Напередодні візиту канцлера Німеччини Ангели Меркель в Україну, що відбудеться 21 липня, Східноєвропейський центр у Берліні організував дискусію про історичне підґрунтя демократичного розвитку України, а також її інтеграцію в європейську спільноту. З часів помаранчевої революції відбулися великі зміни в обох країнах. Нині не лише інноваційні чи економічні переваги, а насамперед природні ресурси змушують політиків змінювати свою стратегію. Доктор Катрін Бек з Інституту східноєвропейських досліджень, що в місті Регенсбург, розповіла BBC (www.bbc.ua) про нове бачення України в Німеччині.
— У дискусіях ви говорили про механізм гальмування розвитку українського суспільства. Про що саме йдеться?
— Я маю на увазі суто українське явище, що виникло відразу після комунізму, укорінилося й існує досі. Приміром, завдяки українській групівщині: йдеться про групи осіб з економіки — олігархів, які потрапляють у системи політичних партій і разом з ними керують державою. Це — механізм гальмування, який виник саме в Україні і стримує демократичний розвиток.
— Можете назвати такі групи олігархів, які плавно переходять у політику, впливаючи на неї?
— Йдеться про низку олігархів, котрих ви, напевне, краще знаєте, ніж я.
— Які саме демократичні процеси гальмує українська групівщина?
— Складність полягає в тому, що їхніх дій не видно. Демократична держава, та й демократія як така, відзначається тим, що дії її учасників прозорі, оприлюднені та можуть контролюватися, що забезпечує її гарантованість. А групівщина саме цьому стоїть на заваді. Втім, важко помітити, як вона втручається в політику, у законотворення та інші демократичні процеси. Помаранчева революція відзначалася тим, що вона не фаворизувала якусь окрему партію, а демократичним шляхом визнала всі існуючі. Приклад тому — нинішні безперервні суперечки. Я не певна, що їх потрібно розглядати негативно. Адже вони є важливою складовою демократії. Якщо взяти Білорусь чи навіть Росію, то там такого немає. Тому я вважаю, що труднощі процесу демократизації не обов’язково розглядати лише негативно.
— Є думка, що Україна прямує старою вулицею з новою назвою. Що це означає для її майбутнього?
— Старою вулицею з новою назвою я вважаю розвиток країни від 1991 року до помаранчевої революції. Вона показала, що з допомогою тиску суспільства, який виник в Україні, можлива побудова вільних справедливих умов життя. Звичайно, в Україні мають відбутися великі зміни. Приміром, щодо корупції, яка пронизує всі сфери від політики, економіки до освіти та суспільного життя. Звичайно, це є завадою. Тут Україна сильно шкутильгає. Водночас, щодо критеріїв наявності корупції вона на такому ж рівні, як Румунія. А Румунія є членом ЄС.
— Нині Україна на роздоріжжі між Сходом — у напрямку до Росії і Заходом — до Європейського Союзу. Який шлях прогнозуєте ви?
— Ви згадали про два зовнішні шляхи України, а саме — на Схід і на Захід. Але є ще й третій, який, на мою думку, є українським. Тобто є стежка посередині, що її шукає Україна. І я переконана: вона її знайде. Цей шлях полягає у зближенні зв’язків країн — членів ГУАМ, у зміцненні власної дороги, щоб стати важливою регіональною силою. Другий приклад — це приєднання до союзу у Чорноморському регіоні. Україні ще доведеться подолати цей зовнішній шлях. Вона діє дуже впевнено, що є новим для України. Це не шлях в одному напрямку і він не має бути таким, оскільки це означало б розлучення з Росією, що країна політично не може собі дозволити.
— Чи саме це є причиною стриманої політики Німеччини щодо України?
— Щодо позиції Німеччини, то вона тісно пов’язана з політикою Європейського Союзу. Тому суто німецького підходу немає. З іншого боку, ЄС визнає існуючі дефіцити у відносинах з Україною. Нещодавно було ухвалено концепцію політики сусідства з Україною як першою країною. Це має сприяти створенню спільних європейських стандартів.
— Чи не стало б визнання Німеччиною Голодомору — актом масового вбивства людей — підтримкою утвердження демократичного уряду України?
— Це не історичне питання. Дійсно, низка країн визнала Голодомор геноцидом. Але те, що сталося у 1930 ті роки, можна назвати такожсоціоцидом чи ще якось. Потрібно повернутися до історичних фактів, з яких видно, що Голодомор — людська катастрофа, яка сталася не лише в Україні, а й на інших територіях. Голодомор як геноцид означав би, що Сталін мав на меті знищення України як держави. Саме цього, з історичної точки зору, стверджувати не можна. Тому не треба очікувати від Німеччини визнання Голодомору як геноциду.
