Не встигли вщухнути пристрасті навколо подій у Львові 9 травня, як комуністи вже зібралися в червні проводити нову акцію. Причому спільно з Комуністичної партією Російської Федерації. «Ми повинні показати сьогодні, що комуністи будуть усе робити для того, щоб захистити правду історії», — сказав днями лідер КПУ Петро Симоненко. Яку «правду історії»? «Україна схиляє голову перед пам’яттю мільйонів людей, що стали жертвами тоталітарного режиму в 30 — 40-х роках минулого століття. Сталінська репресивна машина винищувала всіх, хто намагався вільно думати, говорити, діяти, творити. Піддавалися неправедному суду, ув’язнювалися, катувалися, виселялися на чужину кращі представники суспільства. Жертвами репресій ставали інтелігенція і священики, робітники й селяни, чоловіки, жінки та діти», — ці слова належать Президенту України Віктору Януковичу (лідеру сили, що є основою парламентської більшості, куди входять комуністи, чи не так т. Симоненко?), який звернувся до українців 15 травня — в День пам’яті жертв політичних репресій.
Утім, це не завадило регіоналам разом із комуністами та іншими проголосувати за вивішування червоного прапору в День Перемоги, який, зрештою, і спровокував події у Львові. А далі... Далі Симоненку продовжує робити свої провокаційні заяви: «події 9 травня у Львові показали, що назріла загроза територіального розколу України», тому «необхідно включити федералізацію в політичний порядок денний України». А в цей же час міліція затримує «свободівців» у Львові, Тернополі. Їх допитують, а проти деяких порушуються кримінальні справи. Зокрема, в неділю після п’ятигодинного допиту проти юриста тернопільської «Свободи» Віктора Козерога відкрито кримінальну справу за пошкодження... червоного прапора. Закон, до речі, не підписано.
Виходить, з одного боку, влада визнає злочини тоталітарного комуністичного режиму, а з іншого — голосує за червоні прапори, таким чином провокує львівські події.
З одного боку, влада каже, що винні в заворушеннях 9 травня будуть покарані, а з іншого — допитують «свободівців», але не чіпають представників одеської «Родины» чи кримського «Русского единства». Більше того, лідери цих партій сидять на програмі в Савіка Шустера, як це було минулої п’ятниці, і виправдовують свої дії у Львові. Так, на цій програмі були й представники «Свободи», але всім відома репутація того ж Ігоря Маркова та його каналу АТВ. Рівень дискусії цієї програми виявився набагато нижчим, ніж минулого разу, коли в студії були учні з Одеси та Львова. Молодь продемонструвала, що вони набагато краще знають історію своєї країни, ніж політики.
Чому влада погодилася на політтехнологію 9 травня? Тому що в самій Партії регіонів є група, яка зацікавлена в цьому. Умовно її можна назвати проросійською. На неї працюють і комуністи разом зі своїми заявами, і такі політичні сили, як «Родина», «Русское единство»... Недарма реакція Росії була дуже швидкою: відреагували і окремі політики, і МЗС, і Держдума, і Президент. А російські канали смакували львівські події, подаючи їх не інакше як «разгул фашизма». Ніякого фашизму в Україні немає. Крім того, який експортують. Тут варто зазначити, гідно відреагувало українське МЗС, вказавши на те, що Росії варто подумати про власні проблеми неофашизму, а не повчати Україну.
Ще один момент. Всі розуміють: події червоного прапора, подій у Львові вигідні для влади, тому що відвертають увагу від головного — соціально-економічних проблем. Ціни, тарифи, послуги — ростуть, зарплати, пенсії, стипендії — ні. Не про це ж говорити в новинах, ток-шоу тощо. Краще про болючі питання — історичну пам’ять. Цю тему експлуатували всі влади, які були в Україні, і, на жаль, продовжують це робити. Але від роздмухування теми розколу країни — програють всі.
КОМЕНТАРI
Олександр МУЗИЧКО, історик, Одеса:
— У своїх статтях я давно передбачав подібні речі, які відбулися у Львові. Хочу застерегти українську владу: якщо вона вважає, що це її не торкнеться, вона помиляється. Якщо вона не буде вміти захищатися і буде занадто ліберальною або псевдоліберальною, її просто зжеруть відповідні сили. Власне, все це повільно й відбувається сьогодні. В Одесі, яка славиться своєю толерантністю, утворилося вогнище сепаратизму, провокаторства, яке розповзається по всій Україні. На жаль, нинішня влада залежна від нашого північно-східного сусіда. Росія зацікавлена в тому, щоб в Україні не було стабільності, щоб вона перебувала в перманентному протистоянні, в своїй більшості, надуманому.
Я не погоджуюся з коментарями ліберальних вчених — Ярослав Грицак, Тарас Возняк та інші, тому що вони все звалюють на ВО «Свобода». Це виглядає дивно. Не «Свобода» поїхала у Львів, а одесити й кримчани туди приїхали. «Свобода» була спровокована, в першу чергу, самим законом про червоні прапори, який, до речі, Віктор Янукович ще не підписав. Лібералізм має межу. Я би не ставив ВО «Свободу» и «Родину» на один рівень. З моєї точки зору, «Свобода» відповідає поглядам чималої кількості українців, які на сході й півдні притиснуті до межі. Це моє баченні з півдня, у самих львів’ян, звичайно, інше сприйняття, тому що в них інші проблеми.
Лише частина української патріотичної інтелігенції усвідомлює, що все це б’є по репутації країни. Але треба дивитися на проблему комплексно. Якщо в Україні можливі подібні речі, це означає, що зовнішня політика не самостійна. Нас і так після Харківських угод мало хто розглядає як самостійного гравця. Я гадаю, що багато українських політичних сил у владі не в захваті від того, що відбувається, але, оскільки вони залежні, передусім — економічно, їм доводиться миритися з геополітичними іграми певних спецслужб.
Зараз насаджується концепція, яка передбачає стирання будь-якої грані в Україні, тобто створення політичної нації, де етнічні українці мають розчинитися в якомусь дивному котлі. У мене це викликає занепокоєння. Нам не треба ховатися по своїх домівках, як дехто радить. Я з Одеси, тому можу сказати, що такі сили, як «Родина», ніколи не зупиняться. Якщо ми будемо мовчати, вони зайдуть у наші домівки. Кожен українець має протистояти по-своєму. Головним чином, треба посилити боротьбу за власні права, але це дуже важко зробити в умовах відсутності державної підтримки. Українська інтелігенція не може змагатися з потужними фінансами деяких організацій, які отримують гроші з-за кордону. Потрібен щоденний громадянський спротив: написання книжок, статей.
Я вважаю все це наступом українофобських сил, який ніколи не припиниться, якщо в Україні не буде створено потужний національно-визвольний рух, який вмітиме захищатися.
Ярослав ГРИЦАК, професор, доктор історичних наук, Львів:
— Події 9 травня у Львові показали, наскільки важливим є примирення, а якщо цього примирення не відбудеться, довкола українців обертатимуться всі — Москва, ліві-праві радикали, опозиція тощо. Поки не примиримося, у нас продовжуватиметься війна. Перш за все, треба задати саму формулу примирення і зрозуміти, що примирення не робить хтось один — воно має йти з усіх боків, які справді хочуть примиритися. Потрібен діалог. Я бачу ось що: Львів цікавить Україну тільки тоді, коли тут щось погане станеться. Не бачу серйозних спроб з боку Києва чи іншого міста, від будь-якої партії чи середовища вирішити цю важливу справу. Треба шукати спільний знаменник, щоби не допустити сповзання України до держав третього світу. Україна має стати сильною державою — такою, якою не спроможеться маніпулювати спецслужба жодної країни, не має значення, якої саме. Крім того, всі громадяни України повинні мати почуття власної гідності. Говорю і про гідні зарплати, і про ставлення чиновників до мешканців України. Що потрібно, аби сформулювати підѓрунтя примирення? Подивіться соціологічні опитування про те, що українці вважають головною загрозою для себе. Із цих опитувань видно, що українці головними загрозами вважають безробіття, беззаконня і втрату почуття гідності. От навколо цих речей і треба робити примирення. Хоча, звичайно, й історія є важливою.
Щодо ймовірних заворушень у Львові 22 червня... Я не роблю прогнозів, бо абсолютно не прогнозовані дії влади. Якщо ситуація залишиться такою, якою вона є зараз, заворушення будуть. На жаль, в Україні немає жодної політичної сили, яка би хотіла примирення. А це означає, що ми в дуже критичному стані, бо у нас безвідповідальна влада.
Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, професор, доктор історичних наук, Львів:
— Події 9 травня у Львові можна оцінювати однозначно як сплановану провокацію. Ми не маємо фактів і документів, які би конкретно вивели на організатора, але логічно можемо припустити, кому це потрібно. Мені здається, що за тим, що відбулося у Львові, стоять українські політичні сили, які мають інше уявлення про минуле, сучасне та майбутнє України. Очевидно також, що задіяний і російський істеблішмент, який також бачить інакше минуле, сучасне і майбутнє України. Крім того, комусь дуже вигідно образ Галичини, образ української України витіснити зі свідомості сучасних українців під різними приводами, представити українців виключно як бандерівців і буржуазних націоналістів. Зверніть увагу: дуже часто зараз доходить до того, що націоналістами називають людей, які говорять українською мовою і по-іншому уявляють собі минуле і сучасне України. Отакий парадокс, така трансформація, які є дуже небезпечними. Покоління, котре народилося у незалежній Україні, зазнає дуже сильного пропагандистського удару — і прихованого, і відкритого. Ми бачимо, що в цілому інформаційний простір України не пропагує нових рис, котрі мають з’явитися в українському суспільстві. Навпаки, в центрі уваги в основному ті дискусії, котрі стосуються минулого, а це завжди викликатиме протиріччя, суперечності, боротьбу думок тощо. Тому я вважаю, що минуле не може бути тим, що об’єднує. Об’єднати може тільки майбутнє. Щодо думки про те, що країни Європи примирилися після Другої світової війни, а в Україні такого примирення немає, то маю зазначити наступне: примирення в усіх європейських країнах знайдено на базі політичній, але на базі інтерпретаційній такого примирення немає — ні в Іспанії, ні у Франції, ні в Англії, ні в Німеччині. Тобто вони примирилися з тим, що історія є такою, якою є, і ми можемо знаходити в тій історії і героїв, і жертв, а думати маємо про те, що є сьогодні і що буде завтра. Для українців сьогодні найважливішою є українсько-українська консолідація. Тобто чого нам миритися з донеччанами чи харків’янами — ми з ними не сварилися, просто маємо з ними різне уявлення про своє минуле, а воно, зрештою, й було відмінним. Зрештою, всі факти можна інтерпретувати — важливо акцентувати на цінностях.
Віктор ГАНКЕВИЧ, доктор історичних наук, професор, Сімферополь:
— Сутички у Львові — це підготовлена провокація, метою якої була дискредитація України. Вона підготовлена чинною владою та проросійськими організаціями, які хотіли відволікти увагу населення від соціально-економічних проблем, в результаті переміщення акцентів всі обговорюють прапори, а не ціни, хто що сказав, а не рівень життя, стрілянину, а не нездатність влади забезпечити «покращення життя вже сьогодні».
Кого вони хочуть обдурити, коли кримських та одеських молодчиків пересаджували в автобуси з львівськими номерами? Я певен, що нормальний ветеран в такій обстановці і сам не пішов би в таку колотнечу, їх там насправді не було. Я дивуюсь, коли називають ветеранами війни бійців Радянської армії ще навіть 1946 та й навіть 1954 року! Хіба це ветерани війни? Це ті ветерани, які знищували українців на Західній Україні, і саме вони понесли туди червоний прапор та квіти. В результаті ця сутичка виявилась, як і планувалось, вигідна чинній владі, а також зовнішнім чинникам — антиукраїнським політикам в Росії, в Польщі, можливо, в Румунії...
Рефік КУРТСЄЇТОВ, кандидат соціологічних наук, завідувач кафедри історії Таврійського інженерно-педагогічного університету:
— Я впевнений, що події у Львові були заплановані й готувалися задовго до 9 травня. Ще кілька тижнів тому, виступаючи по кримському телебаченню, один із проводирів проросійських організацій розповів, що вони мають намір поїхати до Львова й «отдать честь ветеранам». Але це було дивно чути, адже у ветеранів у самому Криму є багато нерозв’язаних проблем, якби «професійні росіяни» мали намір вшанувати їх, то вони б організували їм допомогу тут, на місці, для цього не треба їхати до Львова. Що стосується Пагорба Слави, то там похований Герой Радянського Союзу, командир батальйону кримський татарин Абдуль Тейфук, підрозділ якого одним із перших форсував Дніпро при визволенні Києва. Але ми ж (кримські татари. — Ред.) не їздимо до Львова покладати червоні прапори, хоча, можливо, в нас є вагоміші підстави для того, щоб вшанувати пам’ять своїх ветеранів.
Єдиною метою цієї львівської акції кримських росіян був власний піар у очах Москви, прагнення заробити політичні очки. Ще сотні кримськотатарських ветеранів Другої світової війни досі живуть у вигнанні, і якби кримські росіяни прагнули «отдать им честь», то вони б допомогли їм, нарешті, повернутися з тієї війни, бо їх туди вислали прямо з фронту, і вони досі там «воюють», а не перешкоджали репатріації.
