Головний редактор «Газети виборчої» та один із «винуватців» поразки комунізму в Польщі Адам МІХНІК розповів київським студентам про те, як його держава позбувалася радянського спадку протягом останніх двадцяти років.
Двадцятиріччя перемоги над комунізмом, яку наші сусіди поляки можуть сміливо й гучно відзначати, для українців повинне стати черговим приводом замислитися (скільки вже таких приводів!) над тим, що відбувалося з нашою державою протягом останніх двох десятиліть. І чому демократична, як нас запевняють, дорога, якою ми йдемо, привела нас не в ЄС і не до Північноатлантичного альянсу, а до чергової кризи, в якій немає ані міністра фінансів, ані міністра закордонних справ, де усунено з посади міністра внутрішніх справ, а один із заступників голови Служби безпеки перебуває у розшуку. Що ми зробили не так? Таке запитання постає після відкритої (і в сенсі форми заходу, й у сенсі відкритості й антикон’юнктурності її головного героя) лекції Адама Міхніка. Пана Міхніка вже вписано в історію Польщі як видатного громадського діяча, борця з комунізмом, дисидента, журналіста, засновника та головного редактора «Газети виборчої» — першої посткомуністичної вільної газети Польщі, яку (як і польську демократію), було засновано двадцять років тому, але яка досі залишається найтиражнішим і найвпливовішим виданням у країні. Для українців це видання прикметне системним уболіванням за європейську Україну. Символічно, що Адам Міхнік був одним із учасників першого з’їзду Народного Руху України у вересні того ж таки 1989 року, де, як згадує президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, вибігаючи на сцену, вигукував: «Хай живе вільна, демократична і справедлива Україна!». Цей спогад пан Брюховецький наводить у своїй передмові до українського видання книги есе про історію та політику пана Міхніка «У пошуках свободи», що вийшла друком у київському видавництві «Дух і літера». Сам автор у передньому слові до українського читача зазначає: «Зустріч із українським читачем має для мене особливий вимір. Україна та її боротьба за свободу були для багатьох із нас предметом захоплення та занепокоєння. Пізніше я тішився, коли польський уряд, очолюваний Яном Кшиштофом Білецьким, першим визнав улітку 1991 р. незалежність України. Я тішився, що польське суспільство надало масову підтримку помаранчевій революції, що польський президент Александр Кваснєвський відіграв істотну роль в українській боротьбі з фальсифікацією на виборах».
До речі, це вже не перша зустріч Адама Міхніка з українським читачем. Нашій газеті особливо приємно вітати пана Міхніка в Києві, адже він став автором передмови до книги із серії «Бібліотека газети «День» «Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди», яка вийшла українською і польською мовами.
Нещодавно в одній зі своїх публікацій у «Дні» («Непрочитані уроки Польщі» від 20 грудня 2008 року) Надзвичайний і Повноважний Посол України і наш постійний автор Юрій Щербак зробив спробу узагальнити попередні два десятиріччя з позицій і Польщі, й України: як цей час використали поляки і як його не змогли використати українці. Нехай деякі фрагменти з лекції Адама Міхніка, подані далі, стануть логічним продовження дискусії про втрачені шанси — але й потужним сигналом про невичерпні перспективи для Української держави.
Організатором лекції Адама Міхніка в бібліотеці Антоновичів Києво-Могилянської академії став Центр польських та європейських студій НаУКМА. Зустріч із редактором «Газети виборчої» продовжила цикл відкритих лекцій пам’яті Броніслава Геремека «Спадок 1989 року: погляд із 2009-го», присвячених осмисленню подій, що відбувалися на східноєвропейському просторі напередодні 90-х років.
Адам Міхнік передусім справляє враження справжнього європейця — живий, енергійний, вільний, не затиснутий ні в поведінці, ні у висловлюваннях, він настільки ж іронічний, наскільки мудрий. Цю поведінку він зберігає, спілкуючись як зі студентами, так і з високопосадовцями.
Свою лекцію пан редактор почав із подій 20-річної давнини, коли він, попри застереження колег, вирішив поїхати до Києва на перший з’їзд Народного Руху України. Одним із тих, хто застерігав його від участі у перших кроках української демократії, був Лех Валенса. Голова «Соліданості» сказав тоді Адаму Міхніку: ти, мабуть, збожеволів. Журналіст відповів: так, можливо, але уяви собі, якби Польща була в Радянському Союзі, а Україна була вільною...
На думку пана Міхніка, те, що відбулося в Польщі після 1989 року, можна описати чотирма парадоксами. Перший — це партія «Солідарність» і її сила, адже вона нараховувала десять мільйонів чоловік. Другий парадокс — це сила польської католицької церкви, яка пов’язана глибоко з історією як давньою, так і найновішою. Зокрема, йдеться про традицію опору комунізму, тим більше що главою Римо-католицької церкви був на той час поляк Іоанн Павло ІІ. Третій парадокс пов’язаний із селом і силою польського селянства. У Польщі була унікальна для Центрально-Східної Європи ситуація: тільки у невеликих масштабах відбулася колективізація. У більшості ж своїй землі належали селянам, завдяки чому вони зберігали силу. Коли керована з центру економіка припинила своє існування, ця сила перетворилася на справжню слабкість, адже опір модернізації, який відчувався з боку села, був дуже сильним. Нарешті четвертий парадокс — це свобода слова. До падіння комунізму відсутність свободи слова була однією з головних проблем. Але коли цензура зникла, постала проблема інформаційного «заливу», какофонії інформації, «пожовтіння» преси, таблоїдизації. Це проблема, з якою дуже слабко дає собі раду будь-яка демократія, а особливо — молода.
Адам Міхнік, не приховуючи радості, декілька разів наголосив на тому, що останні 20 років історії Польщі були найуспішнішими за останні три століття. Хоча це не означає, що полякам вдалося позбутися всіх проблем. Найбільшим недоліком пан Міхнік вважає те, що поляки досі не спромоглися побудувати правову державу. «Ми не думали про це цілеспрямовано й системно», — стверджує він. Другий недолік полягає у неможливості подолати корупцію. Нарешті, третя проблема — у непорозуміннях щодо історії. Зокрема, вона полягає в тому, що досить сильно у свідомості досі закорінений польський «мислєннізм», який не дозволяв і не дозволяє побачити, що було поганого в історії і чим поляки завинили перед іншими народами. «Комплекс жертви» — так коротко визначає цю проблему Адам Міхнік.
Поряд зі збереженням старих, перед Польщею постають нові виклики та загрози. Найперший — це «путінізм», який у державі пана Міхніка можна спостерігати у діяльності партії «Право та справедливість». Другий виклик, який також отримав своє ім’я від одіозного політика, — це «берлусконізм», який проявляється в недієздатності польських демократичних інституцій.
Озвучені Адамом Міхніком «-ізми» створюють проблеми не лише в Польщі, а й — навіть більшою мірою — в Україні. Хоча перелік наших «-ізмів», мабуть, поки що значно довший... Так само гостро ми відчуваємо четвертий польський парадокс — свободи слова, коли цей демократичний бонус стає заручником невігластва й безвідповідальності.
Коли Адам Міхнік говорить про останні два десятиріччя злету на тлі трьох століть «чорної смуги», ми йому по-доброму заздримо. Не тільки тому, що такий злет нам здійснити не вдалося, а ще й тому, що поляки, очевидно, навчилися дивитися на свою новітню історію, зазираючи не лише в попереднє десятиліття, а й опускаючись на глибину віків. Хоча для таких «занурень» потрібен надійний провідник... У Польщі є Адам Міхнік.
КОМЕНТАР
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Стартові умови Польщі та України в кінці 80-х рр. були абсолютно різними. У нас, виходячи з історичного досвіду, існує міф про велику подібність між Україною і Польщею. Польща на той час уже пройшла велику школу опозиції комуністичному режиму, тому на кінець 80-х рр. польська опозиція, представлена робітничим класом, була дуже організованою. У Польщі відбулося об’єднання двох складових — зусиль інтелектуалів з робітничим рухом, що вилилося в організацію, де ліві інтелектуали допомагали трудящим. Властива тодішньому часу доктрина, яка, до речі, була започаткована Іваном Дзюбою, про вимагання від комуністичного режиму виконання його власних постулатів, мала велике розповсюдження в Польщі. Було показано, що всі міфи про робітничо-селянську державу — це брехня, оскільки жодних своїх обіцянок влада не виконує. Тому цей інтелектуальний союз, куди входили й Міхнік, і Куронь, й інші, був добрим доповненням до робітничого руху Леха Валенси.
Третьою складовою польського загального руху став костьол, який для мільйонів поляків був духовною підтримкою і який виступав проти комуністичного режиму. Коли Папою Римським став кардинал Войтила (Іоанн Павло II), це стало знаковою подією для поляків і всього світу. Він сказав польському народу: «Не бійтеся!» — це відбулося десь 1980 року, і люди дійсно стали менше боятися. Натомість Україна на той час ще жила за часів Брежнєва, а потім взагалі панував повний режим КГБ з Андроповим. Є такий анекдот, коли Польщу називали бараком в соціалістичному таборі, але бараком з дуже ліберальним режимом. Так воно й було. Коли в ті роки я їздив до Польщі, перетинаючи кордон, я розумів, що потрапляв до зовсім іншої країни. Вона внутрішньо була вільна, хоча там і були ті ж самі комуністи, але вони відрізнялися від наших комуністів, тому що наші комуністи були лише виконавцями волі Москви і жодних національних потреб не відчували. Тільки жменька національних письменників говорила про українські національні інтереси. В Польщі комуністи пробували проводити певну лібералізацію — вести діалог із суспільством.
Інша справа, що ми не використали стартові позиції зі здобуттям незалежності 1991 року. Ми борсалися в посткомуністичних обіймах, бо вся влада належала комуністам або посткомуністам, а не демократам, які, не маючи державного досвіду, на жаль, не впоралися зі своїми завданнями. Це й стало українською трагедією, яка продовжується й досі і яка на сьогоднішній день закінчує своє існування — це відчувається. Нині — глибочезна криза та потреба в нових силах.
Нам, звичайно, потрібно враховувати польський досвід, адже в Польщі ще 1988 року було проведено круглий стіл, де з одного боку сиділи представники «Солідарності», а з другого — польські комуністи. Треба віддати належне не тільки Валенсі, але й генералу Ярузельському, якому вистачило розуму провести цей круглий стіл. В результаті було досягнуто домовленостей, після чого провели вибори й у Польщі вперше з’явився некомуністичний уряд 1989 року. Цей уряд очолив журналіст Мазовецький, який зумів набрати команду, яка, врешті-решт, провела демократичні реформи. Але головне тут те, що в Польщі були економісти-реформатори, а в Україні їх не було. У нас люди працювали в Ощадбанку, вміли добре перераховувати гроші, але не знали жодної політики. Я пам’ятаю, коли міністрам фінансів в Україні доводилося пояснювати, що таке Міжнародний валютний фонд.
В Україні на початку 90-х рр. почалася приватизація, яку інакше як бандитською, не назвеш. Страждали люди, втрачали гроші, і, на жаль, з того часу ми мало просунулися вперед. Хоча якісь державні елементи побудовано, вони більш-менш працюють, та й то не всі (наприклад, суди). Більш того, у нас комуністи досить працюють на Москву, яка не зовсім їх і любить, але вони продовжують бути п’ятою колоною. Натомість польські комуністи зуміли переорієнтуватися, вони навіть входили до посткомуністичних урядів, і всі вони разом з реформаторами привели Польщу в ЄС і НАТО. У нас комуністи — це прокляття, яке виступає проти євроатлантичних структур. Крім цього, слід зазначити, що протягом десятиліть українську інтелігенцію винищував комуністичний режим і це теж стало причиною невикористаного Україною шансу.
