософськи» розвести руками, бо ж не все, що творять американські політики, заслуговує схвалення. Та одне очевидно: надумана ненависть до Америки й американців, як і взагалі практика паплюженняя цілих народів, є відрижкою ідеологічного протистояння.
Це лише один приклад, що спав на думку з величезного потоку подібної літератури. Історія, яку можна витягати з архіву, а можна, скориставшись шансом, списати в архів. Все залежить від того, як поведуться в найближчому майбутньому США і Росія — як суперники чи як партнери. У своїх передвиборних промовах Буш знову обіцяв посилити жорстку політику щодо Москви. Але тоді ще ніхто й гадки не мав про 11 вересня.
Як і про те, що за два місяці після початку війни в Афганістані Джордж Буш люб’язно прийматиме друга Путіна з дружиною на своєму ранчо в Техасі, а Лаура Буш особисто готуватиме їм обіди…Так само, як тоді ще ніхто й не насмілився б сказати, що напередодні мусульманського свята Рамадан президентом Афганістану знову буде проголошено Бурхануддіна Раббані…
НІ ПРОЛОГУ, НІ ЕПІЛОГУ
Чимало політиків, в тому числі й в Україні, відчувають гостру потребу колективного й всебічного осмислення всього, що сталось після 11 вересня, пошуку на його основі дійових організаційних, дипломатичних, фінансово-економічних, а не виключно воєнних, засобів приборкання тероризму, активізації з цією метою співпраці розвідок і спецслужб, узгодження й координації дій, надання їм необхідної повноти та конструктивної гласності. Перший шок минув, але боротьба — попереду. Гасло «Люди, будьте пильні!» забувати не можна.
Тепер в Україні серед інших заходів обговорюється ідея нової Ялтинської конференції, відома як ініціатива першого вiце-спiкера українського парламенту Віктора Медведчука. Йдеться про те, щоб наша країна, яку ані християнський, ані мусульманський світ не мають підстав вважати однобоко упередженою, виступила організатором багатостороннього діалогу з метою вироблення засад забезпечення взаєморозуміння між народами й цивілізаціями, стримування процесу сповзання людства в прірву Третьої світової війни. До неї виявив інтерес і міністр закордонних справ Анатолій Зленко.
Думаючи про перспективи й високо оцінюючи здійснене Сполученими Штатами Америки та їхнiми союзниками від імені антитерористичних сил, не можна все ж перебороти певного розчарування самою концепцією операції, що виявилася в нескінченних бомбових ударах навмання, і, в цьому плані, недостатньою ефективністю, непропорційною зусиллям (найбільшої після антигітлерівської) глобальної коаліції. Не виключено, що перенесення атак на інші країни й регіони, залучення додаткових збройних формувань можуть серйозно ускладнити ситуацію, викликавши зворотний масовий опір, а, отже, розширити театр воєнних дій. Ми б не хотіли, щоб справдилися численні апокаліптичні віщування. То ж, як нам вбачається, настав час більш активного виведення цього процесу на міжнародні інститути безпеки, передусім – Організацію Об’єднаних Націй, де Вашингтон має безперечний авторитет і може розраховувати на розуміння. Маємо на увазі не лише засідання Ради Безпеки й політичні дискусії в межах чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН, а, можливо, й спеціальну, надзвичайну сесію (ініціатором якої могла б виступити Україна), інші заходи, опрацювання взаємоузгоджених структур і механізмів антитерористичної боротьби з урахуванням афганського досвіду та миротворчої діяльності в інших регіонах.
Неефективність ООН, про що нерідко доводиться чути, випливає не лише з природного консерватизму (утворена все-таки понад п’ятдесят років тому), а переважно від того, що її просто ігнорували. Згадаймо хоча б бомбардування Югославії. У нинішній ситуації треба не списувати ООН, а таки серйозно реформувати її, динамічно адаптувати до нових викликів у інтересах налагодження дієздатного світового правопорядку. Проблема «право сили чи сила права» – компетенція якраз такої організації. І не треба поспішати писати «прологи-епілоги», бо в таких випадках чомусь звучить: «некрологи». Не треба відступати. Треба вперто, настирливо лікувати планету всіма доступними процедурами й препаратами. ООН могла б стати одним із найефективніших, бо це «препарат» загальної дії.
Повномасштабне підключення ООН до антитерористичної акції в інтересах і самих США. Воно дало б їм можливість реалізувати ідею відплати в рамках всесвітньої організації, уникаючи в такий спосіб критичних стріл щодо авторитарної поведінки на міжнародній арені, об’єднавши прихильників і противників єдиним порядком денним: боротьба з тероризмом. Адже ця боротьба вже інтернаціоналізована, то чому б не спрямувати її в очисне русло міжнародного права?
