Росія та Захід втрачають одне одного вкотре. Магнітне притягання і відштовхування між ними триває протягом багатьох віків. Дійсно, історики нарахували цілих 25 таких циклів, починаючи з правління царя Івана III.
У минулому, однак, різкі антизахідні повороти Росії повністю змінювалися — звичайно через просту необхідність — після того як відносини псувалися до краю. Але не цього разу. Навпаки, погіршення відносин нині набуло своєї власної динаміки.
Для цього є чотири причини.
По-перше, «поразка» в холодній війні, а разом із нею і втрата імперського статусу супердержави призвела до глибокої й поки ще невирішеної кризи в колективній свідомості політичного класу Росії. Російські керівники продовжують сприймати Захід як примарного ворога, для протидії якому воскресили всі традиційні міфології російської зовнішньої політики.
По-друге, до кінця другого президентського терміну Володимира Путіна мрії Росії про модернізацію були зруйновані. Модернізація насправді виявилася просто черговим перерозподілом власності на користь верхівки, особливо тих, хто вийшов із Санкт-петербурзької мерії та Федеральної служби безпеки (ФСБ). Зображення Заходу як ворога стало єдиним ідеологічним виправданням для путінської моделі корпоративної держави.
По-третє, ціни на нафту, що стрімко зростають, примусили мешканців Кремля повірити в те, що вони всесильні. Сьогоднішня Росія, яка думає про себе як про «велику енергетичну державу», сміється над своїм попереднім жалюгідним бажанням наздогнати маленьку Португалію щодо рівня життя.
І нарешті, низка західних помилок і невдач, криза в трансатлантичних відносинах, відсутність керівництва і зростаюча загроза з боку ісламського фундаменталізму (як на Близькому Сході, так і в Європі) примусили російських лідерів думати, що Захід — це корабель, що тоне, який потрібно залишати якнайшвидше.
У той час, як у цьому погляді, на жаль, є частка правди, необхідно додати одну дуже важливу обмовку: Росія є частиною цього корабля. Росія може загравати з ХАМАСом, «Хізбаллою» та Іраном, і вона може нагадувати арабському світу про те, що Радянський Союз допомагав йому в розвитку і пропонував йому захист у Раді Безпеки ООН. Але в очах ісламських екстремістів Росія є частиною «сатанинського» Заходу — насправді, найуразливішою його частиною. Так що саме Росія зі стрімко зростаючим рівнем народжуваності серед її мусульманських громадян є найпривабливішою для розширення та захоплення.
Але самогубну конфронтацію Росії із Заходом можна зупинити, а її вікові дебати між прихильниками Заходу та слов’янофілами відмести раз і назавжди. Однак це залежатиме від успіху України на шляху європейського розвитку, який вона обрала в ході помаранчевої революції 2004—2005 рр.
Україна, дійсно, являє собою загрозу, але не безпеки Росії, як стверджують кремлівські пропагандисти. Вона є реальною загрозою путінській моделі корпоративної авторитарної держави, недружньої щодо Заходу. Для мешканців Кремля це питання життя та смерті, щоб країни, які колись були частиною Радянського Союзу, але обрали іншу модель розвитку — Україна є головним прикладом — ніколи не стали привабливими для простих росіян.
Приклад, який подали Прибалтійські країни, не дуже загрожує Кремлю, бо їх сприймають чужими російській душі. Дійсно, в радянських фільмах акторів із Прибалтики зазвичай знімали в ролях нацистських генералів і американських шпигунів. Українці, навпаки, близькі нам своєю культурою і менталітетом. Якщо вони зробили інший вибір, чому ми не можемо зробити те ж саме?
Успіх України позначить політичну смерть путінізму, цієї убогої філософії «капіталістів- кегебешників». Якщо Україна досягне успіху у своєму європейському виборі, якщо зробить його ефективним, то вона зможе вирішити питання, яке краяло російську культуру протягом багатьох сторіч — Росія чи Захід? Так що найкращий спосіб допомогти Росії зараз полягає в тому, щоб підтримати заяву України про те, що вона належить Європі та її установам. Це вплине на політичний менталітет Росії більше, ніж будь-що інше.
Оскільки, якщо антизахідна параноя Росії триватиме, а євразійська фантазія Кремля створити союз із Китаєм розтягнеться ще на 10—15 років, Росія в кінцевому результаті побачить, як Китай проковтне її Далекий Схід та Сибір. Дійсно, ослаблена Росія, яка буде спадщиною Путіна, потім також поступиться Північним Кавказом і Поволжям їхньому зростаючому мусульманському населенню.
Тоді в російських земель, що залишаться, не буде іншого вибору, як приєднатися до України, яка до того часу повинна стати успішним членом Європейського Союзу. За 1000 років Росія пройде повне коло, повернувшись до Київської Русі після блукання дорогами монгольських орд, імперії, комунізму і безглуздого путінізму.
Отже, перед Росією тепер стоїть вибір: український план A або український план Б.
