Відносини з Росією сьогодні, безумовно, є пріоритетною зовнішньополітичною темою і для української еліти, і для широких верств суспільства. Важко знайти людей, які були б цілком задоволені станом цих відносин. Така саме ситуація спостерігається і в Росії. Жоден теле- чи радіоефір, жодна публікація в пресі, які присвячені «українській темі», не залишаються без підвищеної суспільної уваги. І в Києві, і в Москві точно існує повний консенсус з одного питання — двосторонні відносини необхідно виводити з кризового стану. Принципова різниця полягає лише в тому, що українська сторона вважає більш доцільним думати над питанням «Що робити?», а в Москві часто віддають перевагу запитанню «Хто винен?»
На сьогодні вже є вагомі підстави стверджувати, що нижню точку в наших взаєминах ми пройшли влітку цього року. Протягом останнього місяця відбулася низка важливих подій, що вкладаються в позитивний тренд. У кінці серпня в рамках авіасалону «МАКС-2009» було підписано угоду про повернення РФ до спільної з Україною роботи над доведенням військово-транспортного літака Ан-70 і його цивільної версії до готовності запускатися в серійне виробництво. Цей проект має непересічне значення для авіаційних підприємств обох країн, оскільки дозволяє не лише забезпечити власні потреби унікальною за характеристиками машиною, але й поборотися за гідне місце на міжнародному ринку транспортних літаків. Тривалий час із різних причин Росія ухилялась від повноцінної участі в проекті. Повернення РФ до нього стало можливим завдяки принциповому рішенню керівництва російського уряду, що засвідчило: в умовах фінансово-економічної кризи Москва системно працюватиме над збереженням існуючих і створенням нових коопераційних зв’язків із українськими підприємствами і КБ у високотехнологічних галузях. Обидві країни доволі сильно технологічно відстали від країн-лідерів. При цьому в Україні й Росії ще є в окремих секторах напрацювання, які дозволяють нам на рівних конкурувати з американськими, європейськими, далекосхідними виробниками. Але в більшості випадків успіх в такій конкуренції вимагає українсько-російської взаємодії. І необхідно всіляко вітати, що в РФ вирішили не приносити користь від такої співпраці в жертву мінливій політичній кон’юнктурі. Таким чином, в цих питаннях нам вдалося за останній період досягти навіть більшого прогресу, ніж було можливо за умов кращого політичного діалогу.
Успішно розвивається міжвідомча взаємодія. Два візити міністра економіки України Богдана Данилишина в Москву протягом тридцяти днів показали, що політичні непорозуміння не надто заважають діалогу з практичних питань, які хвилюють підприємців і найманих працівників двох країн. Особливе значення матиме запланована на 6—7 жовтня ц.р. в Харкові зустріч керівників зовнішньополітичних відомств України та РФ Володимира Хандогія та Сергія Лаврова з проблематики міжрегіональної співпраці. Саме регіони, особливо прикордонні, найбільше зацікавлені у взаємодії. Торгово-економічні, соціальні, гуманітарні зв’язки між ними слугують надійним фундаментом для відносин і на міждержавному рівні. Міжрегіональна співпраця являє собою чудовий приклад того, як політичні розбіжності можна відсунути на другий план заради вирішення практичних питань в інтересах простих українців і росіян. Проведена Послом України в РФ Костянтином Грищенком в липні ц.р. поїздка по прикордонних з Україною російських регіонах засвідчила, що в так званій російській глибинці часто є більші можливості для українських підприємців та інвесторів, ніж в Москві чи Санкт-Петербурзі. На місцевому рівні політичні протиріччя між двома столицями майже не відчуваються, і як рядові росіяни, так і керівники регіонів до України ставляться не лише з симпатією, але і з інтересом. І говорити з українськими партнерами там воліють не про НАТО чи Чорноморський флот, а про спрощення процедури перетину кордону й розвиток єврорегіонів «Слобожанщина», «Ярославна» та «Дніпро».
Таким чином, відносини між Україною та Російською Федерацією розвиваються значно більш конструктивно й динамічно, ніж можна уявити, якщо дивитися на них виключно через призму сюжетів і публікацій в ЗМІ. Інша справа, що відштовхування від дна не означає досягнення прийнятного рівня, який би дозволяв повністю розкрити потенціал двосторонньої співпраці. Треба бути свідомими, що є питання, з яких компромісу досягти або взагалі неможливо, або дуже важко. Якщо в Росії ще є сили, які не готові сприймати Україну як повноцінно суверенну державу, яка має право самостійно визначати свою зовнішню, безпекову, мовну, гуманітарну політику, то з цієї теми жодні компроміси з боку Києва в принципі виключаються. Рівноправність, повага до суверенітету й територіальної цілісності один одного, чітке розмежування між порадами і нав’язуванням власної думки — всі ці принципи мають лежати в самій основі українсько-російської співпраці. Москва тривалий час домагалась їхнього дотримання в діалозі із Заходом і тому повинна з розумінням ставитися до відповідних інтересів Києва. Тільки навчившись остаточно сприймати один одного в якості окремих суб’єктів міжнародних відносин, хоча й пов’язаних історично, економічно, гуманітарно, ми зможемо позбутися багатьох комплексів і значно знизити вплив емоційної складової на двосторонній діалог. Скажімо, подібний шлях пройшли Чехія та Словаччина, Данія та Ісландія, Велика Британія та Ірландія.
Офіційний Київ виступає за скоріше відновлення повноцінного політичного діалогу на всіх рівнях. Це не означає, що Україна виноситиме першими питаннями двостороннього порядку денного найбільш спірні питання. Просто з багатьох тем істотні зрушення в принципі неможливі без контактів глав держав. Причому до такого діалогу ми готові без будь-яких попередніх умов, оскільки вважаємо: якщо між сторонами є нерозуміння та розходження в позиціях, — знімати їх необхідно за допомогою прямих зустрічей, а не через телеекран.
