— Глобалізацію слід розглядати як імператив, вимогу часу. Під нею можна розуміти зменшення (аж до зникнення) можливості для держави розвиватися особливим образом, «третім шляхом» і т.iн. — тобто ухилитися від світових інтеграційних процесів, ізолюватися від розповсюдження практик, цінностей і технологій по всій земній кулі. Іншими словами, глобалізація — це розвиток економічної і політичної залежності країн і регіонів світу до такої міри, коли вже можна говорити про створення єдиного правового поля і світових органів економічного і політичного управління. А це означає, що закритість і опора на власні сили в принципі неможливі.
Що стосується економічної глобалізації, то тут все більш- менш зрозуміло: економічна інтеграція стала об’єктивною тенденцією — різко зростають транснаціональні переміщення капіталів, послуг і людських ресурсів, технологічна інтеграція, розгортається інформаційно-комунікаційна революція, пов’язана насамперед з Інтернетом. У цьому сенсі у України навіть не лишається вибору. Тому важливо врахувати і використати можливості глобалізації, щоб не залишитися обабіч світових процесів. Принаймні для України обов’язково потрібна національна стратегія адаптації до цих процесів. Доводиться визнати, що зараз такої стратегії нема.
— Часто, кажучи про глобалізацію, відзначають її переваги. На думку деяких аналітиків, глобалізація здатна запропонувати ефективні універсальні засоби подолання традиційних проблем.
— Природньо, глобалізація дозволяє подолати старі проблеми. Але замість них вона породжує нові — наприклад, нові нерівності. Тому не можна говорити про те, що вона не має побічних ефектів і дає всім учасникам рівноправні умови. Адже очевидно, що американський і український робітник знаходяться в нерівноцінних початкових умовах. А глобалізація апріорі дає переваги могутнім державним утворенням. Слабкі ж держави фактично приречені на те, щоб виконувати роль аутсайдерів.
— Багато ідеологів глобалізації взагалі виходять з того, що цей процес уніфікує світову спільноту і, врештi-решт, нівелює всі відмінності. При цьому суверенна «територіальна» держава значною мірою взагалі віддаляється від самостійного прийняття національної стратегії розвитку. З іншого боку, прихильники глобалізації в Україні нерідко уявляють її як альтернативу національної герметичності (Білорусь).
— Глобалізацію не можна демонізувати, але і не можна будувати міфи, що вона є панацеєю від усього. Міф про глобалізацію полягає в тому, що глобалізація здатна вирішити всі проблеми для України. Тим часом, країни третього світу або країни пострадянського простору, в тому числі Україна, як і раніше перебувають у відсталому стані. Ось Ющенко сьогодні каже про те, що варто Україні вступити до Світової організації торгівлі — і для неї швидко все зміниться на краще. Але в СОТ Україна знаходитиметься не в рівному становищi з іншими державами, що входять в неї. Це ми вже сьогодні можемо спостерігати на прикладі проблем продажу українських літаків.
Є інша важлива проблема. Ідеологи глобалізації порушують питання про глобальне управління. Це, по суті, означає, що окремі індивіди і держави є несамодостатніми в цих умовах. Тому можна говорити про те, що виникла своєрідна глобалістська ідеологія. І в ній особливе місце належить США. Сполучені Штати намагаються виступати в ролі месії і перенести свої «правила гри» на весь світ. Відбувається це без урахування національних особливостей, здібностей, потенціалів і просто без врахування готовності спільнот цих країн демократизуватися. Значною мірою цей проект можна порівнювати з ленінським проектом світової революції. Йдеться про світову демократичну революцію
— Однак після світової економічної кризи, мабуть, стане зрозумілим, що про універсальні рецепти економічного розвитку можна говорити дуже і дуже обережно.
— Свого часу Сакс і інші ідеологи МВФ і Світового банку пропонували Україні виключно ліберальний шлях розвитку. Це шлях виявився достатньо успішним, наприклад, в Польщі, але потерпів крах в Росії і в Україні. До речі, Чехія не повністю використала рекомендації ідеологів відкритого суспільства, і у Гавела були достатньо серйозні суперечки з Сороссом. Ще один момент — ця доктрина передбачає нівелювання національних, релігійних, культурних відмінностей і претендує на те, щоб керувати всіма процесами. У цьому аспекті її можна порівняти з тоталітарними утопіями. Ідея «відкритого» суспільства Дж. Соросса — це своєрідний філософський проект побудови «щасливого світу» для всіх. Ця утопія передбачає благі цілі — оздоровлення країн Східної Європи від хвороби тоталітаризму. Питання, чи готові українці пройти курс лікування за рецептами Соросса, залишається відкритим. Є різні моделі «демократичної глобалізації», але майже всі вони передбачають глобальне управління. Наприклад, концепція «розширення демократії» як вияв «демократичної глобалізації» (її проголосив у 1993 році помічник президента США з національної безпеки Ентоні Лейк) знаходиться сьогодні в основі взаємовідносин між США і Україною. Її можна стисло сформулювати як «демократичну експансію» — форсований експорт і імплантацію в політичний процес прийнятної для США моделі державного устрою.
Але навіть в принципі не може бути глобального управління, яке дозволяло б знімати всі проблеми. Соросс планує підготувати універсальний проект для всіх — це світ, де для переміщення інформації, людей і капіталів не існує кордонів. Це не громадянське, а відкрите суспільство — між цими двома проектами є велика різниця. Але сам Захід не готовий повною мірою зробити це: він вводить візи і інші обмеження. Так що процес інтеграції значною мірою односторонній.
— Чи можна, на ваш погляд, стверджувати, що президент Клінтон перед виборами постарається довести американцям, що впровадження концепції «розширення демократії» на українському грунті пройшло успішно?
— Звичайно. Візит Клінтона до України — це спроба продемонструвати американським виборцям і світу в цілому ефективність цієї концепції. Мовляв, ми не просто зруйнували Радянський Союз, але і досягли великих успіхів у трансформації нових незалежних держав, що виникли. Тому наша фінансова допомога не була марною.
Взагалі Клінтон приїхав не до України: йому треба перед виборами довести, що вони не даремно «вбухали» гроші в Росію, а разом з нею і в Україну. Тому можна заздалегідь бути певним, що Клінтон ні при яких умовах не став би критикувати Україну. Він повинен привести з собою назад до США якесь досягнення. Наприклад, підтвердження української сторони про закриття до певного терміну Чорнобильської АЕС. Сьогодні Буш на кілька пунктів обходить Гора, а республіканці постійно критикують демократів за східну політику і за те, що вони витратили чимало грошей на підтримку режимів в СНД.
— Виходить, що США витратили кошти на підтримку міфу про успіх своєї діяльності в Україні?
— Американці з початку були впевнені в тому, що кожна країна обов’язково прийде до демократії. З. Бжезинський одного часу навіть готував спеціальні схеми, де розраховував цей шлях. Усі країни були поділені на групи відповідно до того, коли і як вони мають підійти до цієї демократії. Тоді вони не враховували того, що плану побудови суспільства і демократії в принципі бути не може, оскільки історія розвивається не лінійно. Це взірець нетоталітарного мислення, яке нав’язується іншим країнам. І тільки сильні держави можуть посперечатися з цим.
Україна виявилася не готовою не тільки що-небудь протиставити цьому підходу, але і навіть грати за тими правилами, які нав’язували їй провiднi світові гравці. Передусім на рівні еліт — старої номенклатури. Сьогодні як і раніше стоять запитання: чи є в українських владних угрупованнях реальна, а не декларативна готовність до повноцінної участі в глобалізації як повноправних акторів? Чи здатні вони ефективно діяти в транснаціональному середовищі на основі цінностей цього середовища? Чи зацікавлені українські еліти у введенні демократичних інститутів? Інакше кажучи, чи готові вони прийняти виклик «демократичної глобалізації»? На жаль, передумов для позитивної відповіді на ці запитання практично нема.
— Чи можна говорити про те, що Захід, намагаючись діяти «демократизатором» і насаджуючи на українському грунті абстрактні універсальні правила гри, сам створив і реалізовував передумови для того, щоб Україна смогла перетворитися в повноцінного учасника процесу глобалізації?
— Об’єктивно це так. Захід законсервував ситуацію в Україні і не ініціював глибоких інституційних змін. Йому було достатньо зовнішнього прощання з комунізмом. Уже з 91 року він практично повністю зняв проблему дотримання прав людини в Україні. Частково це пояснюється стратегічними інтересами Заходу, частково — ілюзіями. Сьогодні ніяких ілюзій щодо України на Заході немає. Десь з середини 90-х років американцям стало зрозуміло, що Україна випадає з концепції «розширення демократії» Лейка і не потрапляє до зони демократичних держав.
Тому рішення стосовно України приймаються на Заході великими гравцями, а наші керівники, наприклад, Ющенко, тільки озвучують і ретранслюють їх. Свого часу цим займався В. Пінзенник, який зробив для України чимало. Багато поганого, я маю на увазі, тому що він намагався разом з Саксом бездумно здійснювати в Україні теоретичні побудови останнього і давав олігархам можливість розвиватися.
— Як би ви оцінили сьогоднішній стан речей?
— На цей момент перед Україною стоять три альтернативи: 1) співробітничати з демократичними країнами, розподіляючи західні ліберальні цінності та включатися в «демократичну глобалізацію»; 2) імітувати таке співробітництво, продовжуючи рух до створення квазідемократичного олігархічного режиму; 3) вступати у конфронтацію з Заходом, створюючи з останнього образ ворога (як це практикується зараз в Росії). Україні слід зараз реально оцінити свій потенціал і спробувати зайняти гідне місце в процесах глобалізації, зберігши при цьому свій національний суверенітет.
ЕКСПЕРТ «Дня»
— Яку роль відіграв президент США Білл Клінтон у розвитку сучасних американсько-українських відносин?
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАН України:
— За період президентства Б. Клінтона Україна отримала чудову можливість відігравати самостійну роль серед колишніх радянських республік, оскільки американці виділяли Україну й виявляли до неї терпимість і доброзичливість. Престиж України в міжнародних елітах дуже низький. Іноді мені доводилося слухати про неї жахливі речі. Побутує навіть думка, що Україна — убога країна, і дуже тривалий період не зможе виборсатися з теперішнього нужденного становища. Багато хто вважає, що час настільки сильно упущено — 10 років топтання на місці — що з нею не треба мати ніяких справ.
На тлі цього під час президентства Клінтона було створено максимально сприятливі умови для того, щоб Україна могла змінити картину вражень про себе. Боюся, що якщо на виборах у США переможуть супротивники Клінтона — республіканці — ситуація для України може погіршиться. Тому що американський платник податків дуже капризний і чутливий до своєї кишені й кишені держави. Якими би незначними в американському масштабі не були гроші, які на нас витрачено, і навіть більше — якими б незначними не були ці гроші насправді порівняно з тим, що нам треба і що, можливо, американці мали б на нас витрачати, іншими словами: яким би це не було далеким від ідеї «плану Маршалла» — все це є дуже істотним для нашого морального і фінансового становища, і навіть така увага до України дуже багатьох в Америці дратує. Я вважаю, що на виборах переможе Гор — тоді буде продовження, можливо, навіть більш ефективне продовження політики Клінтона. Дай Боже, бо якщо на нас свiт махне рукою, нам буде дуже важко.
Євген КАМІНСЬКИЙ, доктор історичних наук, завідуючий відділом Європи і Америки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України:
— В оцінках американської зовнішньої політики слід завжди пам’ятати, що США як будь-яка поважаюча себе держава керуються верховенством власних інтересів.
Нагадаю, що попередник Клінтона у Білому домі Дж. Буш ще в жовтні 1991 р. вважав, що розпад СРСР приведе до непотрібного Америці хаосу та дестабілізації ситуації в Європі. Він відверто заявляв, що боїться суверенізації радянських республік. Незадовго до рішення Єльцина, Кравчука та Шушкевича у Біловезькій пущі Бушу все ще бачилося довгострокове співробітництво з реформованим СРСР. Він всерйоз розглядав ідею «плану Маршалла» для порятунку держави, проголошеної Р. Рейганом «імперією зла».
Б. Клінтон з перших днів президентства головною метою теж вважав недопущення деструктивного впливу перебігу подій в нових незалежних державах на національні інтереси США. Відтак, було зроблено все, аби позбавити Україну статусу ядерної держави. Подальші кроки здійснювалися у межах усвідомлення важливості стабільної України для європейської безпеки. Звідси особлива увага співробітництву у військово-політичній галузі, зокрема, згідно з програмою «Партнерство задля миру».
В економічній сфері ставка зроблена на те, щоб уряд України сповна скористався людським, економічним і сировинним потенціалом своєї держави. Сполучені Штати штовхають нас до відкритої, прозорої економічної політики, створення сучасних правових ринкових механізмів, які б привабили зарубіжного інвестора. Закидаючи керівництву України низькі темпи реформ, відсутність серйозних успіхів у боротьбі з організованою економічною злочинністю і корупцією, Білий дім фактично перестав вести економічне співробітництво на засадах проголошеного стратегічного партнерства. Низькою є економічна ефективність міждержавної Комісії «Кучма — Гор». Нині Україні реально загрожує перспектива опинитися у числі сумнівних пріоритетів США в Європі в одному ряду з охопленою громадянським конфліктом азіатською Індонезією та латиноамериканською Колумбією як центром світової наркомафії.
Висновок буквально напрошується: якщо ми хочемо, щоб нас поважали в Америці, слід навести елементарний порядок у власному домі. У цьому плані не слід забувати популярний американський вислів: «Допоможи собі сам». Зробимо це — тоді слова Клінтона про зацікавленість у процвітаючій і демократичній Україні та готовності американців сприяти реалізації європейського вибору нашої держави будуть наповнені практичним змістом. Тоді до нас прийде американський інвестор. Тоді слово «Україна» в американській пресі перестане бути пов’язаним з поняттями «корупція», «тіньова економіка», «відсутність реформ».
Володимир ФЕСЕНКО, політолог, Харків:
— Україні гріх скаржитися на відсутність уваги до себе з боку заокеанської наддержави. І за об’ємом фінансової та технічної допомоги, і за кількістю візитів високопоставлених державних діячів США, включаючи самого президента Клінтона, Україна знаходиться в пріоритетному ряді американської зовнішньої політики. Інша річ, наскільки ефективно ми скористалися і користуємося цією увагою.
США дійсно стали для нас стратегічним союзником, і у відносинах з міжнародними фінансовими інститутами, і у лобіюванні процесу інтеграції України до євроатлантичних структур, і з точки зору створення геополітичної рівноваги у відносинах з Росією.
Особливо потрібно виділити ту допомогу, яку надають американські урядові і неурядові структури розвитку інститутів громадянського суспільства у нашій країні. Завдяки різним благодійницьким, інформаційно-освітнім програмам, що фінансуються урядом США, тисячі українців змогли безпосередньо познайомитися з досвідом американської демократії, особливостями політичної, економічної та соціальної систем США. Іноді виникає враження, що розв’язання наших внутрішніх проблем (боротьба з корупцією, наприклад), розвиток демократії і ринкової економіки в Україні більше турбує заокеанських політиків, аніж вітчизняну політичну еліту. Від американських колег не раз доводилося чути здивоване запитання: «Чого ж, власне, хоче українське керівництво? Якому шляху розвитку воно віддає перевагу?» Очевидно, що маються на увазі не загальнополітичні декларації наших керівників, а їхні реальні політичні вчинки. Певна річ, у США є свої стратегічні інтереси і геополітичні розрахунки щодо України. Та при цьому слід пам’ятати, що жодна країна Заходу не виявила до нас стільки уваги (і уваги загалом позитивної), як США. Ставлення Сполучених Штатів до України могло бути жорсткішим і цинічнішим або ж байдужішим. Могло бути, але не стало. І саме тому нині чинний Президент США Білл Клінтон заслуговує на теплі слова вдячності. Адже це його прощальний офіційний візит до Києва.
Наталiя ТРОФIМОВА, «День»
