Важливіше інше — прийшло розуміння, що Україна є явищем міжнародного масштабу, а Росія отримала прекрасну можливість подивитися в дзеркало своїх міждержавних відносин із нею. І не провина «дзеркала» в тому, що хтось побачив не те, що бажав...
У тому, що договір ратифікований, але не набув поки чинності, є своя символіка: Рада Федерації РФ своїми застереженнями надала унікальну можливість саме Верховній Раді України поставити остаточну крапку в цьому тривалому процесі. Тим самим одночасно засвідчити завершення фундаментального етапу становлення української державності. Мабуть саме тому так шаленів Юрій Лужков, загрожуючи чи то «страшним», чи то «праведним судом» майбутніх поколінь.
Але в тому, що сталося, розкрилося й інше значення — в той же день Верховна Рада України підтвердила свою згоду на притягнення до кримінальної відповідальності Павла Лазаренка. Того самого, який, в одній іпостасі, коли був прем'єром підписав з української сторони «чорноморські угоди» — останній камінь спотикання на шляху договору, в іншій, ставши в глуху опозицію до влади, доклав чимало зусиль для їхньої компрометації.
Таким чином, парламент зробив досить для того, щоб розчистити «завали» на шляху ратифікації угод: про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України, про параметри розподілу Чорноморського флоту, про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту і перебуванням ЧФ РФ на території України. Хоча не виключені певні рецидиви «печерного» мислення — аж надто багато емоцій вихлюпнулося назовні, й любителям конфронтації для їх пережовування може не вистачити й життя.
УКРАЇНА
В питаннях становлення національної державності Україну можна насправді зарахувати до улюбленців долі. Незалежність і суверенітет, міжнародне визнання — все це, на перший погляд, приходило ніби саме собою, без силових, а тим більше кривавих розбірок. У оцінці такого роду питань, швидше за все, необхідно підходити з іншою системою цінностей. І голодомор, і Чорнобиль, і ядерне роззброєння — можливо це та плата, яку Україна заплатила за ту «легкість», з якою вирішуються її зовнішньополітичні питання. Можливо, що тут наочно спрацьовує східний принцип — «м'яке перемагає тверде», «слабке перемагає сильне».
Договір виводить Україну на нову фазу її розвитку — наповнення встановлених ним «рамок» реальним змістом. А це набагато складніше, ніж боротьба за щось. Тут крім везіння необхідна копітка кваліфікована робота, за якою світова спільнота й судитиме про нашу цивілізованість. І на цьому шляху одна з найважливіших справ — зламати усталений стереотип сприйняття української політики, приписаний українцям російськими інтелектуалами ще на початку ХХ століття в «Загальній історії», опрацьованій «Сатириконом»:
«Свободу було здобуто й козаки засумували.
— Що нам робити зі свободою? — запитали вони у Хмельницького.
— Нудно з нею! — ремствували старі козаки: коли немає свободи, за неї можна битися. Веселіше тоді. А тепер що? І побитися немає за що.
— Погано, коли немає за що битися! — погоджувалася молодь.
Козацтво позіхало від бездіяльності. Татари залишилися також безробітними і вже подумували про війну з козаками.
Хмельницький бачив це і нарешті запропонував:
— Давайте, братики, віддамося якійсь державі!
— Ура, — закричали радісні козаки. — Ось це золоті слова.
— Віддамо Україну, а потім будемо її знову вiдбирати. Вiдiбравши, знову віддамо, а віддавши знову вiдбиратимемо...»
Як схоже описане на те, що пропонують і аналітики «Стретфор Інкорпорейшн» з їхнім сценарієм повернення за «залізну завісу», або російські націонал-інтелектуали з пропозицією відпустити Україну «на вільні хліби» — потім сама «приповзе і попроситься» назад до Союзу. I багато чого іншого.
Сатириконівський сценарій мав би змусити замислитися й українських «політичних козаків», звиклих будувати свою стратегію, мабуть і напередодні ратифікації «чорноморських» угод, виключно на конфронтаційній основі.
РОСIЯ
З початком процесу ратифікації Великого договору, образно кажучи, Росія вступила в «боротьбу» сама з собою. Включилися глибинні потаємні джерела, що живлять древо російської державності, сколихнулися всі політичні сили. За формою, прийняття договору — результат не стільки українсько-російських компромісів і домовленостей, скільки угод у рамках російської владної еліти. І тепер цей процес «вихлюпується» спочатку в партійні, а потім і народні маси.
Передусім Росії доведеться «втискуватися в рамки» усвідомлення того, що Україна вже «не її», що це така сама самостійна держава, як Китай. Болючий процес. Болючий і тому, що «обривається» остання «нитка», що давала надію на відродження Радянського Союзу. Пішов у минуле українсько-російський договір 1990 року, що визнавав кордони, але лише в складі СРСР. У зв'язку з цим, ймовірно, не випадково Крим — цей «найгостріший» чинник українсько-російських відносин — до останнього часу залишався вірним носієм ідеї відродження Союзу (за що більшість кримчан і підтримало комуністів на останніх виборах).
Тепер уже Росії доведеться пройти «випробування» Кримом. Ймовірно, в такій же мірі, як на початку 90-х кримський «сепаратизм» стимулював українську владну еліту, яка перебувала «в нірвані», активізувати роботи із державотворення, а наприкінці 90-х почати безкомпромісну боротьбу із злочинністю, що проникла у владу. Чи зможе Росія з позитивним політичним і морально-етичним сальдо вийти з того кримського «глухого кута», в який її заганяє Лужков і Ко? Хочеться вірити, що Лужкову все ж не вдасться підняти Росію на «захист» Криму та Севастополя і тим більше — «навчити українців, як треба любити росіян» і в Москві, і за її околицями.
1653 року останній Земський Собор ухвалив рішення про союз із Україною. Це було не просте рішення — попередній Собор подібне рішення відхилив. Символічно, що саме з розв'язанням «українського питання» Земський Собор, як «острівець» демократії, «потонув» у неосяжному морі російського абсолютизму. Наступного 1654 року союз російського царя з українським гетьманом було укладено.
Життя своєрідним чином дзеркально відбилося: через 343 роки вже двома президентами підписано Великий договір, долю якого передано в руки парламентів. Чи стане договір тим стартовим майданчиком, який стимулює реальний перехід російської влади від авторитаризму до демократії та свободи — покаже час.
А поки, останнє слово за українським парламентом.
