До Меморіалу вони йшли першими: старенькі бабусі та сивочолі діди. Із скорботними молитвами і світлою печаллю в очах. Їм важко говорити. Страшно згадувати. Але вони несуть свої свічки, замайовані колосками. За ними — тисячі, мільйони замордованих, назавжди позбавлених права голосу. Права пам’яті. Права молитви. «Німим отверзуться уста» — пророчив Тарас Шевченко. У ці дні вони заговорили. Ділилися з нами спогадами. Плакали. Тужили.
У ці дні — як ніколи — на всіх меморіальних заходах майже фізично відчувалася присутність нашого Джеймса Мейса. Мабуть, тому вони пройшли не так заполітизовано, як у минулі роки. Ось пам’ятник на Михайлівській площі. Це Джеймс його відкривав. Український інститут національної пам’яті, створення якого він домагався. Контури Меморіалу. Свічка — Джеймсова ідея вічного неопалимого вогнища пам’яті. Очевидно, він інтуїтивно відчув, що акція «Запали свічку» буде дуже особистим переживанням для кожного. Подібним до того, яке переживається у храмі. Бо запалена за померлих свічка передбачає молитву. «Отче наш», або своїми словами. Або сльозами. Це — і замолювання гріхів, померлих і власних. І — прощення. А що найголовніше — поступове звільнення від страху і рабства. Від травми — своєї, родинної і родової.
У ці дні про Мейса говорили політики і науковці, його студенти і друзі. Про нього говорили як про рідну людину навіть ті, хто ніколи особисто не знав, але в чиє життя він увійшов назавжди. І ми, редакція «Дня», щиро раділи, що наш Джеймс повернувся. Своїми книгами «День і вічність Джеймса Мейса» і «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене», виданими у серії «Бібліотека газети «День». Премією свого імені. Наперекір смерті, задля того, щоб продовжити Мейсове життя, відразу після його відходу наш головний редактор взялася це все втілювати. «Не можна українську дійсність аналізувати без історичного контексту. Не можна тільки в меморіальні дні згадувати про те, що з українського тіла було вирвано..., — зазначає Лариса Івшина».
Премію імені Джеймса Мейса, започатковану «Днем» цього року, було вирішено присуджувати авторам за громадянську позицію. За нові публіцистичні твори, які сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної самосвідомості та самобутності. Її першим лауреатом став Ігор ЛОСЄВ — доцент, кандидат філософських наук, відомий публіцист, кореспондент газети «Флот України» та наш постійний автор. «Ця премія дуже дорога для мене. Вочевидь, я не можу порівняти свій доробок із доробком Джеймса Мейса, — зазначив Ігор Васильович на церемонії в Українському домі. — Ця людина, яку послав нам Бог, зуміла зробити наші проблеми світовими, міжнародними проблемами. Він умів нас приєднати до світової історії. Адже вся наша трагедія могла залишитися на провінційному рівні. А завдяки Джеймсу вона стала всесвітньою історією, драмою».
